Місце галузі спортивного права в національній правовій системі

Спортивне право знайшло місце у системах права більшості зарубіжних країн та активно розвивається у пострадянських країнах, наприклад Росії, Білорусії, де його розробці присвячуються праці молодих вчених, проводяться конференції та семінари, між науковцями постійно ведуться жваві дискусії з приводу доцільності визнання чи невизнання спортивного права як окремої галузі права, незважаючи на досить відмінні підходи до побудови структури права та різний ступінь розвитку і забезпечення фізичної культури і спорту у кожній з цих країн.

У тих державах, де зберігається класичний варіант поділу системи права на публічне і приватне, спортивне право характеризується тим, що воно має елементи як приватного, так і публічного права. Можна передбачити, що за такого підходу відносини щодо організації та проведення змагань з виду спорту, а саме – спортивної федерації та спортсмена чи клубу, регулюються правовими нормами, мають бути віднесені до приватного права. А відносини між спортивною федерацією та профільним органом виконавчої влади щодо реалізації повноважень з розвитку підвідомчого цій федерації виду спорту можна віднести до публічного права. Поєднання публічного і приватного чинників у спортивному праві може полягати також і у специфічних рисах методу регулювання, який поєднує авторитарне та автономне правове регулювання.

Якщо враховувати, що українська юридична наука не схвалює поділ системи права на приватне і публічне, то визначення місця певної галузі права у системі вітчизняного права відбувається шляхом співставлення її з суміжними галузями права національної правової системи та визначення критеріїв її відокремлення від них.

Конституційне право, будучи провідною галуззю права всіх держав є загальним утворенням, від якого відокремлюються всі інші галузі права. Так, основний нормативний акт цієї галузі права, Конституція України, закріплює обов'язок держави дбати про розвиток фізичної культури і спорту - стаття 49. Основний нормативно-правовий акт спортивного права – Закон України "Про фізичну культуру і спорт" був розроблений до прийняття Конституції України. Для реалізації закладених у цьому законі принципів і з урахуванням розвитку сфери спорту, були прийняті інші закони та нормативно-правові акти. На загал система спортивного законодавства станом на 2009 рік складається більше як з 1400 нормативно-правових актів. До того ж є безліч актів саморегулювання, які приймаються спортивними організаціями з різних видів спорту. В цьому величезному нормативному масиві можна віднайти риси, подібні до класичних галузей права.

Багато подібних рис спортивне право має з цивільним та трудовим правом. Це стосується в першу чергу предмета правового регулювання. Суспільні відносини, які складають предмети цих галузей подібні між собою, але, як зазначалось, з певним перенаголосом майнових і немайнових відносин.

Цивільне право є системою правових норм, які регулюють майнові та пов'язані із ними немайнові відносини, які побудовані на диспозитивності – вільному волевиявленні учасників та їх самостійності і непідпорядкованості. До предмета спортивного права відносяться, перш за все, немайнові відносини, пов’язані з майновими, та ті майнові відносини, які виникають в зв'язку із діяльністю у фізкультурно-спортивній сфері – з угод про надання фізкультурно-спортивних послуг, спонсорських угод зі спортсменами та клубами, трансферних угод (купівля-продаж, оренда спортсменів) тощо, та немайнові відносини у сфері інтелектуальної власності – наприклад, щодо передачі прав на торгівельні марки та фірмові найменування спортивних заходів, угоди про передачу прав на телетрансляції змагань тощо.

Перелічені вище відносини, які віднесені до предмета регулювання спортивного права поза спортивною діяльністю не реалізуються та не мають сенсу, саме тому їх не можна повністю віднести до предмета регулювання цивільного права.

Щодо трудового права та співвідношення із ним спортивного права, то подібність рис цих галузей полягає у тому, що праця робітників фізкультурно-спортивної сфери має свою специфіку, особливо щодо трудової діяльності професійних спортсменів і такі відносини є предметом регулювання саме спортивного права, які базуються на принципах, відмінних від притаманних трудовому праву. Наприклад, договір оренди спортсмена за своєю природою є змішаним, оскільки має риси як угоди цивільно-правової так і трудової. Спортсмена роботодавець-клуб здає в оренду, але в той же час сам спортсмен виконуватиме трудові обов’язки у новому спортивному клубі, який взяв його в оренду.

Багато норм продиктовані міжнародними федераціями з видів спорту, кожний вид спорту має свої специфічні вимоги щодо регулювання праці спортсменів цього виду спорту. Іноді вимоги, які ставлять міжнародні федерації з видів спорту щодо встановлення тих чи інших обов'язків для професійних спортсменів як категорії працівників суперечать внутрішньому законодавству. Так, наприклад, в ігрових видах спорту, спортивний клуб не може розірвати контракт із спортсменом до закінчення змагального сезону, або ж у так званий "захищений період", у футболі він становить три роки; спортсмен не може розірвати контракт із роботодавцем-клубом, навіть якщо його не влаштовують умови праці тощо. Спеціальні норми щодо праці професійних спортсменів містяться у статтях 23, 23¹, 23², 23³ Закону України "Про фізичну культуру і спорт".

При проведенні змагань особа, яка їх організовує та проводить зобов'язана забезпечити громадський порядок та безпеку глядачів та учасників змагань. За порушення громадського порядку винні особи притягуються до адміністративної або навіть кримінальної відповідальності. Тобто, адміністративне та кримінальне право впливають на спортивні правовідносини, захищаючи суб'єктів цих правовідносин. Проте спортивне право передбачає також притягнення до відповідальності за ці дії, але вже інших суб’єктів – незалежно від їх вини.

Так само і в сфері по боротьбі із вживанням заборонених у спорті речовин. За їх вживання спортсмен карається методами, специфічними для спортивного права. В той же час особа, яка такі речовини розповсюджує або спонукає до їх застосування інших осіб, може понести і кримінальну відповідальність.

Предметом адміністративного права є відносини управлінського характеру, котрі виникають між державою в особі владних органів та фізичними і юридичними особами на підставі юридичних актів. В сфері спортивних суспільних відносин подібних за змістом до адміністративних регламентація здійснюється переважно актами саморегуляції, хоча також і імперативним методом.

Фізкультурно-спортивні правовідносини також пов'язані і з господарським правом Так, фізкультурно-оздоровча та спортивна діяльність (організація та проведення спортивних занять професіоналів та любителів спорту, діяльність з підготовки спортсменів до змагань з різних видів спорту, визнаних в Україні) підлягає ліцензуванню відповідно до п. 51 статті 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" уповноваженим органом виконавчої влади [55], норми господарського права регламентують стандартизацію та сертифікацію спортивного обладнання, техніки, спортивних споруд.

С.В.Алексеєв вважає, що комплексна галузь права, зокрема спортивного характеризується:

1. відсутністю предметної єдності суспільних відносин, які становлять предмет правового регулювання вторинного правового утворення;
2. наявністю комплексного методу правового регулювання, акумулюючого ознаки інших методів, характерних основним галузям права;
3. подвоєнням структури права, коли норми комплексних галузей входять до складу інших галузей права. Всі ці ознаки є в спортивному праві, формування якого обумовлене існуванням не тільки системи спортивних відносин, які виступають в якості комплексного предмета правового регулювання, але і комплексним підходом до правового регулювання суспільних відносин, які складаються в сфері фізичної культури та спорту." [4, С.156].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/143238.html