Сучасний стан наукової розробки поняття й правових основ прийняття та виконання рішень слідчого на досудовому розслідуванні

Як вбачається з історичного дискурсу кримінального процесуального законодавства, проблеми у діяльності органів досудового слідства протягом десятиліть не вирішувались в повному обсязі та не зменшувалась їх кількість, а навпаки –вони ставали ще більш нагальними. Поряд із організаційними, сьогодення породжує і ряд інших внутрішніх дилем. У зв’язку із викладеним, важливим на наш погляд і першочерговим для дисертації, є розгляд поняття кримінально-процесуального рішення, однак слід зробити декілька штрихів щодо самого поняття рішення, адже його розуміння науковцями є неоднаковим [105, с.1341–1364; 133, с.179–184; 167, с.49–53; 569, с.98–101; 606;­ 607, с.85–88; 629, с.171–177; 407, с.114–119; 408, с. 255–263; 577, с.19–21; 605, с.80–86; 338,  с.12–14].

Рішення –один з необхідних моменті вольової дії, що полягає у виборі цілі дії і способів її виконання. Вольова дія передбачає попереднє усвідомлення цілі і засобів дії, здійснення дії у думці, що передує фактичній дії, обговорення у думці підстав, що говорять „за” і „проти” його виконання і т.п. Цей процес закінчується прийняттям рішення [96, с.455]. У словнику російської мови рішення трактується як твердий намір зробити що-небудь; висновок, результат, який досягають суб’єкти, обговоривши, обміркувавши що-небудь [458, с.677]. У юридичному словнику-довіднику визначення рішення відсутнє, але рішення комісії з трудових спорів трактується як акт, у якому виражено волю більшості або усіх членів комісії з трудових спорів по суті розглянутого індивідуального трудового спору. Тут же визначено, що рішення суду – акт правосуддя у цивільній справі, який ґрунтується на встановлених у судовому засіданні фактах та застосуванні норм матеріального і процесуального права. Воно є основним і найважливішим актом правосуддя, спрямованим на захист прав, свобод і законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави, на зміцнення законності та правопорядку, запобігання правопорушенням і виховання громадян і службових осіб у дусі поваги до законів України, честі й гідності людини [750, с.574–575]. У Юридичній енциклопедії рішення у найбільш загальному соціально-психологічному плані трактується як свідомий і вольовий акт особи, що передбачає вибір між альтернативними варіантами можливої поведінки у процесі досягнення певної мети. За юридичним змістом рішення – це правові акти, які встановлюють нові, змінюють чи скасовують чинні правові норми [747, с.335]. У глосарії із управлінської діяльності у системі органів внутрішніх справ зазначено, що рішення за юридичним змістом являє собою не що інше, як підзаконний правовий акт (вирок суду, постанова) [27, с.83].

Рішення у кожній галузі тлумачиться по-своєму, інтерпретовано у залежності від видів діяльності. Відомо багато видів діяльності, які класифікуються за різними підставами. Діяльність буває практична та духовна, фізична та розумова, моральна та аморальна, законна та незаконна, корисна та безкорисна, прогресивна та реакційна, колективна та індивідуальна, активна та пасивна тощо. Слід відзначити різноманітність видів людської діяльності за її сферами. Саме у процесі діяльності людина приймає різні види рішень, які обумовлені специфікою її діяльності [693, с.315–316]. У свою чергу діяльність слідчого поєднує всі зазначені ознаки особистості і паралельно чітко регламентована нормами КПК. За таких життєвих і професійних реалій слідчому постійно доводиться приймати вольові рішення, які почасти вирішують людські долі.

Рішенням може бути відображена позиція людини з певного питання [357, с.5]. Очевидно така авторська новація заслуговує на увагу, адже у процесі простих логічних умовиводів можемо дійти до висновку, що наше внутрішнє ставлення до оточуючого середовища виражається у певній програмі координованих дій, які відображають наше волевиявлення, рішення у формі згоди чи протесту.

