Загальна характеристика спеціальних видів причетності до злочину

Під час формування основних положень інституту причетності до злочину науковцями виокремлювалися різні види причетних діянь. До них зараховували і сприяння злочинним організаціям, і залишення в небезпеці, і ненадання допомоги, легалізацію доходів, отриманих злочинним шляхом тощо. Тому необхідно здійснити аналіз та розмежування причетності до злочину, її видів та суміжних складів злочину.

Склади злочинів, передбачені ст.ст. 135, 136 чинного КК України, встановлюють відповідальність за залишення в небезпеці та ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному стані. Стаття 135 КК України встановлює відповідальність за завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, якщо він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан. Умовою відповідальності за таке діяння є наявність обов’язку піклуватися про потерпілого [97, с. 72-73]. Діяння, яке утворює ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, за можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан особи належним установам чи особам, якщо це спричинило тяжких тілесних ушкоджень також певною мірою містить ознаки, характерні для причетності до злочину. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що людина повинна надати допомогу іншій людині, яка опинилася в небезпечному для життя стані, для того, щоб відвернути настання тяжких наслідків. Для відповідальності за ст. 136 КК України необхідне настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді завдання потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Настання цих наслідків має перебувати в необхідному причинному зв’язку з бездіяльністю винного [97, с. 74].

Так, варто відмітити наявні особливості: по-перше, ці склади злочинів завжди містять обов’язковий елемент – потерпілий злочину; по-друге, наявність причинно-наслідкового зв’язку між діянням винного та тяжкими наслідками, завданими потерпілому. Однак, дії причетної до злочину особи не обумовлюють вчинення злочину та не сприяють його завершенню. Так, причетна особа не може одночасно бути суб’єктом основного (попереднього) злочину та бути потурачем. Причетність до злочину завжди має похідний від основного (попереднього) злочину характер і не може існувати самостійно. Таким чином, склади ст.ст. 135 та 136 КК України мають лише схожі форми реалізації об’єктивної сторони (ненадання допомоги, неповідомлення належним установам).

І лише у тому разі, якщо небезпечний стан особи викликаний поведінкою іншої особи (не суб’єкта злочину), наприклад розбійним нападом на потерпілого тощо, можна говорити про спеціальний вид потурання злочину з обов’язковою ознакою потерпілого.

Так, К.М. Серьожкіна спеціальним видом приховування злочину визначала легалізацію (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом. На користь цієї тези вчена наводила такі аргументи. Відмивання коштів завжди пов’язано із вчиненням іншою особою злочину, в результаті якого і було здобуто ці кошти; легалізацію спрямовано на приховування злочинного джерела доходів, що перешкоджає встановленню істини в розслідуванні, викритті особи винного та обставин основного злочину. І на основі цього, легалізація коштів не лише посягає на встановлені законом відносини власності та порядок економічної діяльності, але й перешкоджає здійсненню правосуддя [201, с. 15].

У науковій літературі зазначається, що відмивання коштів спрямовано на перешкоджання встановленню дійсного джерела доходів та протидію здійсненню правосуддя [46, с. 34; 19, с. 1].

Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, як соціальний феномен, являє собою негативне явище, в основі якого лежить процес приховання незаконного походження доходів, матеріальних благ (прав власності), маскування інформації про природу їх походження, місцезнаходження, розміщення, рух та дійсну належність, а також надання їм у будь-яких формах правомірного вигляду, коли особі відомо, що ці матеріальні блага є доходами, одержаними злочинним шляхом, а також інші дії, прямо чи побічно пов’язані з оформленням правомірності фактичних відносин володіння, користування, розпорядження доходами або із прихованням їх незаконного походження [21, с. 258].

Згідно із ст. 4 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» до легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, належать будь-які дії, пов’язані з коштами (власністю), одержаними (здобутими) внаслідок вчинення злочину, спрямовані на приховування джерел походження зазначених коштів (власності) чи сприяння особі, яка є співучасником у вчиненні злочину, що є джерелом походження зазначених коштів (власності) [176].

Відповідно до положень чинного Кримінального кодексу України легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, віднесено до злочинів у сфері господарської діяльності. Відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, передбачена статтею 209 КК України. Частина 1 ст. 209 КК України формулює легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом як «вчинення фінансової операції чи правочину з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, а також вчинення дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного походження таких коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення, а так само набуття, володіння або використання коштів чи іншого майна, одержаних внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів».

