Суб’єктивні права військовослужбовця Національної гвардії України як суб’єкта адміністративних правовідносин

Приступаючи до розгляду прав військовослужбовців НГ України, означимо алгоритм їх дослідження. По-перше, з метою конкретизації предмету дослідження, розглянемо правову природу та ознаки терміну «права особи». По-друге, через те, що правовий статус військовослужбовця НГ України, як зазначалось у попередньому розділі цієї роботи, визначається його службовим положенням та військовим званням, окреслимо основні права, пов’язані з проходженням служби та умовами одержання військового звання, виклавши їх у прийнятій класифікації (загальновійськові, службово-посадові, спеціальні).

В результаті вивчення праць вчених з основ теорії права та адміністративного права у сфері визначення поняття «права людини (особи)» та «адміністративні права особи», висунемо гіпотезу, що під правами особи належить розуміти межі можливої поведінки особи, закріплені у законі. Обгрунтовуючи цю думку, передусім наведемо позиції провідних правників з означеного питання.

Так, вагомий вклад у розробку термінологічного аспекту питання про права особи здійснив М. В. Вітрук, який звертає увагу на те, що слово «право» є омонімом, тому для розрізнення його значення у конкретних випадках вводяться умовні терміни, такі як «об’єктивне право» та «суб’єктивне право». Як зазначає вчений, під об’єктивним правом розуміється система правових норм або зовнішніх форм їх вираження (конституція, закони). Водночас, під суб’єктивним правом мається на увазі все те, що витікає із правових норм (об’єктивного права) для особи та характеризує його як суб’єкт права, іншими словами це юридичні права особи, тобто ті, що передбачені правовими нормами, зазначає М. В. Вітрук (переклад авторський) [53, с. 107]. За змістом поширену дефініцію «права особи», що підтримували багато радянських юристів, запропонував  С. М. Братусь, який визначив суб’єктивне право особи як забезпечену законом міру можливої поведінки носія права [32, с. 11]. Схоже формулювання пропонує авторитетний український теоретик права О. Ф. Скакун, яка під правами людини розуміє гарантовану законом міру свободи (можливостей) особи [202, с. 173]. О. Г. Кушніренко також визначає, що права − це можливості певної поведінки людини, здійснення тих або інших дій, закріплених у нормативно-правових актах [100, с. 7]. Це є досить вузьким тлумаченням прав особи, яке містить у собі дві основні ознаки: 1) права − це міра можливої поведінки, межі якої визначені законом (цим права докорінно відрізняються від обов’язків, які є законодавчо визначеною мірою належної поведінки певних суб’єктів права); 2) права гарантовані законом.

Інші вчені дещо розширюють цю дефініцію. Наприклад, О. В. Малько визначає права людини як охоронювану законом міру можливої поведінки, спрямованої на задоволення інтересів людини [105, с. 154]. С. С. Алексєєв зазначає, що права людини − це природні можливості індивіда, що забезпечують його життя, людську гідність та свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя [205, с. 418]. Також В. М. Корельський зазначає, що права громадянина є сукупністю природних правоможностей, які знайшли своє відображення у нормативно-правових державних актах, та набутих правоможностей, напрацьованих у ході розвитку суспільства і держави. Права громадянина обов’язково закріплюються в конституціях та інших законодавчих актах і також обов’язково державою декларується та забезпечується їх захист. Вони кваліфікують людину як члена державно-організованого суспільства. Права особи розуміють як правоможності, що належать конкретному індивіду в конкретній ситуації, вказує вчений. Їх об’єм може залежати від соціально-економічного положення, суспільно-політичного статусу людини, умов її роботи та проживання [206, с. 541]. В. В. Бобров визначає позитивні права як визнані соціальним оточенням деякі природньо-правові вимоги індивідів (соціальних груп, держав), що виявляються та закріплені в їх правоможності здійснення певних дій [215, с. 168]. М. В. Вітрук надає наступне формулювання «суб’єктивні права особи» − це соціально обумовлена та гарантована міра можливої поведінки особи, яка визначена нормами об’єктивного права (конституцією, законами), з метою користування матеріальними, духовними та особистими благами і цінностями для задоволення власних потреб та інтересів [53, с. 109].

