Зарубіжний досвід правової регламентації процесуальних рішень слідчого

В умовах формування в Україні курсу на інтеграцію у Європейське співтовариство, надзвичайно актуальним є завдання гармонізувати національне законодавство з європейськими стандартами захисту прав людини та основоположних свобод [97, с.77–78]. В. Т. Маляренко вірно відзначив, що за останні роки наша держава у законодавчій сфері значно наблизилася до міжнародних стандартів [401, с.29–30]. Дефініцію міжнародних стандартів прав людини ґрунтовно подає П. М. Рабінович, як закріплених у міжнародних актах та інших міжнародних документах певних показників цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов’язуються держави. Мова йде про своєрідні еталони, на які покликані орієнтуватися у своїй діяльності різні держави [556, с.49]. У юридичній літературі, розглядаючи проблему відповідності окремих норм чинного кримінального процесуального законодавства та КПК 1960 року законодавству Європейського союзу, міжнародно-правовим договорам, все ж таки нами встановлено ряд колізій, зокрема це стосувалося проведення такої слідчої (розшукової) дії, як пред’явлення особи для впізнання поза візуальним спостереженням того, кого впізнають [46]. Провівши глибокий науковий аналіз проблем міжнародно-правових договорів України, як джерел кримінально-процесуального права, О. В. Узунова, на наш погляд, зуміла їх вірно класифікувати на акти основного значення, тобто ті, що містять загальновизнані міжнародні норми, а також забезпечують міжнародний захист прав і законних інтересів учасників процесу України; багатосторонні й двосторонні конвенції й угоди, що регламентують сферу кримінально-процесуальних відносин та інші [682, с.8–9]. Саме вказаним двом категоріям міжнародних документів буде присвячена наша увага. Основні засади процесуальних рішень слідчого в Україні повинні відповідати та прийматися в унісон вимогам Загальної декларації прав людини, прийнятої 10 грудня 1948 року [212, с.5–10]; Статуту Ради Європи, підписаного 5 травня 1949 року, до якого 31 жовтня 1995 року приєдналася Україна [622]; Конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 року [289, с.270]; Міжнародному пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року [431, с.11–30]; Європейській конвенції по відшкодуванню шкоди жертвам насильницьких злочинів, яка прийнята 24 листопада 1983 року [199, с.81–85]; Протоколу № 1 до Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, який підписаний 4 листопада 1993 року [553]; Протоколу № 2 до Європейської Конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню та покаранню [554]; Рекомендації R (85) 11 Ради Міністрів державам-членам Ради Європи [562]; Декларації про права і обов’язки окремих осіб, груп і організацій суспільства заохочувати і захищати загальновизнані права людини і основні свободи від 9 грудня 1998 року [172, с.52–65] та іншим ратифікованим Україною міжнародним документам.

Суспільні зміни та реформи, що відбуваються в системі органів державної влади, вносять суттєві корективи у правове життя, сприяють демократизації всіх правових процесів та відносин між органами державної влади та людиною. Причиною цих змін є прагнення України інтегруватися до числа європейських країн. Запорукою цього є впровадження в правове поле української держави юридичної культури, а також норм та загальновизнаних принципів міжнародного права. Це, зокрема, стосується і кримінального процесуального законодавства [579, с.73]. Будь-яка школа права у випадку, якщо вона претендує на свою науковість і своєчасність, то змушена синтезувати у своїх поглядах кращі ідеї інших напрямків у тій чи іншій галузі права з урахуванням їх сучасних модифікацій [644, с.54–55]. Це правило характерне не лише для України, а й для інших країн ближнього та дального зарубіжжя. Базою зближення для правових систем слугують загальнолюдські правові цінності –ідеї прав людини, соціальної справедливості, верховенства права, які набувають все більшого поширення у сучасному світі [126, с.5]. У зовнішніх відносинах нашої держави основоположними напрямками визначено визнання і дотримання зазначених вище положень міжнародно-правових актів, вжиття заходів по їх реальному втіленню у життя. Однією з умов досягнення цієї мети є імплементація статей конвенцій у національне право нашої держави та їх реальне застосування [179, с.59]. Хоча у радянському суспільстві імплементація норм міжнародного законодавства із захисту прав людини не була в центрі уваги при розробленні та вдосконаленні кримінально-процесуального законодавства [579, с.75].

