---

Методологічні засади дослідження причетності до злочину

Причетність до злочину у доктринальному кримінально-правовому вимірі трактується із різних підходів, пройшовши історично довгий шлях еволюції від складової частини вчення про співучасть, особливої форми співучасті, – до самостійної категорії кримінального права. Однак, пропонується визначення причетності до злочину як самостійного правового інституту на сучасному етапі її становлення як у площині науки, так і в законодавстві, як в соціологічному, так і політико-правовому полі.

Методологічне дослідження будь-якого кримінально-правового явища допомагає виявити адекватність його ознак, охарактеризованих у науці та законодавстві, встановити властивості фактично вчинених протиправних діянь, виявити існуючі прогалини у позитивному праві, громіздкість або неконкретику нормативного тексту, оптимальність об’єму криміналізації чи декриміналізації та відповідності передбачених заходів кримінально-правового впливу.

Необхідним є створення моделі причетності до злочину в кримінальному праві та законодавстві України, яка підсумовувала б наукові доробки із принципових питань причетності до злочину, враховувала би потреби практики, і водночас, містила б у собі ефективну науково обґрунтовану концепцію.

Так, при визначенні місця причетності до злочину у кримінальному праві, розробці конкретних норм, які закріплювали б поняття, види та особливості такої протиправної поведінки, необхідно керуватися ідеєю адекватної ефективної законодавчої урегульованості. Такий підхід, за своєю суттю відповідає тенденціям міжнародної та державної кримінально-правової політики, загальновизнаним принципам верховенства права, законності, гуманізму, соціальної справедливості тощо.

Окрім того, наступним, не менш важливим аспектом ідеї конструювання самостійного інституту причетності до злочину як теорії, є необхідність максимально точного фіксування межі між злочином та незлочинною поведінкою. Вважаємо, що така межа має бути чітко встановленою та визначеною саме за допомогою нормативної оцінки та законодавчого закріплення.

Варто зазначити, що із чинних норм стосовно причетності до злочину не випливає чітких підстав кримінальної відповідальності причетних до злочину осіб, відсутнє об’єктивне встановлення кола таких осіб, не містяться ґрунтовні критерії розмежування між причетністю та співучастю у злочині, немає вказівок на розмір, характер і принципи призначення покарання причетним до злочину особам.

Нормативні визначення правових термінів є органічною частиною понятійного апарату кримінального права, будучи при цьому важливим елементом усієї системи даної галузі [48].

Конструювання дефініцій у кримінальному законодавстві – прийом законотворчої техніки, що виконує функцію закріплення, обмеження, сутність якого – створення нормативно-орієнтуючих визначень юридичних термінів. Фіксуючи в дефініціях кримінально-правові поняття, законодавець тим самим встановлює межі кримінально-правового регулювання. Однак законодавче визначення такого терміна не може залишатися незмінним, воно схильне піддаватися природним корективам, які відповідають різним етапам розвитку кримінального законодавства та суспільних відносин у державі [219, с. 194-299].

Нормативне закріплення причетності до злочину не має обмежуватися визначенням лише одного чи декількох конкретних юридичних термінів. Цього, на нашу думку, буде недостатньо для розбудови належної концепції причетності у кримінальному законодавстві. Необхідно довести теорію про те, що вирішити поставлене завдання належного врегулювання причетності до злочину може бути здійсненим лише з позиції конструювання його як самостійного правового інституту.

Обґрунтовуючи природну сутність інститутів, дослідники розмірковували над сферою компетенції інститутів. Вони акцентували увагу на тому, що політичні та правові інститути служать задоволенню такої фундаментальної життєвої потреби суспільства, як забезпечення безпеки та соціального порядку [40].

На противагу «природному» обгрунтуванню виникнення інститутів, до цього поняття включаються (зокрема, М. Вебером та К. Марксом) елементи «штучності», або соціальної інженерії. Інститути починають розглядати як конструкти, що склалися в результаті послідовно здійсненої людьми об’єктивації реальності. Крім того, Т. Парсонс, приміром, вбачав у них сукупність специфічних нормативних комплексів, задіяних у процесі регуляції статусно-рольової поведінки індивідів [71, с. 10-12].

Інститут права, у свою чергу, – це об’єктивно виокремлена в середині декількох чи однієї галузі права сукупність взаємопов’язаних юридичних норм, що регулюють невелику групу видових споріднених відносин та є наступною після норми права системоутворюючою ланкою [129].

Інститут права являє собою сукупність правових норм, які регулюють вид (групу) однорідних суспільних відносин. Поряд із цим, така системна одиниця галузі права характеризується певними властивостями:

однорідність соціального змісту (кожен інститут права призначений для регулювання самостійної, відносно відокремленої групи суспільних відносин або актів поведінки суб’єктів);

юридична єдність правових норм (норми, які входять до інституту права, утворюють єдиний комплекс, що виражається в загальних положеннях, правових принципах, специфічних правових поняттях);

нормативна відокремленість (тобто відокремленість норм, що утворюють інститут, у розділах, частинах, інших структурних підрозділах нормативно-правового акта);

повнота регульованих відносин (інститут права включає такий набір норм, якого призначено для забезпечення повного, без прогалин, типу регулювання суспільних відносин) [218, с. 165].

