Застосування зброї масового знищення та вчинення інших протиправних дій, пов’язаних із нею

Протиправність використання зброї масового знищення вперше була передбачена Женевським протоколом про заборону застосування на війні задушливих, отруйних чи інших подібних газів і бактеріологічних засобів від 17.06.1925 р. [429]. Це було обумовлено тим, що в ході Першої світової війни німецькими збройними силами було широко застосовано хімічні бойові отруйні речовини[1], що призводили до масової загибелі значної кількості людей[2]. Згодом у зв’язку з бурхливим науково-технічним прогресом почали виникати нові види зброї масового знищення, причому ступінь їхньої уразливої дії значно підсилився. Досвід двох світових воєн переконливо продемонстрував вражаючі масштабно-негативні наслідки її використання. У результаті міжнародне співтовариство усвідомило невідворотність глобальної небезпеки, яку може становити нерегульоване поширення такої зброї.

За сучасних умов питання про застосування зброї масового знищення набуло особливої актуальності з огляду на надзвичайно високу вірогідність її застосування з метою порушення міжнародного миру та безпеки, у тому числі для вчинення терористичних актів та воєнних злочинів, що у кінцевому результаті загрожує існуванню усього людства. Як наслідок у міжнародному кримінальному праві були введені обмеження щодо використання зброї масового знищення та встановлена заборона на застосування її окремих видів.

Звернемо увагу, що попри актуальність вказаної проблематики у вітчизняній науці кримінального права відсутні окремі комплексні праці, присвячені вивченню природи злочинів із використанням зброї масового знищення. Розкриття природи таких злочинів проводилося виключно у рамках загального дослідження злочинів проти миру та безпеки людства                     В. П. Базовим [26],  О. М. Броневицькою [55], Г. В. Єпуром [135],                    Н. А. Зелінською [151], С. П. Кучевською [258],  В. О. Мироновою [301],         В. П. Попович [406] та ін. У Російській Федерації вказані види злочинів також практично не розкриті у монографічних працях. Так, їх окремі елементи розглядаються Р. А. Адельханяном [3], Р. А. Єлісєєвим [131],                            А. Г. Кібальником [175], М. Н. Копиловим [219], Ю. Є. Кузнецовою [249],       Є. В. Опалич [382], А. Ю. Скуратовою [465], Є. М. Субботіною [486],             М. Г. Янаєвою [577] та ін. На окрему увагу заслуговує робота М. Ш. Гедієва [83], однак вона виконана з урахуванням засад російського кримінального права, що за змістом імплементованих норм суттєво відрізняється від законодавства України у цій сфері.       

На сьогодні у міжнародному праві немає єдиного систематизовованого юридично-обов’язкового нормативно-правового акту, присвяченого усім видам зброї масового знищення. Разом із тим у чинному міжнародному кримінальному праві діють окремі міжнародні договори, які у своїй сукупності до зброї масового знищення відносять хімічну, біологічну і токсинну зброю, щодо яких встановлена імперативна заборона на виробництво і застосування, а також ядерну зброю, застосування якої є також забороненим, у той час як виробництво та інші пов’язані з ним дії – обмеженими. Зокрема, це передбачається у Протоколі про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів та бактеріологічних засобів від 17.06.1925 р. [429]; Конвенції про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї та про їх знищення від 10.04.1972 р.; [195] Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення, застосування хімічної зброї та про її знищення від 13.01.1993 р. [194]; Договорі про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі та під водою від 05.08.1963 р. [118]; Договорі про заборону розміщення на дні морів і океанів та в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення від 11.02.1971 р. [119]; Договорі про всеосяжну заборону ядерних випробувань від 24.09.1996 р. [117]; Міжнародній конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму від 14.09.2005 р. [304]; Декларації про попередження ядерної катастрофи від 09.12.1981 р. [105]. При цьому тривають дискусії щодо цілковитої заборони та повної ліквідації запасів зброї масового знищення. Не зважаючи на загрозливий характер усіх видів зброї масового знищення для забезпечення міжнародної безпеки, на міждержавному рівні досі так і не вдалося досягти консенсусу щодо повної відмови від такої зброї. Попри те, що роззброєння здобуло широкого визнання як принцип міжнародного права, на сучасному етапі з цього не випливає прямий обов’язок держав роззброюватися. Вони повинні лише домагатися укладання міжнародних угод у цій сфері й сумлінно виконувати взяті на себе зобов’язання згідно з чинними міжнародними договорами [498, c. 306].