Враховуючи наведені вище визначення, слід зазначити, що широке розуміння прав особи передбачає, зокрема, наявність таких ознак, як їх соціальна обумовленість та спрямованість на задоволення інтересів суспільства в цілому, та кожної окремої особи, зокрема, для забезпечення її життя, людської гідності та свободи діяльності у всіх сферах суспільного життя. Як влучно вказує М. В. Вітрук, інтереси особистості та суспільної спільноти є передумовою для виникнення прав. Крім того, вчений, розмірковуючи далі, встановлює в якості родової основи права особи у всіх його проявах − можливість використання відповідного соціального блага, яке є засобом задоволення інтересів. Саме різноманітні матеріальні, духовні та інші блага і цінності, які слугують для задоволення потреб та інтересів носіїв прав, М. В. Вітрук визначає об’єктом суб’єктивних прав [53, с. 108].

Вважаємо за потрібне тут уточнити співвідношення «право» і «правоможність». Спостерігаємо, що категорія «правоможність» зрідка використовується вітчизняними юристами, здебільшого вона зустрічається у російських вчених під час характеристики ними правового статусу особи. Більш того, у контексті вище наведених робіт радянських вчених, серед яких С. М. Братусь, а також російських фахівців з теорії права, зокрема, В. М. Корельського та В. В. Боброва дослівно «управомоченный» та «правомочие» використовуються як синоніми словосполучень відповідно «носій права» та «право». Також М. Алексєєв розуміє під «правом» те, що називається «правоможність», тобто вільну можливість здійснювати будь-які позитивні чи негативні дії, що допускаються законом, звичаєм або будь-яким іншим джерелом права в будь-якому організованому співіснуванні (переклад авторський) [11, с. 155]. Схожої дефініції також дотримується і М. Дунаєв, визначаючи «правоможність» як можливість вчинення будь-яких позитивних чи негативних дій, надану законом, звичаєм чи іншим джерелом права. Не застосовує у своєму визначенні «вільна можливість» вчений через те, що вважає її притаманною лише «особисто-вільній» правоможності, та передбачає також існування іншої правоможності − «службової», розуміючи під службовою не перебування на службі державній, суспільній або приватній, а служіння іншій особі [69, с. 256, 258]. Таким чином, констатуємо, що науковці згадані поняття «право» та «правоможність» застосовують як синоніми, тому робимо висновок про їх тотожність.

Крім того, в юридичній науці зустрічаються погляди щодо ідентичності понять «права» та «повноваження». Так, за думкою О. Б. Андрєєвої, повноваження більш доцільно використовувати для позначення прав, а не обов’язків. Обґрунтовує вчена свою позицію тим, що у тлумачних словниках української мови «повноваження» визначається як «право, надане кому-небудь для здійснення чогось» або «права, надані особі чи підприємству органами влади» [17, с. 59]. Натомість, популярною в юридичній літературі є позиція щодо визначення повноважень як сукупності прав і обов’язків. Як зазначає один з фахівців теорії держави і права, фундатор теорії повноважень І. П. Голосніченко, ця категорія застосовується у різних сферах суспільного життя: «повноваження» можуть вивчатися як соціальне явище, загально правова категорія, категорія відповідних галузей права, правовий інститут в системі певної галузі. Під час дослідження категорії «повноваження» І. П. Голосніченко та Д. І. Голосніченко зазначають, що в юридичній енциклопедії поняття «повноваження» трактується як сукупність прав і обов’язків державних органів і громадських організацій, а також посадових та інших осіб, закріплених за ними у встановленому законодавством порядку для здійснення покладених на них функцій. Як комплекс прав і обов’язків розглядають державно-владні повноваження і автори підручника «Адміністративне право України, академічний курс» [60, с. 149]. Водночас, І. П. Голосніченко та Д. І. Голосніченко надають власне визначення «повноваження» як загального для теорії права та держави поняття, змістом якого є система прав та обов’язків, набутих у легітимний спосіб державою, місцевим самоврядуванням, державними органами і органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, іншими суб’єктами правовідносин з метою забезпечення можливостей, потреб та інтересів людини і громадянина, окремих соціальних груп та суспільства в цілому. Ю. О. Тихомиров вважає «повноваження» синонімом «правообов’язку», під яким розуміє єдність прав і обов’язків. М. Дунаєв розглядає повноваження як своєрідне «службове право» [113, с. 491, 492]. Б. В. Назмутдинов зауважує, що повноваження − це складне поняття, до складу якого поряд з «повноваженнями − правообов’язками» включаються  специфічні «повноваження−права», які пов’язані із вільним розсудом посадових осіб щодо їх використання, і «повноваження−обов’язки», що не містять у собі начала правоможності [113, с. 504].

