Процесуальні й тактичні рішення слідчого, їх взаємозв’язок і взаємозумовленість

Слід погодитися із аргументами, які наведені провідними науковцями з приводу того, що слідчий у залежності від тієї слідчої ситуації, яка склалася обирає, звичайно в межах правового поля, порядок своїх власних дій, прийоми, що будуть найбільш ефективними для їх реалізації [86, с.27].

Саме з метою вироблення таких прийомів, розробки рекомендацій по їх застосуванню у криміналістиці виокремлено таку частину, як слідча тактика, яка перебуває на перетині низки міждисциплінарних зв’язків, сприяє розвитку пізнавального аспекту у процесі розслідування, вимагає від слідчого глибоких юридичних, психологічних, гуманітарних знань [99, с.30–37].

Основним завданням слідчої тактики є вирішення завдань кримінального судочинства у найбільш оптимальний спосіб і спеціальними методами, які дають найбільш ефективний результат. Однак лише фахівець-слідчий, який набув таких теоретичних знань у процесі навчання та має практичні навики, що формуються у процесі професійної діяльності, в змозі уміло орудувати надбаннями слідчої тактики через застосування належних тактичних прийомів [423, с.3–23].

Деякі науковці обґрунтовано припускають, що наукові рекомендації, які є основою тактичних прийомів найчастіше застосовуються слідчим у несприятливих слідчих ситуаціях, коли певні суб’єкти вчиняють протидію розслідуванню [18, с.3–5]. Тож криміналістична тактика, як розділ науки криміналістики, займається розробкою прийомів проведення слідчих (розшукових) дій, загальних тактичних рекомендацій про організацію та планування процесу розслідування [326, с.43].

Ми погоджуємося із П. А. Лупинською, яка діяльність слідчого з прийняття рішень та їх реалізації виправдано вважає складним, трудомістким процесом, що потребує значних інтелектуальних зусиль [389, с.40]. З цього ж боку до характеристики рішень у кримінальному судочинстві підходить Є. Д. Лук’янчиков, який небезпідставно акцентує увагу на тому, що рішення, які приймаються і реалізуються в процесі розслідуванні злочинів, слід розглядати як продукт свідомої діяльності особи [387, с.52]. Діяльність юриста дуже багатогранна: правотворча, правозастосовна, правотрактуюча, а залежно від спеціалізації –слідчо-розшукова, судова, експертна, консультативна, а в цілому класифікується як правова діяльність. Правова діяльність юриста як синтез практичної і теоретико-пізнавальної діяльності регламентується законом (нормами права). У процесі пізнавальної діяльності юриста розвивається його професійне мислення, яке за змістом визначається правом, тому його ще називають правовим мисленням. При рефлексивному аналізі професійної діяльності юриста можна виявити творчі та нетворчі, алгоритмічні та неалгоритмічні сторони. Алгоритми у даному аспекті –це принципи права, які засвоює юрист у процесі навчання і своєї професійної діяльності, ці принципи детермінують його логіку правового мислення. До неалгоритмічних сторін належать вибір і використання загальних методів (логічних, юридичних), використання особистих специфічних прийомів, які називаються евристиками. Евристика в юридичному значенні – це засновані на власному досвіді принцип, правило, тактичний прийом, тактична хитрість, які використовує слідчий, суддя, прокурор, адвокат, щоб досягнути бажаного результату [253, с.322–323].

Рішення, які приймає слідчий у процесі розслідування, мають не лише процесуальний, а також і тактичний характер, тому звідси слідує, що їх слід розглядати як явище і сутність, форму і зміст [161, с.80–81]. Нами зверталася увага на дискусійні полярні точки зору науковців із цього питання, що як видається, слідують із неоднакового розуміння вченими рішень слідчого з точки зору кримінального процесу та криміналістики. Крізь призму криміналістичних рекомендацій на перший план виходить тактичне рішення слідчого, яке у подальшому набуває визначеної процесуальної форми виразу. Всі рішення слідчого, що приймаються на стадії досудового розслідування, із позицій кримінально-процесуальної форми, є процесуальними, так як повинні прийматися в межах чинного КПК.

Результати проведеного нами анкетування підтверджують такі висновки. Так, 115 (26,7%) респондентів вважають, що тактичне рішення за своєю суттю є процесуальним рішенням слідчого; про те, що вони співвідносяться між собою як форма і зміст відзначив 151 (36,9 %) слідчий та 84 (33,6%) курсанти. Також його характеризують, як свідомий і вольовий акт особи, що передбачає вибір між альтернативними варіантами можливої поведінки, відповідно 167 (38,9%) та 115 (46%) опитаних. Незначна кількість слідчих і курсантів вважають, що тактичне рішення є не процесуальним рішенням слідчого, тому воно не регламентоване КПК –93 (21,6%) і 52 (20,8%) опитаних та таке рішення слідчого не тягне жодних процесуальних наслідків –49 (11,4%) і 38 (15,2%) респондентів.

