Теоретичні основи та класифікація процесуальних рішень слідчого

Для того, щоб повніше виявити внутрішню сутність різних процесуальних рішень слідчого, визначити їхнє місце в структурі кримінально-процесуальної діяльності і значення, А. Я. Дубинський вважає доцільним удатися до класифікації, згрупувавши їх по визначених ознаках, критеріях. Класифікація –метод, що широко застосовується у пізнавальних цілях у різних областях наукової і практичної діяльності. Вона дає можливість охопити досліджувані предмети єдиною основою, установити не тільки місце кожного з них, але і зв’язати один з одним, розкриває їхні внутрішні закономірності [188, с.50–51]. Слід погодитися із цим науковцем в повному обсязі, адже науково-обгрунтована класифікація процесуальних рішень слідчого дозволить розкрити не лише їх внутрішні закономірності, а й виявити проблемні моменти, як у прогалинах щодо їх унормування у КПК, так і у їх практичному прийняттю слідчим та реалізації по кримінальних провадженнях. Особливо гостро ця проблема постала на сьогоднішній день, після вступу КПК 2012 року в дію, у реаліях відсутності належних глибоких та ґрунтовних наукових і практичних напрацювань.

Ми поділяємо точки зору Н. В. Глинської в тому, що у ході провадження може бути прийнята величезна кількість різноманітних рішень (близько 150) і кожне з них винятково індивідуальне, специфічне і виконує в кримінальному процесі тільки йому властиву функцію. У той же час за об’єктивними ознаками будь-яке рішення включається у певний клас рішень, тобто класифікується. Класифікація дозволяє упорядкувати значну кількість кримінально-процесуальних рішень, забезпечує їх всебічне дослідження, сприяє з’ясуванню природи процесуальних рішень, розробці вимог, що ставляться  до кожного виду цих рішень. Її практичне значення полягає й в тому, що при класифікації процесуальних актів вирізняються як загальні, так і особливі ознаки, які повинні бути враховані посадовою особою під час прийняття відповідних рішень, а це, у кінцевому підсумку, забезпечує їх законність та обґрунтованість. Крім того, класифікація дозволяє з наукової позиції підійти до вибору або прийняття в кримінальному процесі тих рішень, що є найбільш доцільними для досягнення визначених цілей у тих чи інших умовах правозастосовної діяльності [136, с.48–49]. Спробуємо навести ряд точок зору авторів, які розглядали поняття класифікації та виокремити найбільш характерні ознаки, які доцільно використати в подальшому і при проведенні нашої власної класифікації процесуальних рішень слідчого за КПК 2012 року.

При аналізі такого поняття першочерговим завданням модератора є встановлення відмінностей, а потім за ними провести групування [222, с.195]. Як справедливо відзначає П. А. Лупинська, слід розглядати можливості класифікації процесуальних рішень по наступних ознаках: по змісту; функціональному значенню; суб’єктах, правомочних приймати рішення; часу прийняття і тривалості дії; процесуальному порядку постановлення рішення і вимогах до їх форми; юридичній силі; основам і умовам прийняття рішень. При цьому автор правильно відзначає, що кожне рішення характеризується декількома класифікаційними ознаками [389, с.11; 390, с.26–30,35]. Запропоновану П. А. Лупинською класифікацію процесуальних рішень у цілому визнає вірною О. Р. Михайленко [425, с.17–24], а також посилається на можливість поділу процесуальних актів на обов’язкові, тобто такі, котрі в обов’язковому порядку складаються по будь-якому провадженні, і факультативні, прийняття яких залежить від обставин конкретного провадження, а також відзначає, що процесуальні акти бувають законними і незаконними, такими, що не відповідають вимогам правових норм [424, с.119–121]. Цілком ґрунтуючись на критеріях класифікації процесуальних рішень, розроблених П. А. Лупинською, здійснює класифікацію процесуальних рішень слідчого В. А. Стремовський [631, с.86–87]. В основному ті ж класифікаційні ознаки при виділенні визначених груп процесуальних рішень слідчого застосовуються Ю. В. Манаєвим [403, с.4–6].

