Прийняття слідчим кінцевих процесуальних рішень

Кінцеве рішення проходить складний шлях свого формування, адже в людській свідомості повинен відбутися процес боротьби протилежних позицій, який часто займає значну кількість часу та вимагає інтелектуального уніфікованого ресурсу. Лише перемога певних аргументів сформує тверде переконання суб’єкта про доцільність і він зможе сформулювати власний алгоритм діяльності, який формалізується у його кінцеве рішення. Ми не є одинокими у своїх переконаннях, адже схожої точки зору дотримуються і закордонні автори [581, с.259]. Цей вислів вважаємо досить влучним підсумком до двох попередніх підрозділів та логічним початком питання прийняття слідчим кінцевих рішень на стадії досудового розслідування.

Кримінальний процесуальний закон, зокрема стаття 219 КПК передбачає, що досудове розслідування повинно бути закінчено: протягом одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку; протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину. Строк досудового розслідування може бути продовжений у порядку, передбаченому параграфом 4 глави 24 КПК. При цьому загальний строк досудового розслідування не може перевищувати: двох місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку; шести місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину невеликої або середньої тяжкості; дванадцяти місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину. Строк із дня винесення постанови про зупинення кримінального провадження до дня її скасування слідчим суддею або винесення постанови про відновлення кримінального провадження не включається у перечислені строки [329]. У КПК 1960 року строки досудового розслідування були унормованими по-іншому. Так, відповідно до частини 1 статті 120 КПК 1960 року, встановлювалося, що досудове слідство у кримінальній справі повинно бути закінчено протягом двох місяців. Перебіг строку розпочинався з дня порушення кримінальної справи і тривав до дня направлення її прокурору з обвинувальним висновком чи постановою про передачу справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру або до закриття провадження. Двомісячний строк міг бути продовжений, однак максимального терміну провадження строків розслідування КПК 1960 року не передбачав [331, с.205]. Протягом означених термінів кримінальна справа повинна була вирішитися слідчим, як зазначали деякі фахівці, з чим в принципі дослівно важко було погодитися, адже на цій стадії дійсно приймалися кінцеві рішення, однак такими вони були лише для досудового розслідування. Слід підтримати погляди А. Я. Дубинського та С. С. Алексєєва щодо характеристики, яку вони наводять щодо вирішення юридичної справи. Ці автори, кожен в свій час, характеризували цей процес з трьох сторін: а) як формально логічний процес; б) як творчий процес; в) як державно-владна управлінська діяльність компетентних органів [188, с.15]. Зокрема, С. С. Алексєєв відзначав, що на практиці рішення юридичної справи виражається, як правило, у побудові не одного, а декількох силогізмів, оскільки компетентний орган в силу системності права застосовує в одній справі відразу кілька юридичних норм [6, с.280-282].

