Система та джерела права публічної служби

Зроблений у попередньому підрозділі дисертаційного дослідження висновок про належність права публічної служби до підгалузей Особливого адміністративного права дозволяє нам перейти до вивчення його окремих категорій: системи та джерел права публічної служби. Розкриття цих питань не лише дозволяє більш глибоко пізнати сутність права публічної служби, але й виступає необхідною передумовою систематизації норм названої підгалузі та вдосконалення механізму правового регулювання відносин публічної служби.

Першим із поставлених завдань є дослідження системи права публічної служби, яке, на наш погляд, варто розпочати зі з’ясування її поняття. Разом з цим, оскільки окремо це питання не висвітлювалось у наукових джерелах, вважаємо за доцільне, в першу чергу, розглянути поняття «система права» як загальне по відношенню до досліджуваної категорії. Варто відзначити, що в наукових джерелах спостерігається деякий плюралізм підходів до визначення цього поняття, зокрема система права розглядається як:

– цілісний комплекс відмежованих, взаємопов’язаних і взаємодіючих один з одним елементів – норм писаного та неписаного права, які утворюють особливу єдність із суспільними відносинами, що знаходять прояв у суспільстві та державі [98, c. 15];

– об’єктивно зумовлений системою суспільних відносин комплекс взаємопов’язаних і взаємодіючих чинних правових норм держави, логічно розподілених на відносно самостійні частини (галузі, підгалузі, інститути), що характеризується єдністю та узгодженістю [229, c. 294];

– внутрішня будова права, яка виражається в єдності та узгодженості діючих у державі правових норм і разом з тим у розподілі права на відносно самостійні структурні елементи (правова норма – інститут права – підгалузь права – галузь права) [94, c. 319];

– юридично-доктринальна категорія і конструкція, яка включає в себе норми права та об’єднуючі їх інститути і підгалузі права [111, c. 166].

На наш погляд, наведені підходи містять несуттєві розбіжності та в цілому розкривають сутність поняття «система права». Тому, узагальнюючи та беручи їх за основу, можемо визначити систему права публічної служби як обумовлений розвитком публічно-службових відносин та потребою їх урегулювання цілісний комплекс взаємопов’язаних і взаємодіючих правових норм держави. Разом з цим, як можна побачити з вищерозглянутих дефініцій, цьому комплексу властивий логічний розподіл його правових норм на відносно самостійні структурні елементи. З указаного випливає, що для системи права публічної служби характерною є наявність певної структури, яка обумовлена належністю останнього до підгалузей адміністративного права.

У цьому ракурсі варто відзначити, що, зазвичай, у наукових джерелах систему підгалузі права розглядають як сукупність правових інститутів [105, c. 29; 7, c. 155; 135, c. 495; 111, c. 168]. Однак, як ми вказували в попередньому підрозділі дисертаційного дослідження, до структурних елементів системи підгалузі права можуть належати й окремі правові норми, що не входять до складу її правових інститутів. З цього приводу ми поділяємо позицію Р. С. Мельника, який указує, що «підгалузь права складається не лише з правових інститутів, але може містити і реально містить окремі правові норми… Як приклад можна було б назвати норми-дефініції, норми-принципи, які часто зустрічаються у законодавчих актах, поширюючи свою дію, як наслідок, на усі підгалузі права» [96, c. 92–93]. В системі права публічної служби до таких норм, зокрема, можна віднести наступні:

– норми-дефініції, наприклад дефініції публічної служби, державної служби, дипломатичної служби, служби в органах місцевого самоврядування, військової служби, служби цивільного захисту, осіб рядового і начальницького складу, посади та посадової особи, дипломатичного працівника тощо. Ці норми містяться в п. 15 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України, ч. 1 ст. 1, ст. 2 Закону України «Про державну службу», ст. 1, ч. 1 ст. 2 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», ст. 1 Закону України «Про дипломатичну службу», ч. 9 ст. 1, ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», пп. 2, 3, 6, 8, 10 Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового та начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2013 р. № 593 [178] тощо;

– норми-принципи, наприклад основні принципи державної служби (ст. 3 Закону України «Про державну службу»), основні принципи дипломатичної служби (ст. 3 Закону України «Про дипломатичну службу»), основні принципи служби в органах місцевого самоврядування (ст. 4 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування») тощо;

– норми, якими закріплено переліки нормативно-правових актів, що закладають правову основу регулювання відносин публічної служби. Ці норми містяться, зокрема, в ст. 9 Закону України «Про державну службу», ст. 7 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», ст. 2 Закону України «Про дипломатичну службу», ст. 3 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», ст. 4. Закону України «Про міліцію» [194] тощо.

Зі змісту цих норм можна зрозуміти, що вони містять загальні положення, що поширюються практично на усі суспільні відносини у сфері публічної служби, а отже, не можуть бути віднесені до складу якогось конкретного правового інституту. У свою чергу, вони не можуть бути також виділені і в окремий (загальний) правовий інститут, оскільки останній, як відомо, має регулювати окремий вид або видові особливості суспільних відносин. Однак немає жодного виду публічно-службових відносин, які б регулювались виключно принципами проходження публічної служби або ж, як приклад, законодавчими дефініціями. Тому, на наш погляд, ці норми мають самостійне значення в регулюванні відносин публічної служби, а отже, посідають самостійне місце в структурі системи права публічної служби. З огляду на наведене, як проміжний підсумок, наголосимо на тому, що систему права публічної служби як підгалузі адміністративного права становлять окремі правові норми та правові інститути. Разом з цим питання виділення правових інститутів у межах права публічної служби та їх диференціації також потребує більш детального вивчення, оскільки в наукових джерелах відсутній єдиний підхід до цієї проблеми.

Зокрема, О. С. Оболенський при характеристиці інституту державної служби як елемента адміністративного права (тобто не визнаючи існування підгалузі останнього – права публічної служби) виділяє наступні підінститути як складові його системи:

– принципів державної служби;

– статусу посади в державному апараті;

– статусу посадової особи в державній службі;

– статусу державного службовця;

– державно-службових відносин, що, у свою чергу, включає окремі складові як додаткові підінститути: прийняття, проходження, переміщення та просування по державній службі, мотивації, атестації, критеріїв і порядку проведення оцінювання професійної діяльності службовців (поточного оцінювання у формі атестації), присвоєння рангів (спеціальних звань) тощо, стимулювання (заохочення) та відповідальності службовців, припинення державно-службових відносин;

– етики державного службовця;

– державної дисципліни;

– умов державної служби (грошове утримання, відпустка, пенсійне забезпечення тощо);

– підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців;

– управління державною службою [120, c. 169].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/36967.html