На сьогодні на міжнародному рівні надзвичайно гостро обговорюється проблема заборони нейтронної зброї, яка часто розглядається як різновид ядерної зброї. Цей вид зброї масового знищення є особливо небезпечним з огляду на відносно нескладну технологію виготовлення та значний смертоносний ефект. Окрім того, актуальною залишається проблема заборони інших нових видів зброї масового знищення (так званої зброї масового знищення третього покоління). До неї, зокрема, відноситься радіологічна зброя, яка уражає живі організми в результаті випромінювання під час невибухового розпаду радіоактивних матеріалів; технічні засоби радіаційного ураження, основані на використанні нейтральних часток високих енергій; інфразвукова зброя, що на відстані 20-30 кілометрів викликає акустичні коливання та сильну вібрацію, яка призводить до масової загибелі людей і руйнування приміщень; кліматична, геофізична, променева та інші види зброї, що можуть знищувати живі організми за допомогою акустичних коливань, електромагнітних імпульсів та інших ефектів [100, c. 38]. У «застереженні Мартенса» Гаазьких конвенцій 1907 р. міститься у загальній формі заборона на застосування таких нових видів зброї масового знищення, однак через її розпливчастий характер за відсутності юридично-обов’язкових міжнародних договорів вона не може вважатися достатньою для криміналізації відповідних протиправних діянь у внутрішньому кримінальному законодавстві держав.

З метою виконання своїх міжнародних зобов’язань, у КК України 2001 р. були додані окремі склади злочинів, пов’язані із застосуванням, розробленням, виробництвом, придбанням, зберіганням, збутом та транспортуванням зброї масового знищення (ст. ст. 439, 440 КК України), віднесені до злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку. Вказані склади злочинів мають банкетний характер; вони імплементовані у кримінальне законодавство шляхом відсилання до відповідних міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Такий спосіб імплементації, безумовно, свідчить про прагнення вітчизняного законодавця продемонструвати найбільш повне дотримання прийнятих міжнародних зобов’язань, однак створює значні практичні складнощі у процесі кваліфікації відповідних діянь як міжнародних злочинів. У зв’язку з цим необхідно детально зупинитися на елементах складів злочинів, передбачених ст. ст. 439, 440 КК України.

Більшістю дослідників обґрунтовується, основним безпосереднім об’єктом злочинів, пов’язаних із застосуванням зброї масового знищення та іншими протиправними діями, є безпека людства. Його додатковим факультативним об'єктом можуть бути життя та здоров'я особи, власність, довкілля тощо [19, c. 33; 239, c. 480-481; 356, c. 1077, 1079]. Поширеним є також підхід, за яким об’єктом злочинів, передбачених ст. ст. 439 та 440 КК України, є міжнародний мир [83, c. 8; 409, c. 903; 577, c. 14]. Так, М. Ш. Гедієв, дослідивши теоретичні засади розуміння миру та безпеки людства як родового об’єкту кримінально-правової охорони, доходить висновку про те, що основним безпосереднім об’єктом таких злочинів є «інтереси забезпечення міжнародного миру». Щодо інтересів безпеки людства, які перебувають під загрозою при вчиненні протиправних дій із зброєю масового знищення, автор вважає, що така загроза є лише наслідком, а не вихідною, першопочатковою метою аналізованих злочинів. Тому, на його думку, інтереси безпеки людства варто розглядати додатковим безпосереднім об’єктом [83, c. 20].

Ми дотримуємося позиції, що основним безпосереднім об’єктом цих злочинів варто розглядати саме безпеку людства як охоронюваний кримінальним правом інтерес, що являє собою стан захищеності людства в цілому або демографічних груп від загрози їх фізичного існування [177, c. 19-21]. Особливість суспільної небезпечності цих злочинів полягає у тому, що його вчинення завдає шкоди не тільки природному середовищу, життю і здоров'ю людей, але й негативно впливає на генетичну програму людини, інших живих істот. Поза сумнівом, застосування зброї масового знищення створює загрозу міжнародного миру та може призводити до виникнення воєнних конфліктів, однак такий злочин спрямований у першу чергу на порушення стану безпечного співіснування держав і людства в цілому, життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави як від зовнішньої, так і від внутрішньої загрози. Тому інтереси, пов’язані із забезпеченням міжнародного миру, необхідно розглядати додатковим безпосереднім об’єктом аналізованих складів злочинів.

