Поняття, юридична характеристика та зміст договору, як підстави виникнення відносин з охорони фізичних осіб

Договір охорони фізичних осіб на відміну від інших цивільно-правових зобов’язань легально не передбачений у ЦК України. Проте слід зазначити, що загальне поняття договору охорони передбачено у ст. 978 ЦК України, відповідно до якого за договором охорони охоронець, який є суб'єктом підприємницької діяльності, зобов'язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов'язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату. Виділення такого договору як самостійного зобов’язання пояснюється двома причинами. З однієї сторони, це проходить у рамках відміченої у літературі загальної тенденції виникнення нових різновидів договорів, що пов’язано з появою на ринку нових товарів (у тому числі і послуг), природа яких потребує особливого правового регулювання [97, с. 83]. А з іншої сторони – це зумовлено реалізацією закріпленого у ст. 6 ЦК України принципу свободи договору, відповідно до якого сторони мають право укласти договір, який хоча і не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Так, саме принцип свободи договору, як правильно відмітив І.А. Покровський, є неминучим наслідком самого призначення договору і є формою для закріплення приватних відносин [145, с. 57-58]. ЦК України, закріплюючи даний принцип, встановлює, що цивільні права та обов’язки можуть виникати із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки ( ч.1. ст.11 ЦК України). Отже, регламентація даних відносин в договірному праві здійснюється, виходячи із загальних положень зобов'язального права та підзаконних нормативних актів.

Таким чином, хоча договір охорони і передбачений ЦК України, однак, на відміну від інших цивільно-правових зобов’язань, йому не приділено належної уваги, бо єдина стаття, в якій міститься поняття даного договору, не дає можливості зрозуміти сутність цього виду зобов’язань і потребує більш широкого тлумачення та дослідження науковців. Тобто, визначивши з тим, що договір охорони відноситься до сфери цивільно-правових зобов’язань, та виходячи із закріплення у цивільному праві принципу свободи договору, можна зробити попередній висновок про те, що договір охорони фізичних осіб, який не є різновидом договору охорони, и його потрібно розглядати як самостійний цивільно-правовий договір. Тому виникає необхідність у виведенні поняття даного договору та визначенні його місця в системі цивільно-правових зобов’язань.

Відносно даного питання слід зазначити, що складність дослідження у цьому напрямку виникає не лише у зв’язку з відсутністю закріплення даного договору у чинному цивільному законодавстві (про що вже зазначалось), а й у тому, що і у юридичній літературі немає єдиного підходу до розуміння його сутності та визначення його місця у системі договірних зобов’язань. Так, одні автори, такі як В.А.Рясенцев, розглядають його як різновид договору охорони [106 с. 294], інші ж, такі як О. В. Дзера – як самостійний інститут договірних зобов’язань [202, с.280]. Окрім того, розробники ЦК України також віднесли договір охорони до спеціальних видів зберігання.

У зв’язку з вищеперерахованим слід зазначити, що виведення поняття договору охорони фізичних осіб представляється можливим лише за умови ретельного дослідження самої системи цивільно-правових зобов’язань та визначення його місця в цій системі шляхом віднесення даного договору до відповідного типу договірних зобов’язань, використовуючи метод порівняння найбільш істотних ознак договорів даного типу.

Щоб визначити місце договору охорони фізичних осіб в системі цивільно-правових зобов’язань, потрібно перш за все з’ясувати, що взагалі представляє собою ця система. В сучасній науковій літературі існує велика кількість підходів до класифікації системи договірних зобов’язань. Всі вони характеризуються відсутністю єдиного критерію, що вказує на можливість їх одночасного використання для наукового дослідження.

Так, В.В. Луць під системою цивільно-правових договірних зобов’язань розуміє єдину систему зі складними взаємозв’язками її елементів, для якої є характерними як внутрішня єдність, так і диференціація договірних відносин, що зумовлені особливостями конкретних майнових відносин, опосередкованих договорами [102].

В свою чергу, О.С.Іоффе при класифікації системи пропонує використовувати три принципи: економічний принцип, принцип розподілу за юридичними ознаками та комбінований принцип, який об’єднує два попередніх. Відповідно до вказаної ним класифікації, О.С. Іоффе вважав, що договірний тип виділяється за специфікою матеріальних відносин, які опосередковуються договором, або колом юридичних умов, об’єктивно необхідних для утворення даного договірного зобов’язання. Коли ж договори подібні як за покладеними в їхню основу матеріальними відносинами, так і за істотними умовами, вони співвідносяться між собою як різновид одного і того ж договірного типу. Якщо ж укладений договір опосередковує два або кілька різнорідних відносин та об’єднує умови, об’єктивно необхідні для формування зобов’язань різних типів, він стає змішаним договором. Відповідно до вищенаведеного О.С. Іоффе виділяв дев’ять договірних типів [75, с. 382].

За науковою позицією В.М. Гордона єдиним критерієм класифікації договору повинен стати результат договору [48, с. 56]. Доповнюючи та розвиваючи цю думку, О.А. Красавчиков пропонує у якості єдиного критерію класифікації вважати "направленість цивільно-правового результату" [92, с.103].

ЦК УРСР [207] до такого єдиного критерію, як відзначав В.В. Луць, відносив юридичні наслідки укладення договорів [102, с. 63]. Однак, як слушно зауважив М.І. Брагинський, така класифікація призводить до того, що потрібно об’єднувати в одну групу такі різні договори, як купівля-продаж й дарування, майновий найм та безоплатне користування майном, тощо [25, с. 41].

В останній час в юридичній літературі все більше авторів схиляються до так званої чотирьох ланкової системи цивільно-правових зобов’язань, яка запропонована у ЦК України [103, с. 114-148]. Сутність її полягає в тому, що в залежності від спрямованості на певний результат розрізняють такі договірні типи: на передачу майна (у власність чи користування), на виконання робіт, про надання послуг та на утворення різноманітних установ, які потім поділяються на окремі види та підвиди по певним критеріям (наприклад, оплатні та безоплатні договори з надання послуг) [52с. 157].

Як вважається автору, саме така класифікація є найбільш прийнятною, і саме в межах цієї чотирьох ланковою системи договірних зобов’язань і буде дано характеристику договору охорони фізичних осіб та визначено його місце.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37929.html