---

Кримінологічна характеристика злочинних проявів економічного насильства в сім’ї

Важливою сферою життєдіяльності сім’ї в цілому та її окремих членів є економічна сфера. Термін цей походить від давньогрецького слова οἰκονομία (ойкономія, «управління домогосподарством») від οἶκος (ойкос, «дім») + νόμος (номос, «звичай» чи «право»). Запропонував його Ксенофонт (прибл. 430–355 роки до н. е.) на позначення науки про господарство, управління домом і майном [197]. Тому вона традиційно розуміється як сфера господарської діяльності людини, у якій створюються, розподіляються і споживаються життєві блага.

У багатьох випадках насильство в сім’ї якраз і посягає на відносини щодо створення, розподілу і споживання життєвих благ. За допомогою контролю й обмеження доступу жертви до економічних та фінансових ресурсів кривдник або задовольняє власні потреби за рахунок результатів її праці чи її власності та всупереч її волі, або гарантує, що вона буде мати серйозні фінансові складнощі, якщо захоче припинити стосунки. В результаті постраждалі від насильства в сім’ї часто вимушені робити вибір: залишитись в образливих стосунках або стикнутись з економічними труднощами і, можливо, крайньою убогістю та бездомністю. Для жертви це може призвести до серйозних перешкод досягненню економічної безпеки та самодостатності, а інколи навіть її нормальному фізіологічному існуванню. Тобто розглянуті вище фізичне і психологічне насильство в сім’ї нерозривно пов’язані з насильством економічним. Саме тому серед видів сімейного насильства третє місце за розповсюдженістю посідає економічне насильство.

Наразі даний вид сімейного насильства є практично недослідженим. Щоб заповнити цей пробіл було здійснене спеціальне кримінологічне дослідження злочинів, які пов’язані з проявами економічного насильства в сім’ї, результати якого й представлені нижче. Це дослідження є першим важливим кроком на шляху до розуміння масштабів і наслідків економічних зловживань, яких зазнають жертви, а також механізму таких діянь.

Так само, як і терміни «фізичне насильство в сім’ї», «психологічне насильство в сім’ї», термін «економічне насильство в сім’ї» до теперішнього часу не має єдиного загальноприйнятого визначення. В зарубіжних джерелах воно визначається як така форма зловживання, при якій один інтимний партнер контролює доступ іншого партнера до економічних ресурсів, тим самим знижуючи здатність жертви у самозабезпеченні, і змушує її залежати від винного у фінансовому відношенні [67].

Окрім того, інколи вживається термін «фінансові зловживання», який визначається як незаконне або несанкціоноване використання майна людини, її грошей, пенсії або інших цінностей (включаючи визначення кривдника спадкоємцем поза волею жертви); отримання обманним шляхом довіреності, на підставі якої в подальшому жертва позбавляється грошей або іншого майна, або виселяється з власного будинку [25]. Ключове розходження між економічними та фінансовими зловживаннями полягає в тому, що економічне насильство включає в себе контроль не тільки наявного, але й майбутнього потенційного доходу, не дозволяючи жертвам отримати роботу або освіту.

Грузинське законодавство формулює економічне насильство як акт, який призводить до обмеження можливості використовувати та розпоряджатися продуктами харчування, житлом та іншими умовами, які забезпечують нормальний розвиток, власністю і трудовими правами, а також у спільному володінні майном [68].

У 2009 році депутатом ізраїльського Кнессету Оріт Цварт був розроблений та поданий до розгляду на 18 пленумі проект Закону щодо запобігатння економічному насильству між подружжям. Як визначили автори, метою цього закону є недопущення економічного насильства між подружжям з тим, щоб захистити гідність, свободу і приватне життя індивіда, а також заохочення ґендерної рівності. В статті 2 цього законопроекту надається наступне визначення: економічне насильство – одна з таких дій:

(1) Здійснення абсолютного й одностороннього контролю над спільним майном при повному виключенні іншого з подружжя від його використання (тобто блокуванні доступу до спільного майна).

(2) Створеня за допомогою різних засобів, у тому числі шляхом погроз, атмосфери постійної загрози і відчуття подружжям економічної кризи.

(3) Ненадання іншому з подружжя коштів для лікування.

(4) Створення ситуації дефіциту основних товарів за місцем проживання подружжя.

(5) Шляхом шахрайства отримання контролю над спільним майном.

