Мир та безпека людства як об’єкт правової охорони

Збереження та підтримання миру та безпеки є одним із найголовніших, а разом із тим найскладніших завдань, що стоять перед людством протягом усієї історії його розвитку. Видається, що еволюція людської цивілізації відбувається саме в напрямку запобігання конфліктам, катастрофам через пошук ефективних шляхів їх мирного вирішення та попередження. Оскільки саме в умовах мирного співіснування людей можливий їх розвиток, то категорії «мир» та «безпека», набувають надзвичайно важливого значення. Однак одночасно із розвитком і удосконаленням механізмів забезпечення мирного та безпечного існування людини постійно зростають і розвиваються (до того ж виникають нові) і загрози життю людей, які, починаючи з ІІ пол. ХХ ст., створюють ризик знищення усього людства як такого[1]. Усвідомлення необхідності і можливості правової охорони миру та безпеки людства в певній мірі є відображенням розвитку суспільних відносин, які існують між людськими спільнотами з моменту їх самоідентифікації як єдиного цілого, цілого, яке може стати жертвою різноманітних загроз.

У межах дослідження миру та безпеки людства як об’єкту правової охорони необхідно дати визначення цим поняттям. Категорія «мир» (від лат. «pax» – мир, спокій) історично вживається саме у відносинах між державами, їх союзами, народами. У цьому сенсі мир не означає відсутності конфліктів, а саме згоду вирішувати конфлікти без застосування насилля, яке призводить до війни. Категорія «мир» відображає певний стан, положення у відносинах за якого забезпечується спокій та гармонія. Очевидно, що мир притаманний людству як такому, знаходить своє вираження у стосунках на найвищому рівні – міжнародному, відображає злагоду не окремого суб’єкта, індивіда, а колективу, спільноти в цілому.

Безпека (від лат. «securitas» – безпека) як категорія характеризує певний стан об’єкта, за якого відсутні фактори, що можуть призвести до зворотного положення – небезпеки. У найзагальнішому вигляді безпека – це такий стан складної системи, коли дії зовнішніх і внутрішніх факторів не призводять до погіршення системи або до неможливості її функціонування і розвитку [148]. Можемо стверджувати, що безпека – стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Безумовно, історично безпека «відмежовувала» окрему людину, певну групу людей від інших, «ворогів», лише згодом – державу як цілісність, єдність, що має свої інтереси, які підлягають охороні та захисту. Процеси глобалізації, уніфікації окремих сфер життя, підвищення ролі міжнародного співробітництва, масштабність проблем зумовили переосмислення безпечного існування не лише окремої людини, держави, але й людства у цілому. Видається, що серед факторів, які зумовили інтеграцію безпечного існування від людини до людства як такого головними є те, що, по-перше, причини небезпеки не спрямовані на окремого суб’єкта та не знають національних кордонів; по-друге, неможливість ефективно боротися та протидіяти їм силами окремої держави, окремого народу; по-третє, лише спільна та цілеспрямована протидія може привести до бажаного результату. Таким чином, у наш час, категорія безпеки поступово екстраполювала своє значення від окремого індивіда до людства у цілому.

Останнім часом проблема миру та безпеки людства є предметом дослідження багатьох наук та використовується настільки широко, що потребує конкретизації її сутності та наповнення змісту певним світоглядним, загально цивілізаційним та філософським розумінням. У цьому контексті важливим є аналіз та переосмислення того історичного спадку, представленого мислителями та філософами минулого.

Філософи античності проблему миру та безпеки розглядали переважно у контексті війни й миру [446, c. 40-67]. У творах грецького поета Гесіода (VIII – VII ст. до н.е.) [85] та римського поета Публія Овдія (43 р. до н.е. – близько 18 р. н.е.) [380] описано ідеал безпечного життя, уявлення про золоте століття, про щасливий безпечний і безтурботний стан первісної людини, коли люди не знали ані горя, ані труднощів, коли в міжнародних відносинах дотримувалися загальновизнаних норм справедливості. Але за золотим століттям слідували у порядку поступового регресу срібне, потім мідне і, нарешті, залізне століття, зіпсоване і жорстоке, гірше за всі інші [112, c. 12].