Означений вище варіант прийняття кінцевих рішень на досудовому розслідуванні можна, на наш погляд, назвати ідеальним, однак у практичній діяльності слідчих існують негативні тенденції, що породжуються різними чинниками, які ми більш детально розглянемо в наступних підрозділах, та спричиняють прийняття слідчими помилкових кінцевих рішень. У юридичній літературі є низка публікацій щодо означеної проблематики, на деяких із них вважаємо за доцільне зосередити нашу увагу. Виявлені в ході ознайомлення з матеріалами практики факти свідчать, в чому ми теж достатньо переконалися, що органи досудового розслідування допускають прийняття необґрунтованих процесуальних рішень на різних етапах –від вирішення питання про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань –до направлення матеріалів кримінального провадження до суду. Причому, як правило, неналежне обґрунтування підсумкових процесуальних рішень досудового розслідування пов’язано із суттєвим порушенням кримінального процесуального закону органами досудового розслідування. За КПК 1960 року така діяльність тягнула за собою повернення справ на додаткове розслідування. Так, зокрема, було констатовано випадки, коли органи досудового слідства, а далі й суд в підтвердження винності особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, посилалися на докази, здобуті з порушенням вимог закону, не надаючи оцінки їх допустимості чи без належної перевірки законності збирання доказів [732, с.228]. Проведений нами аналіз слідчої практики в умовах дії КПК 1960 року засвідчив, що означені вище негативні тенденції були частим явищем на різних стадіях кримінального процесу. На сьогоднішній день ситуація виглядає не набагато краще, однак узагальнена офіційна статистика із даного приводу відсутня. Якщо звернутися до здобутих нами даних при вивченні кримінальних справ, то слід констатувати такі результати. Так, прокурором м. Калуш через порушення слідчим вимог ст. ст. 22, 23, 23^{1, 131, 132} КПК 1960 року повернуто кримінальну справу №234461 на додаткове розслідування, оскільки приймаючи по ній процесуальні рішення, слідчий не встановив часу вчинення злочину, точної вартості викраденого ноутбука, мотиви та мету вчинення злочину тощо[1]. Цих порушень можна було б уникнути, якщо б слідчий кваліфіковано підійшов до збору доказів, їх перевірки та оцінки, однак у практичній діяльності виникають ситуації, які не завжди залежать від суб’єктивного підходу слідчого.

Так, приймаючи рішення, як доречно відзначив Л. В. Гаврилюк, слідчий не має повної гарантії, що воно є правильним, адже в більшості випадків рішення приймається в умовах інформаційної обмеженості. Тобто під час своєї діяльності слідчий, використовуючи обсяг набутих знань, керуючись своїм внутрішнім переконанням та формуючи свій погляд на обставини справи, повинен передбачити кінцевий результат. Саме тому прийняті слідчим рішення тягнуть за собою не лише позитивні правові наслідки (ті, що сприяють швидкому розкриттю злочину і покаранню винних осіб), а й негативні (їх ще називають незаконні), внаслідок яких до кримінальної відповідальності може бути притягнуто невинних осіб, що призводить до порушення їх прав та законних інтересів. Це часто було підставою для повернення кримінальних справ на додаткове розслідування. Зокрема, вказує ця дослідниця, у 2007 році суди першій інстанції повернули для усунення виявлених недоліків 6,9 тис. кримінальних справ, при цьому суди також видали 3,8 тис. доручень. У справах публічного обвинувачення місцеві суди постановили виправдувальні вироки стосовно 352 осіб. За фактом порушення законності при провадженні дізнання та досудового слідства суди постановили 2,3 тис. окремих ухвал [121, с.528-529]. Ми встановили, що протягом 2008-2012 років ці цифри практично не змінювалися, очевидно суди намагалися дотримуватися сталої статистики, без суттєвих варіацій. Ситуація ще більше ускладнилася після вступу в дію КПК 2012 року, який не містить процесуальної процедури повернення кримінальних справ на додаткове розслідування. Тобто виправдання, засудження особи чи закриття кримінального провадження є базовими судовими рішеннями. Слідчі та судді повинні бути готові не лише до запровадження таких змін, але і до їх можливих негативних наслідків –притягнення до кримінальної відповідальності службових осіб, які проводили розслідування та допустили прийняття помилкових процесуальних рішень.