Імплементація у юридичній енциклопедії трактується у перекладі із латинського (implere) –наповнювати, досягати, виконувати, здійснювати. В міжнародному праві –організаційно-правова діяльність держав з метою реалізації своїх міжнародно-правових зобов’язань. Її механізм включає в себе сукупність правових та інституційних засобів, що використовуються суб’єктами міжнародного права на міжнародному та національному рівнях [748, с.667]. Як відмічає Л. М. Ліпачова, основи теорії імплементації розроблено та викладено у працях Х. Лаутерпахта та П. Дроста. Ця авторка зазначає, що центральне місце у розробленій ними теорії імплементації відводиться праву індивідуальних звернень, що розглядається ними як невід’ємне право як відносно держави, громадянина, так і відносно всього світового співтовариства. За своїм змістом теорія імплементації у першу чергу передбачає необхідність захисту індивіда від його власної держави. Тобто, у теорії держави та права є таке поняття як „система стримувань і противаг”. Іншими словами, з метою запобігання узурпації влади певною особою влада поділяється на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. У результаті такого поділу виграє громадянин, який певним чином захищений, так як держава відповідає за діяльність своїх органів. Це положення знайшло відображення у статті 3 Конституції України. Зазначаючи думку П. Дроста, Л. М. Ліпачова вказувала, що імплементацію слід поділяти на внутрішньодержавну та міжнародну, причому остання може носити як судовий, так і не судовий характер. Одночасно з цим виділяється міждержавна, так звана непряма імплементація (у цьому ракурсі тільки держава може взяти участь у процедурі захисту прав, свобод людини і громадянина), а також пряма імплементація, коли індивіди або групи індивідів мають право звертатися до міжнародних органів [373, с.220]. Більш поглиблено досліджував механізми теорії імплементації Д. В. Кухнюк, який запропонував на кшталт положень кримінально-процесуального законодавства низки країн романо-германської та англо-американської систем права вважати судовий прецедент джерелом кримінально-процесуального права України [345, с.3–4]. Тобто можемо однозначно констатувати, що шляхом імплементації визнаних європейських стандартів чинне кримінальне процесуальне законодавство України зазнає позитивних перетворень і змін.

Вказана проблема не лежить лише у площині кримінального процесу, так як набуття Україною рівноправного членства в європейському суспільстві значною мірою обумовлено необхідністю приведення вітчизняного кримінального процесу і системи органів кримінальної юстиції у відповідність з загальноприйнятими у світі демократичними стандартами кримінального судочинства, як вірно відзначив А. Ю. Стеценко. Свідченням же позитивної динаміки розвитку кримінально-процесуального законодавства в напрямку від його, ще порівняно недавнього тоталітарно-репресивного минулого в досить тривалий радянський час, до появи перших ознак змагальності, можуть служити положення, внесені в КПК 1960 року малою судовою реформою 2001 року. Обновивши тоді судові процедури, а, трохи пізніше реформувавши судоустрій, законодавець не сформував належної системи органів розслідування. Також аналізуючи Проект Кримінально-процесуального кодексу 2007 року, підготовленого робочою групою Національної комісії зі зміцнення демократії й утвердження верховенства права 21 травня 2007 року [550], який в принципі колуарно ще називають проєвропейським, можна прийти до цікавих висновків. Із середини останнього десятиліття минулого століття до початку 2007 року, панівною була точка зору спеціалістів про те, що досудове розслідування в нашій країні повинне здійснюватися в двох різних формах: дізнання і досудового слідства, що традиційно укоренилися в законодавстві переважної більшості країн континентальної Європи. Авторами проекту КПК було запропоновано принципово інше бачення розвитку вітчизняного судочинства, де основною та єдиною досудовою процедурою установлення обставин вчинення кримінальних правопорушень (злочинів і проступків), варто вважати досудове розслідування, що проводиться слідчим органу досудового розслідування. Починалося би таке розслідування, по замислу авторів проекту, негайно після того, як з належного джерела слідчому ставало б відомо про вчинення злочину і воно б полягало у провадженні гласних і негласних слідчих дій, а закінчувалось у необмежений часом розумний строк передачею матеріалів розслідування державному обвинувачеві для прийняття кінцевого досудового рішення. Ці пропозиції притягують своєю новизною, але варто відмітити, що запропонована у Концепції модель розслідування, по ряду суттєвих ознак (процедурі і системі органів), усе-таки більш нагадує англо-американську модель, ніж європейську [625, с.157–159]. Вказаний проект був відхилений законодавцем через наявність низки суттєвих прогалин та колізій. На сьогоднішній день в Україні чинним є КПК 2012 року в основу «ідеї» та «конструкції» якого поміщено модель КПК ФРН у адаптованому до нашої правової системи вигляді. Однак про його досконалість чи безпроблемність застосування не приходиться говорити. Тому варто об’єктивно підходити до імплементації норм, на основі глибокого наукового та порівняльного аналізу.

Як і в Україні, так і в інших країнах залежно від конкретної кримінальної ситуації боротьба із злочинністю вимагає гнучкості, ухвалення неординарних рішень, проведення процесуальних дій, а відповідні державні органи мають пристосовувати свої методи розшуку, розслідування до стратегій, що виробляються злочинцями. Проте такі методи часто пов’язані із необхідністю обмежувати конституційні права громадян у кримінальному провадженні. Цікавим та повчальним у цьому сенсі є законодавство зарубіжних країн, таких як США, Англія, Франція та Німеччина 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37592.html