Зазначимо, що мир у стародавній час не пов’язувався безпосередньо із відсутністю воєн, а, скоріше, навпаки. Народи стародавнього Сходу споконвіку жили під покровом теократії або деспотій, які то замикалися самі в собі і ігнорували увесь інший світ, то вели один проти одного нещадні винищувальні війни. Греки не могли визнавати вічного миру вже по своєму відношенню до варварів і внаслідок постійних внутрішніх чвар; за твердженням Платона, «війна – природний стан народів» [299, c. 436]. В ідеальній державі Платона немає внутрішніх воєнних суперечок, але віддаються почесті тому, хто відрізняється в «другому, найбільшому виді війни» – у війні з зовнішніми ворогами. Мир, який панував у великій Римській імперії (Pax Romana), був пов'язаний з поневоленням численних племен і народів, він ґрунтувався на національному егоїзмі і силі і падінням своїм довів лише неспроможність «всесвітнього держави». Фактично епоха античності пов’язувала мир та безпеку з відсутністю громадянської війни, однак, в іноземцях (перш за все варварах) вони вбачали ворогів з якими необхідно жорстко і рішуче боротися всіма силами, поневільняти їх. Вести війну проти інших народів визнавалося правом кожного народу [112, c. 13]. Подібне трактування було пов’язане ще й з тим, що у той час рабство вважалося суспільним інститутом, явищем природним та прогресивним. Справедливо відмічає Аристотель: «…Якби ткацькі човники самі ткали, а плектри самі грали на кіфарі, тоді й зодчі не потребували б працівників, а панам не потрібні були раби» [18, c. 381]. Отже, в античний період мир та безпека як властиві у середині суспільства ознаки протиставлялися можливості і навіть необхідності війни з іноземцями, яка не вважалася протиправною, і навіть справедливою.

Встановлення християнством загальнолюдської моральності, заперечення національних і соціальних відмінностей дало тверду теоретичну підставу для ідеї вічного миру. Ранні християни несхвально дивилися на війну і військову службу, бачачи найтяжчий гріх в позбавленні життя людини [299, c. 436]. Християнський теолог Августин Блаженний (354-430 рр.) виступаючи проти будь-якого насильства на людиною зазначав, що насильство є наслідком гріховної зіпсованості людини, і тому воно варте презирства; мир є вище благо: ведучи війну, всякий добивається миру, а укладаючи мир, ніхто не бажає війни [85, c. 87]. Союз церкви з імперією вніс в її вчення войовничість, проте ідея миру не була втрачена. Вона була причиною встановлення Миру Божого (Pax Treuga Dei), послужила підставою земного миру і дала початок першим товариствам «друзів миру» [299, c. 436].

Собори, що скликаються церквою, стають провісниками новітніх дипломатичних конгресів і конференцій; але в той же час, однак, Західна церква і протидіяла миру, схвалюючи винищення єретиків і невірних. У цілому внесок християнства у осмислення цінності миру та безпеки можна простежити у наступному: по-перше, цінності, що пропагувалися мали моральну основу та надали підґрунтя для ідеї миру; по-друге, Собори вирішували питання глобального загальнохристиянського мирного існування; по-третє, ці християнські Собори, по суті, були передвісниками майбутніх міжнародних конференцій та формування ідеї міжнародного права; по-четверте, ідея миру поширювалась за принципом християнської приналежності, якій невідомі були національні кордони.

Епоха Нового часу здійснила істотний внесок у розвиток ідеї миру та безпеки людства. Безумовно, це було пов’язано з появою гуманізму – суспільно-філософського руху, що розглядав людину, його особу, його свободу, його активну, творчу діяльність як вищу цінність і критерій оцінки суспільних інститутів. До цього часу ніколи людина, її права, свободи не розглядались так всебічно та детально як це було зроблено гуманістами. Значення терміну «гуманізм» в епоху Відродження (на відміну від сьогоднішнього значення слова) було: «ревне вивчення всього, що складає цілісність людського духу», оскільки «humanitas» означало «повноту і роздільність природи людини» [30, c. 48]. У центрі уваги передових мислителів цього періоду стояла людина, її звільнення з-під гніту церкви й соціальної несправедливості. Проблема осмислення умов безпечного й гармонійного розвитку особистості привела гуманістів до постановки питання про усунення з життя людей найбільшого зла – війни. Народженню ідеї вічного миру, безперечно, сприяло перетворення війни у все більшу загрозу народів Європи. Удосконалення зброї, створення масових армій і воєнних коаліцій, багаторічні війни, що продовжували роздирати європейські країни в ще ширших масштабах аніж раніше, змусили мислителів епохи Відродження задуматися над проблемою безпечних взаємостосунків між державами і шукати шляхи їх нормалізації [112, c. 15]. У XIV – XV ст. було створено перші конкретні проекти миру та об’єднання європейських держав задля його забезпечення. Такі проекти були представлені легістом французького короля П’єра Дюбуа (трактат «Про повернення святої землі»), герцогом де Сюллі «Великий план» та деякі інші [162]. У 1648 р. Вестфальський мирний договір, укладений у результаті Тридцятилітньої війни (1618-1648 рр.) не заборонив, а навпаки – дозволив війни, зокрема і агресивно-наступальні, початок і ведення яких було визнано законним правом суверенних держав, закріплюючи тим самим у міжнародному праві право сильного [225, c. 19]. Отже, на правовому рівні мир як соціальна категорія хоча і отримує захист, однак при цьому можливість війни не заперечується і навіть доводиться її справедливість.

