---

Заздалегідь не обіцяне приховування злочину, злочинця та наслідків злочину

Аналіз історичного законодавчого матеріалу дає підстави вважати, що цей вид причетності до злочину нормативно закріплювався ще у найперших актах правового регулювання на території, на теперішній час віднесеної до сучасної української держави, що свідчить про високий рівень уваги серед практиків як вітчизняного простору, так і зарубіжного (що підтверджується аналізом зарубіжних кримінальних законів). На сучасному етапі світової інтеграції значну роль міжнародної політики відведено питанням боротьби та попередження злочинності, і ряд таких актів приховування злочину визнає суспільно небезпечним протиправним діянням, яке вимагає відповідних державних заборон та застосування кримінальної відповідальності.

Приховування злочину як кримінально каране діяння охоплює за своєю природою дії, спрямовані на приховування не лише злочину, але й особи самого злочинця, наслідків злочину (результат злочинної діяльності), що більшою мірою відповідає об’єктивній дійсності. Тому при вивченні цього виду причетності доцільнішим є більш повне його формулювання, а саме приховування злочину, злочинця та наслідків злочину.

Приховування здійснюється вже після того, як винний вчинив злочин, тому воно не сприяло скоєнню виконавцем злочину, не перебувало з ним у причинному зв’язку. Лише у тих випадках, коли приховування було заздалегідь обіцяно виконавцю до вчинення ним злочину, його можна розглядати як пособництво. У цьому разі воно сприяє вчиненню злочину та перебуває з ним у причинному зв’язку [164, с. 593].

Н.А. Мирошниченко також зазначає, що у тому разі, якщо суб’єкт заздалегідь пообіцяв приховати злочинця, засоби, предмети, здобуті злочинним шляхом, то він уже є пособником злочину, вчиненого у співучасті [133, с. 352].

Так, якщо особа заздалегідь знає про злочинні наміри майбутнього виконавця злочину і при цьому заздалегідь обіцяє після його завершення допомогти приховати сліди злочину, наслідки або ж самого злочинця, то такі дії мають бути кваліфіковані як пособництво. Адже, у такому разі, особа пов’язана з виконавцем конкретною домовленістю, узгодженістю та спільністю дій, умислом, що є об’єктивними та суб’єктивними ознаками співучасті у злочинові. Своєю обіцянкою приховати злочин особа прямо сприяє вчиненню злочину, його завершенню, допомагає сховатися від правосуддя, при цьому чітко усвідомлює, що саме своїми обіцянкою та діями підбурює впевненість в успішності завершення злочину виконавцем. Саме на підставі указаних особливостей приховування є відміннм від пособництва у злочині.

У деяких випадках дещо схожою є поведінка пособника, який заздалегідь обіцяє приховати злочин, від поведінки особи, яка заздалегідь не обіцяла приховувати, але систематично приховувала реально – і в тому, і в іншому випадку злочинець діє з реальною надією на подальше приховування. При цьому під систематичним, слід розуміти заздалегідь не обіцяне приховування, здійснене після другого разу, оскільки після першого приховування надія на подальше є досить ефемерною і за загальним правилом не може виникнути у повному об’ємі, і тільки після повторного приховування таку надію можна вважати закріпленою. Слід мати на увазі й те, що систематичність поширюється і на заздалегідь обіцяне приховування однієї й тієї ж особи та її діяльності.

Поряд із цим сід підтримати позицію О.А. Свинарьової про те, що неможливо вважати систематичним заздалегідь не обіцяне приховування, здійснене стосовно декількох осіб [197, с. 498-499]. Так, приховувач може керуватися різними мотивами, вчиняти свою діяльність на основі особистих зв’язків (не родинних, наприклад, дружні стосунки, боргова зобов’язаність тощо). Систематичним приховування може бути визнано лише у певній кількості (три і більше разів) або стосовно однієї особи, винної у вчиненні основного (попереднього) злочину.

У вітчизняній літературі зустрічається думка щодо того, що приховування злочину, злочинця та наслідків злочину може мати прояв у формі бездіяльності, шляхом пасивної поведінки. Як приклад наводилася бездіяльність посадової особи, на яку покладався службовий обов’язок сприяти розкриттю злочину [75, с. 10]. Однак, більш правильним є розглядати таку бездіяльність посадової особи як службовий злочин, а в рамках досліджуваної теми – як службове потурання. Заздалегідь обіцяна бездіяльність такої особи може розглядатися як вид співучасті у злочині. Для наявності приховування необхідна наявність таких активних дій, які були би здатні викликати труднощі у розкритті злочину та встановленні винної у його вчиненні особи.

Вказівка ​​на відсутність заздалегідь даної обіцянки допомоги з приховуванням злочину є обов’язковою ознакою приховування, що відрізняє його від співучасті у злочині, а тому має знайти відображення у визначенні його поняття. Невключення такого застереження в дефініцію, дійсно, створить складнощі у розумінні того, про який вид правопорушення вчинено – співучасть чи причетність до злочину.

