Насильство та сім’я як соціально-правові категорії

Важливим елементом обраного автором діалектичного підходу є метод сходження від абстрактного до конкретного, який передбачає поступовий перехід від пізнання найпростіших явищ і процесів (а отже, найпростіших категорій) до складніших, а від них – до ще складніших за умови утримання останніми у діалектично знятому вигляді змісту попередніх категорій, а також від абстрактного до конкретного, але вже дослідженого, як результату синтезу отриманих раніше знань про окремі його сторони [314]. Вирішення проблемних питань сучасного визначення поняття та змісту насильства в сім’ї з використанням даного методу вбачається у попередньому окремому розгляді таких соціальних та правових явищ, як «насильство» та «сім’я», а вже на основі їх синтезу перейти до визначення поняття «насильство в сім’ї», що дозволяє сформулювати конкретні пропозиції щодо вдосконалення окремих норм законодавства про запобігання насильства в сім’ї.

Переходячи до безпосереднього розгляду проблеми, зауважимо, що проблема насильства до теперішнього часу залишається досить складною і повністю не вирішеною не дивлячись на те, що це питання не залишав поза увагою у своїх працях жоден відомий мислитель минулого. З точки зору кримінології, до найбільш важливих аспектів проблеми насильства можна віднести наступні: 1) визначення витоків, природи насильства; 2) виявлення його сутнісних ознак; 3) розробка найбільш оптимальних засобів запобігання протиправним насильницьким проявам. Крім того, невирішеною проблемою залишається відсутність єдиного визначення поняття «насильство»: спеціалісти різних галузей суспільних наук намагались дати своє тлумачення цього терміна. Також виникає необхідність його відмежування від інших близьких до нього понять (агресія, примушення). Тим більше, що у роботах як на юридичну тематику, так і в публікаціях суспільно-політичних видань мають місце випадки вживання їх як синонімів. І хоча автор не схильна до перебільшення значення семантичної історії слів для наукових досліджень в галузі правознавства, тим не менш вважає, що у юридичній мові, разом із відображенням реалій сьогодення, величезну роль відіграють успадковані від минулого – подекуди досить далекого – технічні засоби вираження.

За своїм походженням слово «насильство» є загальнослов’янським, тобто відноситься до найдавнішого фонду слов’янської лексики. Академік І. І. Срезневський зазначав, що це слово є книжним (див. у Ізборніку Святослава 1073 р.), але воно рано вкорінилося в державній, діловій мові (див. у Другому договорі вел. кн. Олега з Греками 911 р., у Іпатіївському літописі, у Слові о полку Ігоревім, у «Руській Правді») [483, с. 330]. В. В. Віноградов дійшов висновку, що його основне значення – утиск, примушення, застосування сили – у зв’язку зі зміною правових норм нашарувалося новими змістовими відтінками (наприклад, такими відтінками значення, як беззаконне застосування сили, зловживання владою) [135]. Крім того, слово «насильство» вступило в синонімічне співвідношення з більш пізнім книжним словом «изнасилование» (укр. – зґвалтування) (див. у Церковному уставі вел. кн. Ярослава) [483, с. 330].

На думку А. О. Йосипів та Д. Ю. Кобринського, оскільки насильство є так званим загальнонауковим поняттям, то воно повинно розглядатися у різних аспектах: історичному, соціологічному, політологічному, психологічному, юридичному. У кримінології насамперед йдеться про важливість знань біологічного, психологічного і соціального характеру, сутність і напрямок інтеграції яких визначається філософськими уявленнями про світ і людину. Така складна природа феномена насильства передбачає його комплексний аналіз [231, с. 9; 251, с.212]. Саме тому серед безлічі робіт на тему насилля переважають міждисциплінарні дослідження, що обумовлено комплексним характером цієї проблематики.

Причини насильницької поведінки є предметом багатьох психологічних досліджень. При цьому, як вже зазначалось вище, досить часто насильницька й агресивна поведінка не розділяються і одночасно стають предметом дослідження. Вчені висловлювали різноманітні погляди щодо причин виникнення агресії і насильства, їх природи і факторів, що впливають на їх прояви. Основними серед них стали наступні теоретичні напрямки: інстинктивна поведінка (вроджене прагнення до смерті і руйнування – З. Фрейд, К. Лоренц, Р. Ардрі, Е. Фромм); теорії спонукання (мотивація спричинення збитків або шкоди іншим – Д. Доллард, Н. Міллер, А. Бандура, Л. Берковіц, Д. Зільманн); когнітивні моделі (емоційні і пізнавальні процеси як основні детермінанти агресії – Л. Берковіц, Д. Зільманн); соціальне навчення (засвоєння і підтримка шляхом безпосередньої участі в ситуаціях прояву агресії і насильства, а також унаслідок пасивного спостереження за такими проявами – А. Бандура, Е. Борден, А. Басс, С. Паттерсон, Р. Ричардсон).