Для висновку про наявність умислу на відмивання грошей можуть використовуватися різні види доказів, що випливають з об’єктивних фактичних обставин справи. Ці докази можуть доводити характер умисності відмивання грошей на основі фактичних обставин справи: часу, місця, способу та обставин відмивання грошей. Із цього випливає, що висновок про наявність умислу може бути виведено з об’єктивних фактичних обставин справи [1].

Так, у силу особливостей об’єктивної сторони легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом встановлено, що остання може проявлятися у такому вигляді: набутті, володінні чи використанні коштів або іншого майна, що були одержані внаслідок вчинення злочину; здійсненні фінансової операції чи укладенні угоди з такими доходами; вчиненні дій, спрямованих на приховування чи маскування злочинного походження таких коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, місце їх знаходження, переміщення тощо.

На основі цього варто визнати це суспільно небезпечне діяння спеціальним видом приховування злочину, злочинця та наслідків злочину. Однак, у силу різниці основного безпосереднього об’єкта посягання, рівня завданої шкоди таким об’єктам, характеру суспільної небезпеки та особливостей об’єктивної сторони, вважається спеціальним видом причетності щодо основних видів причетних до злочину діянь.

Ознаками причетності до злочину також характеризується суспільно небезпечне діяння, яке становить використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів, передбачене ст. 306 Кримінального кодексу України.

На практиці викликає труднощі відмежування злочинів, передбачених ст.ст. 209 та 306 КК України. Так, на думку О.М. Лемешко, мету загального складу легалізації (спрямованість на приховання чи маскування незаконного походження таких коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення) викладено широко, і вона є властивою усім формам діяння у межах загального складу легалізації (ст. 209 КК), тоді як мета у межах спеціального складу легалізації (ст. 306 КК) притаманна лише третій формі діяння (використання коштів з метою продовження незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів) [118, с. 59].

Слід визначити співвідношення використання коштів від обігу наркотичних, психотропних речовин та прекурсорів з інститутом причетності до злочину. Так, варто відмітити схожість цього суспільно небезпечного діяння і приховування злочину, злочинця та наслідків злочину. Основна різниця полягає у відмінності об’єктів. Так, при вчиненні використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів, основним безпосереднім об’єктом є порядок використання правомочними суб’єктами коштів, отриманих від реалізації наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, ця норма є спеціальною щодо ст. 209 КК України. Об’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 306 КК України, утворюють діяння: розміщення коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, у банках, на підприємствах, в установах, організаціях та їх підрозділах; використання таких коштів для придбання об’єктів, майна, що підлягають приватизації, чи обладнання для виробничих чи інших потреб; використання таких доходів (коштів та майна) з метою продовження незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів.

Однак, у силу спеціальних ознак об’єктивної сторони, цей злочин визначається як різновид спеціального приховування злочину, злочинця, наслідків злочину. Отже, використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів, передбачене ст. 306 Кримінального кодексу України, є спеціальним видом приховування як виду причетності до злочину.

У результаті аналізу статистичних даних Міністерства внутрішніх справ (див. Додаток 1 Рис. 7) поширення злочинів, передбачених ст.ст. 209 та 306 КК України [210], робиться висновок щодо існування стабільно високого рівня цього протиправного діяння, із тенденційним проявом до стабільного щорічного збільшення.

В.В. Лазаренко виокремлює ще один вид причетності – заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій (ст. 256 Кримінального кодексу України) [113, с. 61].

Вбачається, що заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій за своєю правовою природою є причетністю до злочину, а тому для нього характерним є певний зв’язок із діяльністю учасників злочинних організацій. Основним (попереднім) злочином щодо заздалегідь не обіцяного сприяння завжди є створення злочинної організації, а також можуть бути й інші злочини, вчинені її учасниками. При цьому причетна особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх діянь, така діяльність не є причиною основного злочину, не обумовлює його завершення та не сприяє йому як такому. Суб’єктом заздалегідь не обіцяного сприяння учасникам злочинних організацій може бути лише особа, яка не є членом організації та не брала участі у предикатному злочині. Саме відсутність заздалегідь наданої обіцянки укрити злочинну діяльність учасників злочинної організації надає цьому діянню ознаки причетності до злочину, дає підстави вважати його спеціальним щодо інших видів причетності до злочину.

Б.В. Лизогуб пропонує класифікувати злочинні угруповання за кількома критеріями, а саме: за кримінально-правовими ознаками злочинних угруповань; за характером складу учасників злочинних угруповань; за рівнем наявних корумпованих зв’язків таких груп; за видом структурованості; за етнічною структурою; за рівнем просторової поширеності діяльності; за характером виникнення; за наявністю легального прикриття діяльності [120, с. 8].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37491.html