При цьому необхідно звернути увагу, що вивчення об’єкту злочинів, пов’язаних із застосуванням зброї масового знищення та іншими протиправними діями з нею, дає підстави для деяких вчених робити висновок про необхідність їх віднесення до різновидів воєнних злочинів [254, c. 361; 518, c. 772]. Однак, на нашу думку, це є не досить обґрунтованим, оскільки воєнними  визнаються злочини, що вчиняються під час реального, а не потенціального військового конфлікту, тоді як, наприклад,  незаконний обіг зброї масового знищення можливий і у мирний час. Крім того, вказані злочині відрізняються і з позиції їх суб’єкта. Так, у своєму дисертаційному дослідженні М. Ш. Гедієв наводить приклад створення атомної бомби в лабораторних умовах приватними особами [83, c. 17]. Більше того, усвідомлюючи реальність загрози використання зброї масового знищення окремими особами у протиправних цілях 14.09.2005 р. було укладено Міжнародну конвенцію про боротьбу з актами ядерного тероризму [304] (ратифікована Верховною Радою України 15.06.2006 р.). 

Предметом злочинів, передбачених ст. ст. 439, 440 КК України, є зброя масового знищення, заборонена міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. При цьому у жодному з чинних міжнародних договорів не дається її визначення. У резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, прийнятих на ХХІІ сесії зазначається, що зброя масового знищення «діє шляхом вибуху чи за допомогою радіоактивних матеріалів, смертоносна хімічна і бактеріологічна зброя чи будь-яка інша зброя, яка буде розроблена в майбутньому, яка має властивості атомної бомби чи іншої вищезгаданої зброї» [435]. Таке визначення має доволі загальний характер і не дає достатніх уявлень щодо досліджуваних нами складів злочинів. Тож вказане поняття на сьогодні має лише доктринальне тлумачення. Зокрема, під зброєю масового знищення розуміється зброя невибіркової (загальної) дії, призначена для знищення невизначеного (максимального) кола людей. Руйнівний вплив на флору, фауну, об’єкти неживої природи (штучні та природні) можуть бути факультативною ознакою такої зброї [316].

Необхідно звернути увагу, що зі змісту ст. ст. 439, 440 КК України випливає, що предметом таких злочинів є зброя масового знищення як «готовий продукт». Якщо порівнювати ст. 440 КК України «Розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення» та ст. 397 КК Таджикистану 1998 р. [531] «Виготовлення чи розповсюдження зброї масового знищення», то слід зазначити, що остання більш повно розкриває поняття зброї масового знищення і говорить не лише про зброю масового знищення «як готовий продукт», а й про певні компоненти, з яких цю зброю можна виготовити. Так, відповідно до ст. 397 КК Таджикистану кримінальній відповідальності підлягає незаконне створення, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання або збут ядерної, нейтронної, хімічної, біологічної (бактеріологічної), кліматичної, а також іншого виду зброї масового знищення, забороненої міжнародним договором, вихідного чи спеціально розщеплюючого матеріалу, технологій, які завідомо можуть бути використані для створення зброї масового знищення, або надання будь-кому інших видів зброї масового знищення або необхідних для її виробництва, компонентів, заборонених міжнародним договором.

У міжнародних договорах, обов’язкових для України, присвячених окремим видам зброї масового знищення, також забороняється як сама така зброя, так і «мікробіологічні та інші біологічні агенти і токсини», що використовуються для її виробництва, а також «обладнання і засоби доставки» (ст. І Конвенції про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї і про їх знищення 1972 р. [194]); «об’єкти з виробництва зброї», «обладнання, спеціально призначеного для використання безпосередньо у зв’язку з застосуванням боєприпасів і пристроїв» (ст. ст. І-ІІ Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї та про її знищення  1993 р. [195]); «устаткування чи матеріал, спеціально призначений або підготовлений для обробки, використання чи виробництва спеціального матеріалу, що розщеплюється», «вибухові пристрої» (ст. І, ІІІ Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. [116]). Отже, з огляду на вищевказане предмет злочину, визначеного ст. 440 КК України, потрібно визначити більш широко, і, відповідно, її диспозицію необхідно поширити на речовини, матеріали та обладнання, спеціально призначені для виробництва зброї масового знищення.