Етологічний (від грец. ἦθος (ethos) – звичай, характер) аналіз проявів насильницької поведінки людини приводить до висновку про інстинктивний характер насильства. Насильство, за К. Лоренцом, притаманне людині і його не можна повністю усунути з життя. Насильство знаходить вияв у ентузіазмі. Перебуваючи в стані ентузіазму, людина не прислухається до розуму, не сприймає позиції протилежної сторони і готова померти за ті цінності та ідеали, які вона захищає. К. Лоренц вважає, що інстинкт ентузіазму визначає значною мірою соціальну структуру суспільства [301].

Ідея про те, що схильність людини до насильства має інстинктивний характер, властива і теорії психоаналізу З. Фрейда. Фрейдовский фізіологічний принцип пояснення людських пристрастей видатний німецький вчений Е. Фромм замінює еволюційним соціобіологичним принципом історизму. Він досить переконливо критикує два крайні наукові напрямки: інстинктивізм і біхевіоризм. На думку дослідника, помиляються однаково як ті, хто бачить витоки агресивності лише в біологічних інстинктах, так і ті, хто заперечує значимість цих інстинктів та інтерпретує людину як маріонетку соціального середовища. Вчений вважає, що агресивність – доволі складний феномен, компоненти якого мають різну генетичну природу і різну причинну обумовленість та виділяє два типи агресивної поведінки. Перший тип поведінки пов’язаний з обороною та є реакцією у відповідь на загрозу. Цю поведінку він називає агресією (або доброякісною агресією). Механізм доброякісної агресії передається людині генетично, у людини і у диких звірів він практично аналогічний. Цю агресію вчений називає доброякісною тому, що сенс, надзавдання, закладене в неї природою, полягає в збереженні життя. Згідно зі спостереженнями біологів, даний вид агресії досить рідко веде до знищення суперника (її головна функція у відлякуванні нападника). Натомість другий вид, злоякісна (або деструктивна) агресія, проявляється як людська пристрасть до абсолютного панування над іншою живою істотою і бажання руйнувати. Її природа є соціальною. Витоки деструктивності полягають у вадах культури і способу життя людини. Ні у тварин, ні у далеких предків людини (первісних мисливців і збирачів плодів) деструктивності не виявлено. На відміну від тварин людина буває деструктивною незалежно від наявності загрози самозбереження та поза зв’язком із задоволенням потреб [531].

Засновник теорії фрустрації Д. Доллард агресивну, насильницьку поведінку розглядає як ситуативний, а не еволюційний процес. Згідно з поглядами Долларда, агресія – не ваблення, яке в організмі людини виникає автоматично, а реакція на фрустрацію: спроба подолати перешкоду на шляху до задоволення потреб, досягнення насолоди та емоційної рівноваги [36]. На даний час ця теорія має надбудови й різні доповнення до неї [41; 10]. Один із напрямків перегляду і ускладнення теорії пов’язаний з дослідженнями А. Бандури.

Основний внесок Альберта Бандури в психологію – теорія соціального навчення – включає такі основні пункти: а) навчення через спостереження чужої поведінки, навчення на моделях поведінки; б) непряме підкріплення; в) самоконтроль, самопідкреплення, самопокарання; г) самоефективність. Швидкість навчення залежить від психологічної доступності предмета наслідування (це – і можливість безпосереднього спілкування, і складність репрезентованої поведінки) та від ефективності словесного кодування спостережуваної поведінки. Навчення через спостереження необхідно в таких ситуаціях, коли помилки можуть призводити до занадто значущих, або навіть фатальних наслідків. Ґрунтуючись на своїй теорії соціального навчання Бандура спробував дати нову інтерпретацію агресії [9].

Спочатку він під агресією розумів імпульсивну, близьку до патологічної, реакцію на фрустрацію, але потім виявилося, що теорія агресії як фрустрації гірше пояснює наявні факти, ніж його теорія навчення на основі спостереження за винагородою наслідків агресії. Він виявив, що батьки занадто агресивних підлітків є зразком такої поведінки, заохочуючи їх поза домом до проявів агресії. Проводячи дослідження на маленьких дітях (1965 р.), вчений показував їм фільми з заохоченням вербальної агресії та виявив, що в цьому випадку діти схильні повторювати побачене. На підставі цих досліджень дійшов висновку, що гнів як прояв загального збудження, яке сприяє агресії, буде проявлятися лише тоді, коли в даних ситуаційних умовах соціально приймаються зразки гнівних реакцій.