(6) Систематична передача в невідомому напрямку спільного майна або майна одного з подружжя без відома іншого [69].

Українським законодавством закріплене наступне визначення: економічне насильство в сім’ї – умисне позбавлення одним членом сім’ї іншого члена сім’ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров’я [427].

Автори вже згадуваного проекту Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» майже повністю скопіювали існуючу дефініцію та визначили економічне насильство як форму домашнього насильства, що полягає в позбавленні житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які особа, яка постраждала від домашнього насильства, має передбачене законом право, що може призвести або призвело до її смерті, порушення фізичного чи психічного здоров’я [434].

Головними вадами майже всіх наведених формулювань є намагання дати визначення економічному насильству через перерахування дій, які його складають. А вітчизняні норми до того ж вводять до дефініцій ще й обов’язкову ознаку – спричинення або можливість спричинення шкоди у вигляді смерті потерпілого, порушення фізичного чи психічного здоров’я.

З цього приводу вважаємо за необхідне зауважити наступне. По-перше, форми прояву економічного насильства є настільки різноманітними, що просто їх перелічити дуже важко; окрім того, такий список забере надто багато (як для нормативного акта) місця. По-друге, навіть наявність подібного переліку не вирішить усіх можливих проблем щодо захисту потерпілих від економічного насильства в сім’ї, оскільки з часом можуть бути виявлені інші, ще не описані форми його прояву. По-третє, не зовсім вдалим видається запропоноване формулювання шкоди, яка може настати або настала внаслідок економічного насильства, а саме: смерть  потерпілого, порушення фізичного чи психічного здоров’я. Зокрема, заволодіння майном або правом на майно (наприклад, крадіжка (ст. 185 КК), ненасильницький грабіж (ч. 1 ст. 186 КК), шахрайство (ст. 190 КК) та ін.) або знищення чи пошкодження майна (ч. 1 ст. 194 КК) хоча і є злочинами, однак не призводять (і законодавець такого не вимагає!) до смерті, порушення фізичного чи психічного здоров’я потерпілого. По-четверте, встановлення причинного зв’язку між зазначеними у нормі діяннями та передбаченими наслідками є надто складним і не завжди може бути підтверджене експертним щляхом. Наприклад, яким чином експертиза може довести, що позбавлення коштів, на які особа, яка постраждала від домашнього насильства, має передбачене законом право, може призвести до її смерті?

Натомість дисертант вважає, що при визначенні в першу чергу слід звернутися до прав та свобод, закріплених Конституцією України. Через права і свободи людина може задовольняти свої потреби та інтереси у різних сферах суспільного життя. Основні права і свободи людини та громадянина забезпечують різні сфери суспільного життя – особистого, політичного, економічного, соціального, культурного – та взаємопов’язані між собою. Економічне насильство, в першу чергу, порушує економічні, соціальні та культурні права людини і громадянина, зокрема: право кожного володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю (ст. 43), яким гарантуються рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; право на належні, безпечні і здорові умови праці; право на заробітну плату; право на своєчасне одержання винагороди за працю; захист від незаконного звільнення; право на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на освіту (дошкільну, повну загальну середню, професійно-технічну, вищу) (ст. 53) [259].

Наведене дозволяє віднести до основних ознак, які характеризують економічне насильство в сім’ї, такі: 1) це умисне діяння (дія чи бездіяльність); 2) заборонене законом; 3) має дискримінаційний характер; 4) скоюється щодо певного кола осіб – членів сім’ї чи осіб, з якими існували або існують сімейні відносини; 5) вчиняється всупереч або поза волею потерпілого; 6) порушує економічні, соціальні чи культурні права і свободи потерпілого; 7) здійснюється шляхом позбавлення або обмеження доступу потерпілого до благ, на які він має встановлене законом право.

Відповідно пропонується таке визначення: економічне насильство в сім’ї – це умисне протиправне діяння (дія чи бездіяльність) дискримінаційного характеру щодо члена сім’ї чи особи, з якою існували або існують сімейні відносини, яке проти або поза волею потерпілого порушує його економічні, соціальні чи культурні права і свободи шляхом позбавлення або обмеження доступу до благ, на які той має встановлене законом право.

