---

Поняття заочного провадження в кримінальному судочинстві та його функціональне призначення

Реформування системи вітчизняного кримінального судочинства, формування нових пріоритетів у правовій політиці держави та пошуки нових шляхів розвитку кримінального процесу на початку ХХІ століття викликали істотні зміни у підходах до здійснення правосуддя, розбудови ефективної судової системи, спрямованої, у першу чергу, на забезпечення прав людини і громадянина на справедливий суд. Нині необхідність повноцінної реалізації права на справедливий суд і справедливе судове рішення обумовлює той факт, що вдосконалення системи кримінального судочинства на демократичних та гуманних засадах набуває особливого значення, про що, зокрема, йдеться у «Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» [91]. Згідно з цим документом справедливість правосуддя означає наявність таких процесуальних гарантій для учасників провадження, як рівність та змагальність сторін, ефективне використання сторонами у справі права на захист, розгляд справи у розумні строки.

Рівність прав учасників у кримінальному провадженні є принциповим моментом для українського кримінального процесуального права, саме тому Конституційний Суд України в п. 4.2 Рішення у справі про конституційність статті 248³ ЦПК України від 23 травня 2001 року визначив кримінальне судочинство як урегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішенню кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу – підозрюваних, обвинувачених, обвинувачених, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод і законних інтересів [166].

Право кожної особи на судовий захист підтверджує і ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», який наголошує, що судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією та законами України (ст. 3) [156].

Це право, зокрема, полягає в тому, що закон наділяє обвинуваченого, як учасника кримінального провадження, сукупністю процесуальних прав, використання яких дозволяє йому особисто захищатися в суді від обвинувачення у вчиненні злочину, відстоювати свої законні інтереси; надає обвинуваченому право скористатися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає участь захисника обов'язковою, покладає на органи розслідування, прокурора i суд обов'язок роз'яснити обвинуваченому його процесуальні права i забезпечити йому можли­вість здійснення цих прав [130, с. 44].

Вказане право гарантовано і Європейською Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає право обвинуваченого на справедливий судовий розгляд (ст. 6) [70]. Положення Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо участі підсудного у судовому розгляді продовжує Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (п. 3d ст. 14) [123], Римський Статут Міжнародного кримінального суду (п. 1d ст. 67) [167], які визнають та проголошують право обвинуваченого бути судимим в його присутності.

Безумовно, що забезпечення обвинуваченому права на захист повинно неухильно виконуватись у всіх стадіях кримінального процесу як гарантія охорони прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження. КПК містить положення, які спрямовані на повноцінну реалізацію цього права, зокрема ч. 3 ст. 21 КПК наголошує, що кожен має право на участь у розгляді в суді будь-якої інстанції справи, що стосується його прав та обов'язків, у порядку, передбаченому нормами КПК. У п. 3. ч. 2 ст. 412 визначено, що судове рішення у кримінальній справі підлягає скасуванню, якщо провадження здійснено за відсутності обвинуваченого, крім випадків, передбачених статтею 381 КПК [94].

Водночас неможливість в певних випадках залучити до участі в кримінальному проваджені обвинуваченого в силу різноманітних обставин, що перешкоджає вирішенню завдання швидкого, повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини (ст. 2 КПК), порушується право потерпілого на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону (ч. 1 ст. 21 КПК).

Також неможливість залучення до участі в кримінальному проваджені обвинуваченого унеможливлює прийняття рішення у кримінальній справі, і, згідно зі ст. 62 Конституції України, така особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що перешкоджає наданню як моральної, так і матеріальної компенсації потерпілим від кримінальної діяльності.

Отже, виникає певне юридичне протиріччя, яке має бути вирішено з метою надання кримінальному провадженню реальної дієвості, повноцінного втілення в практику кримінального судочинства принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 8 КПК) відносно не тільки підозрюваних (обвинувачених), але і до потерпілих на засадах рівності, що закріплено у ст. 1 Загальної декларації прав людини [72], ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [123], ст. 14 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [68], а також у статтях 21, 24, 129 Конституції України [89], у ст. 10 КПК України [94].

Принцип рівності порушується в разі ухилення обвинуваченого від участі у кримінальному процесі, зникає баланс між правами та інтересами потерпілого та обвинуваченого, що дискредитує зміст кримінального судочинства, перестає працювати і принцип неминучості покарання, який полягає в тому, що кожен, хто вчинив кримінальне правопорушення має бути притягнутий до відповідальності в міру своєї вини (ст. 2 КПК). Особливої актуальності ця проблема набуває у випадках, коли справа закривається у зв'язку із закінченням строку давності, і справедливість відносно дотримання прав потерпілих стає правовою абстракцією, яка не має під собою реальних процесуальних, правових підстав.

Міжнародні організації приділяють увагу дотриманню прав потерпілих у кримінальному провадженні, у 1985 році Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою [56], у якій говориться, що потерпілі повинні мати право на доступ до механізмів правосуддя і на як найшвидшу компенсацію заподіяної шкоди; при цьому всі держави – члени ООН зобов'язані сприяти тому, щоб судові і адміністративні процедури більшою мірою відповідали потребам жертв злочинів, у тому числі шляхом забезпечення їм можливості викласти свою позицію по суті справи і надання належної допомоги на всіх етапах судового розгляду відповідно до національного законодавства, без шкоди для обвинувачення. У цьому ж році Кабінет міністрів Ради Європи прийняв Рекомендацію К(85)11 «Про положення потерпілого в рамках кримінального права і процесу» [165]. У її преамбулі спеціально підкреслюється, що ці рекомендації вироблені виходячи з того, що цілі системи кримінальної юстиції традиційно формулюються стосовно відносин між державою і правопорушником, у результаті чого функціонування такої системи іноді може ускладнювати проблеми, що виникають у потерпілого, а не сприяти їх вирішенню. Тим часом основною функцією кримінальної юстиції є забезпечення потреб і захист інтересів потерпілого.