Провідний дослідник в області психології агресії Леонард Берковіц використовує термін «насильство» тільки відносно крайньої форми агресії, навмисного прагнення заподіяти серйозну фізичну шкоду іншій особі. Він відзначає, що схильність до насильства може бути результатом цілої низки різних впливів. Серед них брак любові та ніжних почуттів з боку матері і батька; жорсткість і непослідовність батьків у застосуванні виховних дій у ранні, формуючі роки дитини; спадковість; рівень стресових станів і те, в якому ступені дитині вдається або не вдається реалізувати свої особисті прагнення [106, с. 198].

К. Ґ. Юнг пояснював причини прояву агресивності та насильства у відповідності з обґрунтованою ним концепцією несвідомого і загальнолюдських першообразів – архетипів (напр., образів героя, демона і т п). Агресія, насильство пояснюється впливом несвідомого на свідомість, психіку людини [564].

К. Хорні, досліджуючи кризові стани, в яких індивід проявляє агресію, насильство, показала взаємозв’язок останніх із підвищеною базисною тривожністю особистості. Людина, яка в міжособистісних стосунках дотримується стратегії «проти людей», характеризується прагненням до домінування, ворожості і маніпуляції іншими людьми через переконання: «у мене є влада, ніхто мені не нічого не зробить» [537].

Соціологія розглядає насильство як вид соціальної девіації і визначає його як явище дискримінації особи, утиск або обмеження її прав і свобод. Необхідно зазначити, що більшість соціологічних теорій девіантної поведінки відзначають значну роль інтрапсихічних процессів, а також визнають вплив біогенетичних чинників на формування схильності до насильницької поведінки (Г. Тард, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, Е. Феррі, Л. Гумплович, А. Смолл, У. Самнер та ін.). Однак слід зазначити, що багато хто з вчених-соціологів об’єктом вивчення обирав, насамперед, різноманітні форми колективного, соціального насильства, в яких у якості основних детермінант виступають соціальні умови та об’єктивні обставини. Економічна і соціальна нерівність породжує диференціацію суспільства на групи, суспільні класи і, як наслідок, протиріччя і боротьбу між ними. Такий підхід до насильства характерний для багатьох соціологічних парадигм і наукових течій [118, с. 18].

Вивченню насильства на рівні малих соціальних груп присвячені роботи авторів теорій, пов’язаних з аналізом динаміки конфлікту. У контексті конфліктної взаємодії суб’єктів насильство розглядалося як взаємовідносини в системі «панування – підлеглість» (М. Вебер, Т. Парсонс, Г. Зіммель); як патологія споживацького ставлення до життя (Е. Дюркгейм); як наслідок незадоволеної потреби і пов’язаного із цим прагнення знайти способи її задоволення (П. Сорокін); як наслідок недостатньої внутрішньої згуртованості соціальних груп (Л. Козер). На думку Т. Болла, усяке насильство є псевдовладою і призводить до ситуацій, коли суб’єкт владних відносин фактично визнає, що він не в змозі ні здійснювати самостійне управління, ні досягати своїх цілей в умовах конструктивного співробітництва з іншими [119].

Значний внесок у дослідження природи соціального конфлікту як процесу, що призводить до насильства, здійснив інтеракціонізм, зокрема теорія соціальної дії. Наприклад, Т. Парсонс вважав, що насильство, так само як і конфлікт, може виникнути на будь-якому рівні соціальної дії. На рівні організму як вихідного елемента соціальної дії у формуванні конфлікту особливе значення має невідповідність між внутрішніми фізіологічними потребами, що набувають форми психологічних спонукань, і потребами в соціальних відносинах [355].

Таким чином, до основних складових соціологічного погляду на насильство можна віднести: 1) намагання охопити не тільки індивідуально-психологічні характеристики суб’єктів насильства, але й особливості оточуючої їх об’єктивної реальності, а також пов’язати ці два аспекти з прагненням індивідів, соціальних груп, класів мати певні здатності і можливості для перетворення навколишньої дійсності; 2) визнання неминучості насильства в сучасному суспільстві; 3) аналіз насильства на різних стадіях процесу соціальної взаємодії й особливості формування ставлення суб’єктів до дій, які вони вчиняють, як до насильницьких; 4) розгляд зовнішніх умов як домінуючих чинників, що впливають на виникнення насильства [118, с. 27–28].

З економічної точки зору насильство розглядається як незаконна дія, яка приносить значно більший прибуток, ніж узаконені види діяльності в тій або іншій сфері [532, с. 10].