З точки зору логіки, рішення є нічим іншим, як результатом мислення, його зовнішньою стороною та результатом. Засобом матеріалізації або опредметнення діяльності мислення є мова. Результатом процесу мислення є ідеальні утворення, які виражені певною мовою –для прикладу судження [253, с.23–24]. Судження –це та думка, у якій стверджується наявність або відсутність властивостей у предметів, відношень між предметами, зв’язків між ситуаціями. Судження є такою думкою, у якій при її висловлюванні дещо стверджується про предмети дійсності і яка об’єктивно є або істинною, або хибною. Це думка, у якій стверджується або заперечується зв’язок між об’єктами і ознаками. Із історії логіки існують дві точки зору із приводу того, якими реченнями виражається судження. Перша точка зору розглядає судження як висловлювання, як речення, тобто думку разом з її мовними засобами вираження. Відповідно до неї одна й та ж сама думка, яка втілена у реченнях різних мов є різним судженням, інша точка зору є полярною і передбачає, що судження жодним чином не залежить від мовних засобів [293, с.176–178]. У юридичній психології рішення розглядається як форма мислення. Мислення –це пізнавальний процес, який визначається опосередкованим та узагальненим відображенням дійсності. Опосередкованість означає, що мислення, на відміну від чуттєвих форм пізнання, дозволяє визначити та зрозуміти те, що безпосередньо не відчувається, тобто мислення є процесом позачуттєвого пізнання дійсності. Узагальненість –це, на відміну від відчуття та сприймання, не конкретні відомості про об’єкт та його властивості, а інтегровано перероблена інформація про сутність не тільки одного об’єкта або явища, а цілого класу (типу) об’єктів або явищ. Звичайно, мислення, як будь-який пізнавальний процес, не може одержувати інформацію без відчуттів та сприймання. Проте, на відміну від них, мислення в осягненні дійсності виходить за межі того, що сприймається безпосередньо. Не маючи спеціалізованих аналізаторів, людина пізнає те, що не може бути безпосередньо їй надане у відчутті –аж до розуміння природи власного мислення. Так, слідчий у безпосередньому сприйманні одержує розрізнену інформацію про подію кримінального правопорушення, але тільки за допомогою мислення він інтегрує її в цілісну картину кримінального правопорушення. Основні форми мислення –поняття, судження, умовисновки –вивчаються формальною логікою [749, с.92–94]. У спеціальній юридичній літературі по теорії управління органами внутрішніх справ дано дещо інше визначення. Управлінське рішення розглядається, як соціальний акт, в якому міститься постановка цілей, завдань, а також вказівки щодо засобів їх здійснення [716, с.201–202]. Під управлінським рішенням мають на увазі соціальний акт суб’єктів управління [659, с.33] або свідомий акт організаційної діяльності керівника [25, с.141]. У теорії управління В. М. Плішкін у загальних рисах визначає рішення як обов’язкове до виконання суспільно необхідних дій установлення, свідомий акт суб’єкта управління, пов’язаний з вибором мети, шляхів і засобів для її досягнення. Рішення є кульмінаційним моментом управлінської діяльності, це програма розв’язання суперечностей в системі управління, яка є результатом вибору між можливими варіантами на основі поєднання знання та волі. Це заснований на законах та підзаконних актах, аналізі та оцінці оперативної обстановки акт відповідного керівника, що містить постановку цілей, обґрунтування засобів їх здійснення, прийнятий в установленому порядку і забезпечує організаційну сталість та вдосконалення діяльності органів внутрішніх справ при виконанні завдань боротьби зі злочинністю та зміцнення правопорядку [492, с.397–398].