У юридичній літературі наведено значну кількість прикладів щодо порушень вимог КПК, які допущено як на стадії досудового розслідування, так і судового розгляду. Це в переважній більшості стосується досудового розслідування та судового розгляду за КПК 1960 року, оскільки строк дії чинного КПК є не значним, хоча кількість допущених порушень, які нами відслідковані вже є досить суттєвою, що має як процесуальне підґрунтя – значна кількість прогалин та колізій у КПК, так і суто суб’єктивні чинники, як от неготовність суб’єктів кримінального провадження працювати в умовах нового кримінального процесуального законодавства. Так, вироком місцевого суду від 23 жовтня 2007 року гр. Т. за частиною 2 статті 286 КК засуджено до 3 років позбавлення волі. В обвинувальному вироку суд послався на висновок автотехнічної експертизи від 21 листопада 2006 року, яким встановлено порушення підсудним Правил дорожнього руху. При наданні висновку експерт послався на дані, що містяться в доповненні до протоколу відтворення обстановки та обставин ДТП від 13 вересня 2006 року. При цьому доповнення до вказаного протоколу складені 18 листопада 2005 року, тобто в період, коли справа знаходилась у експерта. Доповнення не підписувалося ні підсудним, ні його захисником, незважаючи на те, що в цьому процесуальному документі вказувалося на швидкісний режим руху автомобіля та його гальмування, покладені експертом в основу висновку щодо порушення Правил дорожнього руху обвинуваченим. З постановою про призначення вказаної експертизи Т. та його захисник були ознайомлені після її проведення. Не дивлячись на те, що сторона захисту в своїх клопотаннях вказала, що дані доповнення до протоколу від 18 листопада 2005 року не відповідають дійсності, суд першої інстанції не дослідив питання щодо допустимості отриманих таким чином доказів. За таких обставин суд апеляційної інстанції визнав, що при призначенні автотехнічної експертизи та отриманні вихідних даних для її проведення мали місце суттєві порушення вимог КПК України, в тому числі й права на захист. Вирок місцевого суду було скасовано, а справу направлено на новий розгляд зі стадії судового розгляду [732, с.228-229].

Процес прийняття рішення під час виконання службової діяльності (причому це може бути не тільки організація роботи щодо розкриття та розслідування злочину, а й оперативне чергування по району, області та ін.) може бути: а) інтуїтивним (на підставі відчуття, що воно правильне, при відсутності боротьби альтернатив за чи проти); б) досвідним (яке не вдається використати у новій, нестандартній ситуації); в) раціональним (яке є аналітичним процесом вибору альтернатив і не залежить від минулого досвіду) [198, с.263-274]. Повнота законодавчої регламентації даної діяльності та особисте усвідомлення слідчим правомірності своїх дій є тими визначальними факторами, які впливають на правильність процесуального рішення посадової особи, яка проводить розслідування. Шляхом вдосконалення правових норм можна мінімізувати або уникнути негативного впливу об’єктивного фактору на діяльність слідчого. А психічно-інтелектуальні властивості дослідника є джерелом слідчих помилок у правозастосовчій практиці [271, с. 124]. Ведучи мову про слідчі помилки слід констатувати, що лише з першого погляду вони є простим явищем [264, с. 60]. Їх вивченням займалися різні вчені, однак, як нам видається, найґрунтовніше їх визначення сформульовано О. Б. Соловйовим, який зазначає, що це –незаконні й необґрунтовані дії слідчого щодо взяття під варту громадян, зупинення, закриття, скерування до суду кримінальних проваджень, що за помилковим уявленням слідчого були правомірними та направленими на виконання завдань кримінального судочинства [615, с.7-8]. Слідчі помилки –це недоліки, які допускаються слідчим у ході досудового слідства при застосуванні кримінального чи кримінального процесуального законодавства, відступ або неправильне застосування криміналістичних рекомендацій, які стали результатом сумлінної омани та призвели до негативних наслідків або можливості їхнього настання [409, с.36-37; 410, с.29-30]. Це ненавмисні діяння, вчинені логічно неправильно або з порушенням вимог матеріальних, процесуальних норм чи тактичних рекомендацій спеціальним суб’єктом (слідчим) у ході провадження досудового розслідування, що призвели до суттєвих чи несуттєвих наслідків, які заважають досягненню цілей розслідування [512, с. 327].

Аналіз поняття слідчих помилок, наведений А. Б. Марченком, призводить до таких, на наш погляд, обґрунтованих висновків: в ході досудового слідства слідчий допускає помилки; вони можуть стосуватися як застосування кримінального чи кримінального процесуального законодавства, так і норм інших галузей права (цивільного, цивільно-процесуального при визначенні належного цивільного позивача чи цивільного відповідача; адміністративного –при з’ясуванні питання щодо притягнення до відповідальності свідка за ухилення від явки).