Дане формулювання дозволило визначити, що до злочинів, які пов’язані з економічним насильством в сім’ї, належать діяння, передбачені наступними статтями Кримінального кодексу України: 150, 164, 165, 166, 167, 169, 181, 185, 186, 187, 190, 194, 206, 289, 356. Не можна також не погодитись із пропозицією Н. О. Гуторової стосовно необхідності удосконалення кримінального законодавства з метою захисту від економічного насильства у вигляді злісного ухилення від сплати аліментів на утримання одного із подружжя з боку іншого, а також на утримання одного з осіб, які не перебували у шлюбі, але тривалий час проживали однією сім’єю, з боку іншої особи [169, с. 141].

Однак статистичні дані МВС України щодо економічного насильства в сім’ї збираються лише за одним видом злочину – експлуатація дітей (ст. 150 КК), а його показники за 2010–2013 роки становлять лише один зареєстрований злочин (у 2010 році). Саме тому кримінологічний аналіз злочинів, що пов’язані з економічним насильством в сім’ї, здійснений на основі результатів емпіричного дослідження архівних кримінальних справ, вироків суду, обвинувальних висновків і публікацій у ЗМІ щодо 179 злочинів, що становить 13% від загальної маси досліджених документів цього виду; а також висновків судово-психологічних і судово-психіатричних експертиз осіб, які вчинили злочини даної категорії, за 23 кримінальними справами й 22 експертиз жертв злочинів.

За отриманими даними кривдники та жертви злочинного економічного насильства в сім’ї розподілились таким чином (у порядку зниження): мати стосовно малої дитини – 37,6% (стосовно малої дочки – 23,5%, стосовно малого сина – 14,1%); батько стосовно малої дитини – 18,7% (стосовно малого сина – 14,1%, стосовно малої дочки – 4,7%); син стосовно батьків – 15,3% (стосовно матері – 8,2%, стосовно батька – 7,1%); брат стосовно сестри (брата) – 5,9%; сестра стосовно брата (сестри), чоловік стосовно дружини та онук стосовно діда – по 4,7%; дружина стосовно чоловіка, дочка стосовно матері, дядько (тітка) стосовно племінника, племінник стосовно дядька (тітки), баба стосовно малого онука, внучка стосовно баби, невістка стосовно свекра – приблизно по 1–1,3%.

Статевий розподіл злочинців показав, що майже з однаковою частотою ними стають як особи чоловічої (50,6%), так і жіночої статі (49,4%). Серед вікових категорій суттєво домінують особи від 21 до 29 років (4,9 осіб на 1 рік цієї вікової категорії) та від 30 до 39 років (4,2 особи). На третьому місці 17 – 18-річні (3 особи на 1 рік); на четвертому – 14–16-річні (2 особи на 1 рік). Найменша кількість таких осіб серед представників груп 50–59-річних та 60-річних і старше (приблизно по 0,2 особи на 1 рік). Тобто найчастіше злочини, що пов’язані з економічним насильством в сім’ї, вчиняються молодими особами.

Основна маса злочинців (майже 2/3) має середній освітній рівень (з повною загальною середньою освітою – 42,6%, з середньою спеціальною (професійно-технічною) – 23,5%). У 29,5% більш низький рівень освіти (неповна середня – 22,1%, початкова та без освіти – 7,4%). Частка осіб з високим рівнем освіти виявилась зовсім невеликою: з неповною вищою – 1,5%, з повною вищою – 2,9%.

Однак більш важливий вплив, аніж рівень освіти, на вибір особою злочинного шляху вирішення сімейних негараздів здійснює рід занять злочинця на момент вчинення протиправного діяння. Так, постійні доходи від власної праці мали 14% (робітники – 6%, працівники сільського господарства та сфери обслуговування – по 3,5%, підприємці – 1%); ще приблизно 8,5% мали постійні доходи завдяки державному соціальному забезпеченню: трохи менше 6% – у зв’язку з вагітністю або доглядом за дитиною, майже 2,5% – пенсіонери. Навчалися у загальних та спеціальних середніх навчальних закладах освіти близько 4%. Найбільшу ж категорію становили особи, які не працювали і не навчалися (60%).

З останнім показником кореспондують дані щодо матеріального становища сімей, в яких були вчинені злочини, що пов’язані з економічним насильством в сім’ї: з усієї сукупності досліджених матеріалів, 85% становили сім’ї з низьким матеріальним становищем і 15% – з середнім достатком. Випадків вчинення такого виду злочинів у сім’ях з високим або дуже високим рівнем достатку зафіксовано не було.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37494.html