Управлінські рішення, які приймаються органами внутрішніх справ, визначають як прийнятий у відповідності до закону правовий акт, у якому уповноважений орган чи уповноважена посадова особа вирішує правові питання і виражає владне волевиявлення по конкретній юридичній справі у межах своєї компетенції [598, с.73]. Також під управлінським рішеннями пропонують розуміти „правовий акт, вид правої інформації, заснований на законах та підзаконних актах, на аналізі та оцінці інформації про явище, що досліджується, яке враховує події, наслідки його реалізації, є носієм новоствореної інформації, документ, що прийнятий в установленому порядку, містить постановку цілі, обґрунтування необхідності його прийняття та виконання, та такий, що забезпечує сталість органів міліції [415, с.134]. Характеризують управлінське рішення як процес вироблення та реалізації раціонального варіанту проблеми чи завдання, як фіксований правовий акт (нормативний чи індивідуальний) [394, с.180]. Ми повністю підтримуємо заперечення, висловлене В. В. Конопльовим із приводу двох вище наведених визначень, адже управлінське рішення не завжди є правовим актом, це тільки одна із форм його зовнішнього вираження [304, с.38]. Слід погодитися із Х. П. Ярмакі, що нормативно-правові акти в переважній своїй більшості приймаються МВС України для регулювання внутрішньої сфери діяльності міліції, тобто для організації функціонування служб, апаратів, підрозділів та окремих співробітників міліції. Видання індивідуальних правових актів стосується і внутрішньої, і зовнішньої сфер діяльності міліції. У внутрішній сфері –це накази відповідних керівників органів внутрішніх справ, а в зовнішній –це юрисдикційні акти (постанови) за видами правоохоронної діяльності міліції [758, с.65]. Із приводу управлінських рішень В. В. Конопльов вказує, що управлінське рішення –це владне волевиявлення, засіб виконання поставлених перед системою органів внутрішніх справ завдань щодо захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, ведення боротьби із правопорушеннями, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, з одного боку, та як засіб організації, забезпечення та координації виконання цих завдань –з іншого [304, с.40–41]. Ряд авторів влучно зазначають, що до управлінських рішень висувається низка вимог, зокрема: всебічна обґрунтованість; своєчасність; необхідна повнота змісту; повноважність; узгодженість з раніше прийнятими рішеннями. Всебічна обґрунтованість рішення означає, що воно має охоплювати весь спектр питань, всю повноту вимог управлінської системи. Своєчасність управлінського рішення передбачає недопущення відставання або випередження потреб і завдань соціально-економічної системи. Необхідна повнота змісту рішень означає, що рішення має охоплювати весь об’єкт управління, всі сфери його діяльності, всі напрямки розвитку. Важливою вимогою, яка висувається до управлінського рішення є повноважність рішення –суворе дотримання суб’єктом управління наданих йому прав і повноважень, збалансованість прав і відповідальності кожного органу, кожної ланки, кожного рівня управління. Узгодженість з раніше прийнятими рішеннями означає перш за все послідовність, несуперечливість розвитку, необхідність збереження і дотримання причинно-наслідкового зв’язку суспільного розвитку. Врахування наведених вимог забезпечує якість управлінських рішень, під якою слід розуміти рівень його відповідності характеру вирішуваних завдань функціонування і розвитку певних соціальних систем [173, с.111–114]. На наш погляд, більшість означених вище характеристик цілком підходить і до рішень слідчого, адже всебічна обґрунтованість, своєчасність, необхідна повнота змісту, повноважність (владність), узгодженість з раніше прийнятими рішеннями це ті підвалини, які у подальшому сприятимуть належній реалізації цих рішень, виконанню завдань кримінального судочинства [54, с.419–424]. Більше того, П. А.Лупинська констатує, що за своєю соціальною природою рішення по юридичній справі може бути охарактеризоване як управлінське рішення. Так як і в будь-якому управлінському процесі, тут рішення є основною, визначальною ланкою правозастосовної діяльності [390, с.13]. Таку думку ми вважаємо за доцільне підтримати, однак лише частково. Так, нами перераховані раніше спільні характеристики для управлінських рішень та рішень слідчого, однак ототожнювати їх не варто. Аналіз статті 39 КПК та відомчих нормативних документів дає підстави стверджувати, що ряд рішень керівника органу досудового розслідування є управлінськими за своєю суттю, зокрема щодо визначення слідчого (слідчих), який здійснюватиме досудове розслідування, а у випадках здійснення досудового розслідування слідчою групою – визначати старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих; відсторонення слідчого від проведення досудового розслідування вмотивованою постановою за ініціативою прокурора або з власної ініціативи з наступним повідомленням прокурора та призначення іншого слідчого за наявності підстав, передбачених КПК, для його відводу або у разі неефективного досудового розслідування; дача слідчому письмових вказівок, які не можуть суперечити рішенням та вказівкам прокурора, тощо [329], але це жодним чином не стосується процесуальних рішень слідчого, який не є управлінцем, керівником для підлеглих чи безпосереднім начальником за посадовою інструкцією чи штатним розписом. Начальник слідчого відділу також в силу посадової інструкції має право приймати рішення про здійснення відомчого процесуального та організаційного контролю; розроблення і реалізацію заходів, спрямованих на вдосконалення штатної чисельності та організації слідчої роботи; видання, у межах компетенції, та скасування наказів, доручень з питань досудового слідства, які є обов’язковими для всіх підпорядкованих органів; про дачу вказівок слідчому про провадження досудового слідства; про передачу кримінального провадження від одного слідчого іншому; про доручення розслідування справи декільком слідчим, тощо [540]. Різне розуміння авторами вказаної проблеми викликане тим, що кримінально-процесуальне законодавство не містило та не містить на сьогодні власного чіткого визначення рішення, зокрема рішення слідчого. Так, у статті 32 КПК 1960 року взагалі було відсутнє визначення поняття „рішення”, але у статті 114 цього кодексу „Повноваження слідчого” зазначалося, що при провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймав самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і він ніс повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення [330]. Стаття 3 КПК 2012 року теж не містить поняття „рішення” слідчого, хоча у пункті 8 статті 40 передбачається повноваження слідчого щодо прийняття процесуальних рішень, а стаття 110 присвячена процесуальним рішенням і у частинах 1 та 3 йдеться про те, що процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду, а рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови [329]. Із таким розумінням процесуального рішення слідчого, яке виражається лише в постанові, важко погодитися, виходячи із детального аналізу норм КПК 2012 року, на що буде зосереджено детальну увагу у третьому розділі дисертації.