Слушною із даного приводу є позиція законодавця, яка отримала унормування у частині 1 статті 110 КПК 2012 року, де зазначено, що всі рішення органів досудового розслідування, прокурора та суду є процесуальними [329], що повинно поставити крапку у дискусіях науковців та двоякому розумінні практичних працівників.

З огляду на сказане цікаво простежити співвідношення процесуальних і тактичних рішень слідчого у працях провідних науковців. Зокрема, це питання досліджував Р. С. Бєлкін. Його твердження, про те, що тактичні рішення цілком лежать у процесуальній сфері діяльності слідчого і суду [71, с.90], у цілому може бути визнано вірним та нами підтримується. У практичній діяльності слідчого рідко трапляються чисто процесуальні і чисто тактичні рішення. Найчастіше вони взаємозалежні і переплітаються [82, с.89].

Розглядаючи проблему виявлення підстав для заявлення клопотань захисником, Д. В. Смагіна вважає, що визначальне значення тут має не тільки професійна підготовка захисника, його належне ставлення до виконання своїх обов'язків, а й його тактичні рішення і дії [603, с.76].

В. Д. Берназ та С. М. Смоков, посилаючись на праці О. К. Тихомирова [657] та О. Р. Ратинова [558] визначають, що у загальній структурі діяльності по розслідуванню злочинів тактичне рішення є розумовим процесом по пошуку шляхів вирішення конкретних кримінальних проваджень. При всьому розмаїтті розумових задач, що постають перед слідчим у процесі розслідування, їх можна розділити на дві групи: а) задачі-алгоритми, порядок рішення яких визначений нормами закону або конкретними криміналістичними рекомендаціями, б) евристичні задачі, для рішення яких необхідний пошук, оскільки немає заздалегідь певних шляхів і засобів їхнього вирішення. Тактичне рішення –це пошук виходу зі сформованої ситуації шляхом визначення засобів впливу на неї для її вирішення. Наприклад, „відстрочена раптовість”, коли обшук відкладається до моменту повернення особи, яка заспокоїлася в результаті „бездіяльності слідчого”, додому, де заховано предмети. Тактичне рішення слідчого завжди пов’язано з його процесуальною діяльністю, оскільки спрямовано на збирання і дослідження доказів, але не всі рішення для своєї реалізації висловлюються в процесуальну форму. Наприклад, рішення (виходячи з тактичних розумінь) допитати підозрюваного за місцем роботи або проживання [82, с.90].

На наш погляд, наведені переконання та приклади означених авторів повністю нівелюються нормами чинного КПК, де у частині першій статті 234 КПК прямо вказано, що обшук проводиться з метою виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте у результаті його вчинення, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб. Відповідно до частин 1-4 статті 236 КПК ухвала про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи може бути виконана слідчим чи прокурором. Для участі в проведенні обшуку може бути запрошений потерпілий, підозрюваний, захисник, представник та інші учасники кримінального провадження. З метою одержання допомоги з питань, що потребують спеціальних знань, слідчий, прокурор для участі в обшуку має право запросити спеціалістів. Слідчий, прокурор вживає належних заходів для забезпечення присутності під час проведення обшуку осіб, чиї права та законні інтереси можуть бути обмежені або порушені. Обшук житла чи іншого володіння особи на підставі ухвали слідчого судді повинен відбуватися в час, коли завдається найменша шкода звичайним заняттям особи, яка ними володіє, якщо тільки слідчий, прокурор не вважатиме, що виконання такої умови може суттєво зашкодити меті обшуку. Перед початком виконання ухвали слідчого судді особі, яка володіє житлом чи іншим володінням, а за її відсутності - іншій присутній особі повинна бути пред'явлена ухвала і надана її копія. Слідчий, прокурор має право заборонити будь-якій особі залишити місце обшуку до його закінчення та вчиняти будь-які дії, що заважають проведенню обшуку. Невиконання цих вимог тягне за собою передбачену законом відповідальність. У разі відсутності осіб у житлі чи іншому володінні копія ухвали повинна бути залишена на видному місці у житлі чи іншому володінні особи. При цьому слідчий, прокурор зобов'язаний забезпечити схоронність майна, що знаходиться у житлі чи іншому володінні особи, та неможливість доступу до нього сторонніх осіб [329].

Чи не стане пропозиція В. Д. Берназа та С. М. Смокова про „відстрочену раптовість”, коли обшук відкладається до моменту повернення особи, яка заспокоїлася в результаті „бездіяльності слідчого”, додому, де заховано предмети, порушенням вимог означених вище статей КПК щодо підстав, учасників та процесуального порядку проведення обшуку? Думаємо, що так. Більше того, при такому зволіканні з’являється ймовірність втрати речових доказів, які можуть бути переховані до іншого приміщення, житла чи взагалі знищені підозрюваним або його близькими, родичами тощо. Що ж до рішення слідчого допитати підозрюваного за місцем роботи або проживання, то на наш погляд, жодна тактична мета тут не переслідується, а лише створюються передумови для порушення вимог статей 223-225 КПК в частині порядку виклику для допиту та обов’язкової присутності захисника.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37592.html