Важливою класифікаційною ознакою, за якою може здійснюватися угруповання процесуальних рішень, як вірно констатує А. Я. Дубинський, є їх функціональне призначення. Також, віддаючи належне ретельній розробці розглянутого питання П. А. Лупинскою, він обґрунтовано констатує, що не всі її висновки бездоганні, у зв’язку з чим слід уточнити деякі запропоновані автором класифікаційні ознаки, виділити нові критерії. Не можна також не враховувати, що вказана авторка досліджувала питання, пов’язані з класифікацією всіх процесуальних рішень, що приймаються на різних стадіях кримінального судочинства. Рішення ж слідчого мають визначену специфіку, що варто взяти до уваги при їхній класифікації. Наприклад, у даний час відсутнє підґрунтя для класифікації процесуальних рішень слідчого по юридичній силі. Класифікуючи процесуальні рішення по змісту, П. А. Лупинська поділяє їх на основні і допоміжні. Такий розподіл ставиться в залежність від того, чи відповідає рішення на основне питання будь-якого провадження: чи вчинила особа даний злочин, чи винна вона у його вчиненні, або на інші питання, що дають змогу вирішити основне, або носять додатковий характер (наприклад, вирішення цивільного позову) [188, с.51].

Із більшістю аргументів А. Я. Дубинського ми погоджуємося, але щодо деяких наведених тез у нас виникає заперечення. Так ми дотримуємося точки зору про те, що на даний час все ж таки є підґрунтя для класифікації процесуальних рішень слідчого по юридичній силі. Щодо аксіоматичного твердження про те, що рішення має відповідати на основне питання будь-якого провадження: чи вчинила особа даний злочин, чи винна вона у його вчиненні, або на інші питання, що дають змогу вирішити основне або додаткове питання розслідування, то вважаємо за доцільне навести наступне обґрунтування. Так у процесі досудового розслідування, відповідно до вимог КПК, слідчі не повинні ставити перед собою завдання доводити винуватість особи, так як ця функція повинна реалізовуватися прокурором на всіх стадіях провадження. Законодавець у КПК 2012 року ще раз зробив акцент на тому, що таку функцію реалізовує виключно прокуратура, позбавивши слідчу діяльність ознак обвинувальної діяльності, яка постійно була об’єктом критичних зауважень юристів та наукової полеміки. Тому, ведучи мову про першу стадію кримінального провадження, на наш погляд, особливо за КПК 2012 року, в якому законодавчою ініціативою було позбавлення слідчої діяльності обвинувального ухилу, недоцільно проводити паралель між процесуальними рішеннями слідчого та винуватістю особи у вчиненні кримінального правопорушення.

До основних рішень слідчого, у яких дається оцінка всієї сукупності зібраних доказів і на цій основі вирішується питання про подію кримінального правопорушення і наявність або відсутність провини конкретної особи, відносить Ю. В. Манаєв. Основними рішеннями цей автор свого часу вважав постанову про притягнення як обвинуваченого, постанову про закриття справи, обвинувальний висновок, постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. До допоміжних він відносив рішення, спрямовані на збирання доказів, застосування примусових заходів, рішення, що мають за мету реалізацію гарантій прав учасників процесу [403, с.4]. Звичайно, частина процесуальних рішень слідчого, які наведені у цих класифікаційних групах на сьогоднішній день або не належать до повноважень слідчого, або ліквідовані в цілому КПК 2012 року, або змінено їх назву. Але все ж таки стратегічні наукові підвалини наведеної класифікації залишаються незмінними, хоча сама класифікація процесуальних рішень видається нам не зовсім вдалою з огляду на наступні аргументи, що вже неодноразово наводилися у юридичній літературі.