На підставі викладеного вище, вважаємо обґрунтованим розмежування понять «права» та «повноваження» та доречним використання терміну «права» під час окреслення наданих військовослужбовцю НГ України можливостей вчиняти певні дії з метою забезпечення виконання своїх військово-службових обов’язків.

Розглянемо тепер погляди адміністративістів, які при визначенні прав особи у адміністративних правовідносинах відповідно звужують це поняття сферою їх використання і реалізації − сферою державного управління. Зокрема, таку думку висловлює В. Б. Авер’янов, який схильний розглядати права, що є складовим елементом адміністративно-правового статусу громадянина, різновидом суб’єктивних прав громадян, умовно називаючи їх «адміністративними». За критерій віднесення прав і свобод громадянина до галузі адміністративного права обрана їх сфера використання і реалізації, а саме вчений висловлює позицію, що ці права використовуються у сфері державного управління і не можуть бути реалізовані без вступу у відносини з органами виконавчої влади [67, с. 180]. З цього приводу І. Л. Бородін зауважує, що права і свободи, встановлені державою, покликані забезпечити, перш за все, участь особистості у державному житті шляхом надання юридичних можливостей [28, с. 12].

Водночас, слід вказати, що більшість фахівців адміністративного права, до яких слід віднести В. С. Авер’янова, Д. М. Бахраха, Ю. П. Битяка, С. В. Ківалова, Ю. О. Тихомирова, В. С. Четверікова та інших, вивчають зміст загальних прав громадян у сфері державного управління, а також окремо державних, публічних службовців. Зокрема, цю тенденцію відмітила М. А. Бояринцева, яка обґрунтовує необхідність запровадження терміну «адміністративне право особи» та формулює його авторське визначення у широкому та вузькому розумінні. Так, у широкому розумінні «адміністративне право особи» − це комплекс прав, свобод та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, які виникають у зв’язку із задоволенням людиною або громадянином своїх потреб та ставить особу у статус суб’єкта адміністративних правовідносин. У вузькому розумінні «адміністративне право особи» − це суб’єктивне право, яке виникає у зв’язку із реалізацією людиною або громадянином свого адміністративно-правового статусу, відзначає вчена [31, с. 14].

Водночас, прикладом поодиноких випадків, коли вчені занурюються в проблематику тлумачення самого терміну, є формулювання суб’єктивних прав особи в адміністративному праві В. К. Колпакова, який визначає «суб’єктивні права у сфері державного управління» як надану і гарантовану державою, а також закріплену в адміністративно-правових нормах міру можливої (дозволеної) поведінки у правовідносинах, яка забезпечена кореспондуючим обов’язком іншого учасника правовідносин [69, с. 75]. Аналогічне за суттю визначення надає також Н. О. Армаш [6, с. 26].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37090.html