 Після Вестфальського миру, який отримав загальноєвропейську санкцію, політичний вплив папства на вирішення проблем Європи різко знизився. Значну популярність набули ідеї голландського юриста Гуго Гроція (1583-1645 рр.), який знайшов нові основи обов’язковості норм міжнародного права: колишній авторитет папи і імператора повинен відступати перед природним прагненням людини до спільного життя, притому мирно і розумно влаштованому спільному житті [271, c. 13]. Г. Гроцій у своїй роботі «Про право війни і миру» виходить з ідеї спільного життя (sociabilitas); вказує, що несправедливі війни, що порушують будь-чиї права, мають бути заборонені; відстоює святість міжнародних договорів; принципом права він вважає безпеку суспільства (societatis custodia). Це право він називає природним, його джерело бачить в здоровому глузді; воно відрізняється від позитивного права, божественного або людського, яке завжди довільно [99, c. 780]. Його внесок у розвиток ідеї миру та безпеки людства полягає в тому, що він, розуміючи складність усунення збройного конфлікту, насильства, розвивав ідеї його гуманізації, регулювання відносин між державами на користь миру та безпеки^[2], пропонує способи запобігання війнам. Ідеї Г. Гроція загалом відображали розвиток звичаєвих норм міжнародного прав що стосувалися питань війни та миру.

Елементи правової регламентації миру між народами у міжнародних договорах, супроводжуються потужним розвитком правової і філософської думки з цього питання. Свої ідеї про мир та безпеку людства виголошували різні мислителі Нового часу. Зокрема, Б. Спіноза головною метою створення «громадянського суспільства» вважав «мир та безпеку життя» [475, c. 311].    Ж.-Ж. Руссо стверджував, що найважливішою турботою держави має бути турбота «про самозбереження» [452, c. 171]. Т. Гоббс наголошував, що в природному стані відбувається війна всіх проти всіх, яка породжує у людині страх перед загрозами власній безпеці, що змушує людину жити в суспільстві і шукати у ньому засоби колективного захисту від вказаних загроз, створюючи для цього державу, передаючи їй для цього свої природні права [386, c. 95]. У стані війни всіх проти всіх ніхто не може бути впевненим у збереженні власної свободи й безпеки, адже у кожного є право на все, але немає понять справедливого й несправедливого, чіткого розмежування між моїм і твоїм [91, c. 97]. Дж. Локк справедливо відмічав, що від народження людині належало право на володіння та захист свого життя, свободи і майна. Однак у природному стані ці права не завжди були гарантовані, оскільки не всі люди поважали права інших людей, кожен довільно, на власний розсуд, міг трактувати це право, а в разі зовнішньої агресії людина самостійно це право не могла забезпечити. Для забезпечення власної безпеки люди створили державу, уклавши суспільний договір. Це було зроблено не для того, щоб позбутися власних прав на користь держави, а для того, щоб забезпечити їх у кращий спосіб, аніж у природному стані [386, c. 105, 106]. Об’єднуючими рисами даних поглядів було по-перше, усвідомлення мислителями того факту, що забезпечення миру та безпеки силами однієї людини, їх певної групи є неможливим; по-друге, акцент робився на державі як основному інституційному механізму забезпечення та підтримання даних цінностей, при цьому, його створення виходить від самого народу та зумовлене об’єктивною необхідністю; по-третє, держава покликана забезпечувати не лише мир та безпеку всередині країни, але й протидіяти зовнішнім дестабілізуючим, ворожим (у тому числі збройним) факторам.