Весь кримінальний процес можна охарактеризувати як урегульовану нормами кримінального процесуального права діяльність уповноважених суб’єктів, направлену на розкриття кримінальних правопорушень, викриття і покарання винних та недопущення покарання невинних, а також система правовідносин, що виникають у ході цієї діяльності. Тобто, з практичного погляду кримінально-процесуальна діяльність за своїм змістом являє собою систему передбачених законом процесуальних дій і рішень уповноважених суб’єктів [323, с.80]. На підставі ретельного аналізу норм КПК можемо констатувати, що на стадії досудового розслідування такими уповноваженими суб’єктами в переважній більшості є слідчий, слідчий суддя та прокурор. Якщо провести узагальнення, то у їх кримінально-процесуальній діяльності можна виділити наступні види рішень: початкові; процесуальні рішення, прийняті у ході розслідування; кінцеві рішення; процесуальні та тактичні рішення. Цим видам рішень ще у 80-х роках детальну увагу приділив А. Я. Дубинський [188], однак проблеми щодо їх прийняття та реалізації не стали менш актуальними в умовах набуття чинності КПК 2012 року, тому саме вони детально будуть розглянуті у наступних розділах дисертації.

Кожне рішення служить основою для позитивного вирішення визначеного завдання через використання належних способів та засобів досягнення намічених цілей та виступає як вольовий, свідомий акт вибору даним суб’єктом на підставі наявної в його розпорядженні інформації напрямків майбутньої поведінки [659, с.23–24]. Однак такий акт вибору у діяльності слідчого повинен ґрунтуватися на нормах права. Правовий акт –акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб’єкта права, що регулює суспільні відносини за допомогою встановлення (зміни, скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення (зміни, припинення) на основі цих норм прав і обов’язків учасників конкретних правовідносин, міри відповідальності конкретних осіб за скоєне ними правопорушення 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37592.html