По своєму класифікує процесуальні рішення на основні і допоміжні О. Р. Михайленко. Він називає основними такі рішення, що підбивають підсумок визначеної діяльності компетентних органів, наприклад, завершують стадії кримінального судочинства [424, с.119–121]. Визначальне і першочергове місце деякі науковці відводять лише судовим рішенням [22], що в принципі узгоджується із сучасною стратегічною концепцією законодавця, яка отримала відображення у КПК 2012 року, з якою ми не погоджуємося в силу наступних переконливих аргументів. На думку А. Я. Дубинського, з якою ми повністю згідні, такий підхід необґрунтовано принижує зміст і роль досудових стадій кримінального судочинства, вступає в протиріччя з принципово вірною ідеєю про те, що кожна стадія кримінального процесу являє собою самостійний етап руху провадження, що має спеціальні задачі, специфічну процесуальну форму й інші ознаки, що роблять його рівнозначною складовою частиною кримінального судочинства в порівнянні з іншими [188, с.52]. Класифікує рішення на програмні, що намічають основні цілі, застосовувані засоби і, головне, послідовність, порядок досягнення наміченої мети, тобто служать програмами для цілої групи інших, більш конкретних актів М. П. Лебедєв [359, с.74]. Повною мірою підтримуємо обґрунтовані погляди А. Я. Дубинського про те, що класифікація правозастосовних актів на основні і допоміжні, програмні і непрограмні може бути визнана цілком прийнятною для загальної характеристики при дослідженнях у загальній теорії права та теорії управління. В галузі ж кримінального судочинства, де в силу специфічних умов розслідування і судового розгляду зв’язаних, зокрема, з численністю учасників і нерідко суперечливими їхніми інтересами, створюються непередбачені ситуації, у яких прийняття малозначимого, на перший погляд, рішення може виявитися вирішальним для результату провадження, тому виділення (навіть умовне) основних і допоміжних рішень навряд чи може бути визнано виправданим. Із зазначених причин не зовсім точною представляється також класифікація процесуальних рішень у залежності від того, по загальних або по окремих питанням вони приймаються [188, с.53]. Наприклад, Л. Д. Кокорев свого часу до загальних відносив процесуальні рішення про порушення кримінальної справи; про притягнення в якості обвинуваченого; про складання обвинувального висновку; про припинення справи; про постановлення вироку і т.д., а до окремих –про проведення окремих слідчих дій; про задоволення або відхилення клопотань, зв’язаних з доведенням; про добір із всієї одержуваної інформації при проведенні слідчих, судових дій тих відомостей про факти, які необхідно процесуально оформити як докази; про закінчення розслідування, судового слідства і т.д. [151, с.217]. Хоча більшість наведених вище класифікаційних груп стосуються тих процесуальних рішень слідчого, які були унормовані КПК 1960 року, однак вони є корисними для наукових порівнянь та узагальнень, адже чинний КПК не є досконалим, а врахування вже існуючих наукових напрацювань, критичні погляди щодо них у розрізі КПК та шляхів його вдосконалення повинні стати концепцією сучасних процесуальних та криміналістичних досліджень.

Детально розглядаючи питання особливостей взаємодії слідчих та оперативних працівників під час розслідування злочинів проти особи, зокрема, вбивств, Л. Я. Гордін веде мову про те, що слідчий приймає не лише основні рішення, що ґрунтуються на сукупності доказів, але і рішення часткові або проміжні, які не містять підсумкової оцінки обставин справи, а тільки створюють юридичну базу для винесення основних рішень (наприклад: про провадження слідчих (розшукових) дій, про обрання запобіжного заходу) і підставою для винесення яких можуть бути не тільки докази, а й інформація, отримана не процесуальним шляхом [146, с.99–100]. Конкретних прикладів часткових або проміжних рішень вказаний автор не наводить, але така класифікація в авторському розумінні викликає у нас ряд застережень щодо їх законності та обґрунтованості.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37592.html