Відповідно до предмету цього дослідження реалізація цієї функції з боку держави можлива за допомогою розробки ефективної моделі кримінального судочинства, здатної через механізм диференціації процесуальної форми забезпечити законні інтереси особи, яка потрапила у сферу дії кримінального процесуального права і, в першу чергу, законні інтереси потерпілого від злочину із врахуванням інтересів підозрюваного (обвинуваченого).

У цьому контексті заочне провадження є тією формою кримінального судочинства, яка, за певних умов та обставин, на практиці надає суду можливість забезпечити баланс прав і інтересів потерпілих і обвинувачених, реально реалізовувати принципи, закладені у КПК, досягти завдань кримінального провадження.

З іншого боку розглядаючи проблеми заочного судочиснва в його принципових засадах не можна ігнорувати і права обвинувачених, які беруть участь у кримінальному провадженні. Європейський суд з прав людини стоїть на позиціях, що «...судовий розгляд у відсутності обвинуваченого сам по собі не є несумісним із ст. 6 Конвенції про права людини та основні свободи, якщо останній потім може домогтися повторного прийняття рішення судом, який, зрозуміло, попередньо повинен розібратися в обґрунтованості звинувачень – як за фактами, так і за правом...» [66, с. 43].

Зазначимо, що Комітет міністрів Ради Європи визначив критерії, які регламентують розгляд справи, що проводиться за відсутності обвинуваченого [163]. У преамбулі Резолюції № (75) 11«Про критерії, які регламентують розгляд, проведений у відсутності обвинуваченого» наголошується, що, незважаючи на те, що присутність обвинуваченого при розгляді справи в суді є надзвичайно важливою як з точки зору його права бути вислуханим, так і з погляду необхідності встановлення фактів і винесення вироку. Можливість спрощення розгляду без слухання справи за деякими злочинами невеликої тяжкості не повинна бути виключеною. В умовах зростаючої мобільності населення, що має наслідком збільшення кількості вироків, винесених за відсутності обвинуваченого, необхідно застосовувати такі мінімальні правила.

1. Справа жодної особи не може бути розглянута, якщо до цього вона ефективно протягом часу, що дозволяє їй з'явитися до суду і підготувати свій захист, не була сповіщена повістками, якщо тільки не буде встановлено, що вона навмисно прагнула уникнути правосуддя.

2. Повістки повинні вказувати на наслідки неявки обвинуваченого на розгляд справи.

3. Коли суд встановить, що обвинуваченому, який не з'явився на розгляд, було вручено повістку (atteint), він має розпорядитися про відкладення розгляду, якщо вважатиме, що особиста присутність обвинуваченого є обов'язковою, або якщо є підстави вважати, що у обвинуваченого виникли перешкоди для явки.

4. Судове рішення, прийняте за відсутності обвинуваченого, має бути доведено до його відома відповідно з правилами вручення повісток для явки до суду, і період часу для оскарження не повинно починатися раніше, ніж особа, щодо якої винесений вирок, отримає ефективне повідомлення про винесене судове рішення, якщо тільки не буде встановлено, що вона навмисно прагнула уникнути правосуддя.

5. Особа, справа якої розглянута в її відсутність, але якій повістка була належним чином вручена, має право на повторний розгляд справи у звичайному порядку, якщо ця особа може довести, що її відсутність і факт того, що вона не мала можливості проінформувати суддю, були викликані обставинами, що знаходяться за межами її контролю.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини дає змогу констатувати, що заочний розгляд кримінальних справ визнається припустимим та виділити основані види заочного провадження:

1. провадження відносно осіб, які мають статус політичних біженців (Малейки проти Італії);
2. провадження відносно осіб, які мають громадянство іншої країни та знаходяться на її території (Kрoмбaх проти Франції);
3. провадження відносно осіб, які переховуються від правосуддя на території інших держав (Франція проти Ейнхорна);

4) провадження відносно осіб, які були належним чином сповіщені щодо місця судового розгляду, але не з’явилися у визначений термін в судове засідання, мають громадянство іншої країни та знаходяться на її території (Водель проти Франції).

Таким чином застування заочного провадження в практичній полошині є безперечним фактом правової дійсності, хоча наукові підстави його застування є дискусійним. Науковці, зокрема Р. Д. Аширов [15], А. В. Бабаєва [16], В. Д. Волгін [37], І. Л. Гуляєв [55], Р. Д. Рахунов [162], М. С. Строгович [190] відносять заочне провадження до спрощених форм судочинства, наголошуючи при цьому, що застосування цієї процесуальної форми є складним теоретико-практичним питанням, і для повноцінного її включення у вітчизняний кримінальний процес ця процесуальна форма, перш за все, вимагає теоретико-правового обґрунтування її юридичної сутності та меж застування.

Вчені-процесуалісти здавна вважали припустимість використання заочного кримінального судочинства в певних межах, наприклад, у роботі за редакцією С. В. Познишева, що вийшла у 1913 році [139] є пояснення відносно заочного провадження у кримінальних справах: «У колегіальних судах першої інстанції особиста присутність обвинувачених обов'язкова у справах про злочини, за які в законі визначені покарання, поєднані з позбавленням волі або обмеженням прав майна, незалежно від того, має обвинувачений захисника чи ні. По цих справах неявка без законних причин тягне за собою привід обвинуваченого до суду і сплати всіх судових витрат, заподіяних відстрочкою засідання».

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/303431.html