Отже, інститут права, у першу чергу, являє собою специфічну сукупність правових норм, це системоутворююча ланка будь-якої галузі права, за допомогою якої держава домагається урегульованості тих чи інших суспільних відносин, навколо одного чи декількох об’єднуючих факторів.

Так, встановлення інституту причетності дозволить судовим і правоохоронним органам уникнути недоцільного і не викликаного потребами боротьби зі злочинністю розширення кола співучасників [47, с. 206].

В юридичній науці поняття правового інституту традиційно досліджувалося в рамках проблеми системи права. На думку С.С. Алексєєва, правовий інститут – це компактна сукупність (підрозділ, група) юридичних норм всередині галузі права, які забезпечують цілісне самостійне регулювання групи суспільних відносин або реалізацію особливої функції у цьому регулюванні, містять у собі специфічну юридичну конструкцію, окремі загальні положення, принципи і, як правило, відокремлюються всередині нормативного акта у вигляді розділів чи інших структурних елементів [175, с. 216].

Так, В.         П. Коняхін узагальнює певні властивості правового інституту, та вказує, що це не будь-яке об’єднання юридичних норм, а лише таке, що:

міститься у рамках однієї галузі права;

забезпечує цілісне регулювання відокремленої групи суспільних відносин або реалізацію особливої функції;

має відносну самостійність;

містить загальні положення, поширювані на всю групу норм, які містяться в ньому;

має технічне відокремлення всередині галузевого нормативно-правового акта (частина, розділ, параграф тощо) [90, с. 157].

Так, на думку Є.С. Тенчова, кримінально-правовий інститут об’єктивно міститься всередині галузі і складається із сукупності юридичних норм, що регламентують відповідальність за посягання проти групи однорідних суспільних відносин (інститути Особливої ​​частини) або визначають принципи, функціональне призначення, підстави або окремі сторони покладання на громадян позитивної чи ретроспективної відповідальності (інститути Загальної частини) [217, с. 61-63].

У свою чергу, І.Я. Козаченко доходить висновку, що інститути Загальної частини виконують роль своєрідної кримінально-правової матриці; вони мають значення фундаментальних положень, які зумовлюють усю систему кримінального права і, по суті, структуру його Особливої ​​частини, коло її інститутів та перелік діянь, визнаних злочинами. Як система взаємопов’язаних юридичних норм, кримінальне право складається з відповідних інститутів, найбільш великими з яких є інститути злочину і покарання [76, с. 6-7].

На підставі здійсненого аналізу термінології та спектра наведених визначень, вважаємо, що інститут Загальної частини кримінального права – це закріплений у рамках окремого розділу Загальної частини кримінального закону структурний елемент системи кримінального права, який являє собою сукупність нормативних приписів, призначених для регулювання відокремленої групи відносин, які виникають із приводу або в результаті встановлення найбільш загальних умов (ознак) злочинності та караності суспільно небезпечних діянь.

Для підтвердження пропонованої теорії самостійного кримінально-правового інституту причетності до злочину варто визначити особливі ознаки даного суспільно-небезпечного виду поведінки, що є системоутворюючими факторами, серед яких пропонуються:

суспільно небезпечна діяльність причетних осіб, не будучи співучастю у злочині, завжди пов’язана з основним (попереднім) злочином. Такий зв’язок, варто зазначити, є досить умовним, своєрідним, його неможливо назвати ні причинним, ні винним. Спостерігається похідний характер причетності від основного (попереднього) злочину;

дії причетних осіб не є і не можуть бути причиною злочинного результату основного (попереднього) злочину;

діяльність, яка утворює причетність до злочину, завжди пов’язана зі злочинами третіх осіб;

у діяннях, які утворюють причетність до злочину, на відміну від співучасті, відсутня ознака спільності, у тому числі причинний зв’язок між спільними діями і спільним злочинним результатом;

між здійсненням злочину виконавцем і поведінкою причетної особи відсутній винний зв’язок;

відповідальність причетної до злочину особи є самостійною і не залежить від відповідальності осіб, винних у вчиненні основного (попереднього) злочину.

Причетність до злочину не сприяє ні діяльності одного чи декількох виконавців, ні співучасників, не обумовлює злочинного наслідку, а поряд з об’єктом, на який посягає основний (попередній) злочин, також перешкоджає встановленню особи злочинця та обставин злочину, чинить перешкоди на шляху встановлення істини у кримінальному провадженні, віддаляє момент затримання винної особи, притягнення останньої до кримінальної відповідальності та відновлення соціальної справедливості.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37491.html