На думку А.В. Зарубіна, заздалегідь не обіцяне приховування злочину і злочинця є найбільш суспільно небезпечною формою причетності. Цю форму причетності було криміналізовано раніше за інші. Заздалегідь не обіцяне приховування, придбання та збут майна, завідомо для винного здобутого злочинним шляхом були карані в залежності від тяжкості основного (попереднього) злочину [63, с. 19].

Вірним є те, що цей вид причетності до злочину в історії кримінального законодавства було криміналізовано раніше за інші. Однак, заздалегідь не обіцяне приховування злочину, злочинця або наслідків злочину на підставі аналізу правоохоронної та судової практики на сучасному етапі розвитку української державності є найбільш поширеним серед інших. Попри це, рівень суспільної небезпеки цього виду причетності, у першу чергу, залежить від рівня суспільної небезпеки основного (попереднього) злочину, з приводу якого і вчиняється приховування.

У чинному Кримінальному кодексі передбачено відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування злочину. У судовій практиці такі випадки підпадають під кваліфікацію за ст. 396 КК України. Поряд із цим, ця стаття передбачає положення стосовно того, що члени сім’ї чи близькі родичі особи не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину.

Із приводу визначення положення про звільнення від кримінальної відповідальності членів сім’ї та близьких родичів в літературі визначалися досить полярні точки зору. Так, одні вчені вважали, що таке притягнення до кримінальної відповідальності є виправданим та необхідним.

Наприклад, В.С. Гелашвілі пропонував звільняти від кримінальної відповідальності лише тих родичів, які під час вчинення приховування злочину, злочинця чи наслідків злочину, керувалися саме родинними інтересами, почуттями, а не з корисливих чи інших цілей [43, с. 14]. Н.Г. Радунцева також вказувала на необхідність збереження норми про кримінальну відповідальність за приховування злочину близьких родичів та членів сім’ї осіб, які вчинили особливо небезпечні злочини, у зв’язку з підвищеною їх суспільною небезпекою [182, с. 67].

Так, керуючись загальним положенням щодо звільнення від кримінальної відповідальності членів сім’ї та близьких родичів, які при вчиненні такого протиправного діяння керувалися виключно родинними інтересами, почуттями.

Для повної картини кримінально-правової характеристики пропонується розглянути склад цього виду причетності до злочину.

М.І. Ковальов, досліджуючи об’єкт цього виду причетності до злочину, ототожнював об’єкт заздалегідь не обіцяного приховування злочину (злочинця, наслідків злочину), тяжких та особливо тяжких злочинів, таких як контрреволюційні злочини, розкрадання державного майна, крадіжки, грабіж, розбій, вимагання, шахрайство, привласнення, будь-які продовжувані злочини, деякі небезпечні злочини проти порядку управління, з об’єктом приховуваного злочину [74, с. 115].

П.К. Євдокімов не визнавав саму суть існування самостійного об’єкта заздалегідь необіцяного приховування злочину (злочинця, наслідків злочину), оскільки трактування приховування тільки як посягання на нормальну діяльність органів правосуддя не може бути ознакою протидії правосуддю і не є головним у діяльності приховувача [54, с. 12].

Так, приховування злочину, злочинця та наслідків злочину не поєднано з основним злочином ні об’єктивною, ні суб’єктивною стороною злочину та є самостійним кримінально караним правопорушенням, яке тягне за собою відповідні самостійні наслідки.

На думку М.Х. Хабібулліна, при заздалегідь не обіцяному приховуванні винний вступає у зв’язок з виконавцем або співучасником після вчинення злочину. Виконавець або інші співучасники, здійснюючи основний (попередній) злочин, діють цілком самостійно, не розраховуючи на сприяння причетних осіб. Тому дії причетних осіб не перебувають ні в причинному, ні у винному зв’язку з основним злочином [248, с. 12].

Об’єктивна сторона приховування до злочину можлива лише у вигляді діяння – активних дій, спрямованих на:

приховування злочинця – надання такій особі притулку, сховища, чистого одягу, транспортного засобу для втечі, зміна зовнішності тощо;

приховування злочину – знищення документів, аудіо-, відеозаписів, зброї, знаряддя вчинення злочину тощо;

приховування наслідків злочину – плями крові на місці події, одягу злочинця, предметів, здобутих злочинним шляхом, знищення (переміщення, переховування тощо) трупа, зберігання таких предметів тощо.

У разі, коли приховують особу злочинця, виникає питання щодо кола таких осіб. До них віднесено:

осіб, які вчинили тяжкий злочин;

осіб, які вчинили особливо тяжкий злочин;

співучасника або співучасників тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Початковим моментом приховування злочину, злочинця чи наслідків злочину є можливим лише із вчинення будь-яких дій, спрямованих на приховування одного із передбачених елементів – злочину, злочинця, наслідків злочину. А завершення цього виду причетності до злочину залежить від ряду обставин: бажання особи приховувача, можливості такої особи (наприклад, можливість надання тривалого притулку) – обставин, які залежать від волі приховувача.

Приховування завжди пов’язане з якими-небудь фізичними зусиллями, у разі інтелектуального сприяння злочинцю не можна розглядати як приховування. Таке сприяння є караним, якщо містять ознаки інших злочинів [197, с. 498].

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37491.html