У філософії насильство традиційно визначається як застосування сили або загроза її застосування, як зведення сили в закон людських відносин. Так, вже у працях античних філософів Гесіода, Ямвліха та інших викладені уявлення про «золотий вік» в історії людства. В їх основі лежить народне прагнення до вільного й безпечного життя, в якому немає насильства. Східній філософії також притаманні аналогічні уявлення. Наприклад, міркування про загальну гармонію містяться в «Авесті» (від ІХ ст. до н.е. – до ІІІ ст. н.е.) – священній книзі давніх персів. У давньокитайському трактаті «Дао де цзин» (кінець VІ – початок V ст. до н.е.) від правителя, серед іншого, вимагається відмова від насильства над людьми, втручання в їх життя. Принцип «анхіси», тобто не заподіяння зла в діях, розмові й навіть у думках, набув великого значення в буддистській філософії [84].

Великий мислитель-діалектик Георг Вільгельм Фридрих Гегель розумів насильство як узурпацію свободної волі у її наявному бутті; як суспільні відносини, в ході яких одні індивіди (групи людей) за допомогою зовнішнього примусу, який являє собою загрозу життю аж до її руйнування, підкорюють собі інших, їх здібності, продуктивні сили, власність [521]. Так, на рівні абстрактного права насильство ним визначається через вплив на власність і тіло людини як форми «наявної свободи». «Насильство, здійснене іншим над моїм тілом, є насильство, здійснене щодо мене» [150, с. 106], оскільки людина відчуває свободу за допомогою тіла. Внутрішньо людина може відчувати свободу навіть «перебуваючи в оковах», однак у дійсності влада, яка може проявлятися у будь-якій дії – це позбавлення волі або насильство. На рівні моральності насильство розглядається ним як обмеження внутрішньої свободи і самовизначення людини. «Цінність людини визначається її внутрішнім спонуканням, і тим самим точка зору моральності є для себе справжньою свободою» [150, с. 155]. «В це внутрішнє переконання не можна втручатися; його не можна піддавати насильству, тому моральна воля недоступна» [150, с. 155]. Для держави насильство – «придушення свободи і деспотизм» [150, с. 258]. Оскільки історія, за Гегелем, – це історія держави, а вірніше реалізації принципу свободи в формі держави, то придушення свободи і деспотизм – ознаки недорозвиненості державного і соціального устрою. Щодо цього можна дійти висновку, що наявність і ступінь насильства у суспільстві можуть виступати як критерій розвитку соціальних відносин.

Інші філософи вбачають насильство вже в прагненні людини або якоїсь соціальної групи нав’язати свою думку, свій спосіб життя і т. д. іншим членам суспільства. Дехто з дослідників вважають гнів, лайку, прагнення що-небудь змінити і т. п. формами насильства. Деякі автори переконані, що насильство пов’язане з прямим фізичним і матеріальним збитком і виявляється в таких формах, як убивство, грабіж і т. п. Поряд з ними існує насильство, яке пронизує психологічну й інтелектуальну сфери і виявляється непомітно у вигляді спотворень інформації, нав’язування власних переконань опоненту і т. д. [84].

Польський дослідник А. Гжегорчик вважає насильством «...примушення людей до прийняття певних умов або до якоїсь поведінки за допомогою (найчастіше уявного) руйнування їх біологічного або психічного життя чи то за допомогою загрози такого руйнування» [151, с. 54].

А. А. Гусейнов звертає увагу на те, що в насильстві, як специфічному акті міжлюдської, інтерсубєктивної комунікації суттєво важливо розрізняти два аспекти. Один стосується цілей, контекстуального смислу дій, того, заради чого дії здійснюються; другий – засобів, дій самих по собі. Насильство розриває суспільну комунікацію, руйнує її загальновизнані засади, що виражаються в традиціях, звичаях, праві, інших формах культури. У цьому сенсі воно є завжди порушенням певної норми, правила, односторонній вихід за встановлені рамки комунікації [168].

У філософії В. Соловйова насильство ототожнюється зі злою волею. Носіями злої волі є як окремі особистості, так і народи в цілому. Ставлення В. Соловйова до насильства знаходить вираження в «доктрині помсти» і в «доктрині словесного переконання». Для обмеження насильства, на думку В. Соловйова, недостатньо постулювати моральні принципи, а необхідно впроваджувати закони. Закони повинні гарантувати кожному свободу і створювати умови безпеки для особистої свободи, хоча тут вже не обходиться без використання сили, примусу. Однак сила, насильство не може змусити людину бути доброю [532, с. 10].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37494.html