---

Загальна характеристика заочного провадження за новим Кримінальним процесуальним кодексом України

В останні роки підходи до використання заочних проваджень в кримінальному судочинстві України кардинально змінилися, діючий КПК України суттєво змінив межі застосування заочного провадження, звузивши їх до категорії кримінальних проваджень щодо кримінальних проступків, за якими при дотриманні передбачених законом умов здійснюється спрощене провадження. Наявність у чинному КПК України правових норм, які дають можливість застосовувати цю форму кримінального судочинства, висуває запитання, в тому числі і принципового характер. Вітчизняна правова наука також не дає однозначних відповідей на питання щодо застосування заочного провадження, а недосконалість правової регламентації цього виду судового процесу у кримінальних справах створює низку проблем для функціонування всієї системи кримінального правосуддя.

Зазначимо, що серед українських юристів немає єдиного погляду на доцільність включення в український кримінальний процес норм, які дають підстави для прийняття судом рішення про розгляд кримінальної справи за відсутності обвинуваченого. Панує думка, що західні моделі кримінальних проваджень не можуть бути моделлю для українських реформ у сфері кримінального процесуального права. Втілення західних зразків в кримінальне судочинство збільшить ризик судових помилок, не відповідатиме конституційним принципам змагальності, не стане гарантом захисту прав громадян, що загалом не вирішить ті основні завдання, які постають перед правосуддям [176].

Така думка є досить спірною, оскільки ставить під сумнів професіональні якості вітчизняного суддівського корпусу, а конституційні засади судочинства дають змогу розглядати заочне провадження як перспективну модель кримінального судочинства.

Більш ґрунтовною та своєчасною є думка В. М. Трофименко, який вважає що заочне провадження дозволяє вирішити завдання, закріплені у ст. 2 КПК, і думка цього науковця в даному випадку співпадає із думкою інших поважних правознавців [196, с. 915].

Найбільшим прибічником практичного використання інституту заочного провадження є В. Т. Маляренко, який повно і глибоко обґрунтовує необхідність використання в Україні такої процесуальної форми судового розгляду у кримінальних справах, як заочне провадження, наголошує на значному процесуальному та юридично-правовому потенціалі цієї форми розгляду кримінальних справ в українських судах, обґрунтовує його правову легітимність з погляду норм міжнародного права, прав людини та громадянина, закріплених у відповідних документах. В. Т. Маляренко вважає заочну форму провадження необхідною з урахуванням тієї реальної ситуації, яка склалася в сучасному кримінально-правовому полі України. Аргументуючи свою позицію В. Т. Маляренко пише: «Велика кількість кримінальних справ, в яких обвинувачені втекли, постійно закривається у зв'язку зі сплином строків давності. Тобто обвинувачені в Україні все час­тіше використовують прогалину в законі і можливість уникнути кримінальної відповідальності за вчинений злочин.

Потерпілі ж від злочинів особи роками, а за певних умов і все життя страж­дають від того, що злочинець залишається не покараним, він не притягнутий до відповідальності, а шкода – не відшкодована, справедливість не встановлена. Тобто га­рантоване їм Конституцією України право на правосуддя, на за­хист їх життя, здоров'я, майна, честі та гідності залишається голою декларацією, обіцянкою, а фактично насмішкою. Таке стано­вище шкодить Україні, її авторитету у світі» [141, с. 48].

Інші фахівці, зокрема С. П. Головатий [47], В. В. Онопенко [135] вважають, що включення у чинний Кодекс положень про заочне провадження порушує права обвинуваченого на захист і принцип змагальності сторін, знижує активність суду у процесі розгляду кримінальної справи і саме позиція цих фахівців отримала підтримку українських законодавців.

Неможна говорити, що суперечлива наукова позиція відносно заочних проваджень у кримінальному судочинстві є безпідставною, така наукова думка збігається з принципами міжнародного права, яке виходить з того, що кожен обвинувачений має право особисто примати участь у судовому процесі і захищати себе особисто [123]. Більше того, з метою забезпечення такої участі передбачені примусові заходи: привід обвинуваченого, застосування запобіжного заходу або зміна цієї міри на більш сувору.

 Загальна ж теоретико-практична неузгодженість, зокрема, обумовлює той факт, що в українському законодавстві відсутні детальні приписи щодо застосування заочного провадження у кримінальному процесі, а наукова невизначеність змушує суддів сприймати цю процесуальну форму як явище, яке не є характерною ознакою вітчизняного кримінального судочинства.

Таке становище, на думку Ю. М. Грошевого можна розглядати як своєрідний показник правильності та ефективності правового регулювання певних явищ, оскільки застосування закону в судовій практиці може свідчити як про адекватність правового регулювання, так і про неправильне розуміння суддями правової норми, або ж про те, що правова норма містить у собі недостатньо чіткі приписи, зумовлюючи певний соціально-психологічний настрій судді за професією [54, с. 250].

Уявляється, що в практичній площині при дотриманні передбачених законом умов, що набувають значення процесуальних гарантій забезпечення прав і законних інтересів обвинуваченого, заочне провадження є таким різновидом процесуальної форми, що забезпечує належні умови реалізації права кожного на справедливий суд.

Зважаючи на функціональне призначення заочної форми кримінального судочинства доцільним здається подальше його впровадження у кримінальний процес України. Такий висновок корелює Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (87) 18, прийняті 17 вересня 1987 р. відносно спрощення кримінального правосуддя, у п. «b» Розділу III («Спрощення звичайних судових процедур») якої запропоновано державам-членам Ради Європи розглянути питання про надання своїм судам можливості, у крайньому випадку у відношенні нетяжких злочинів і з урахуванням можливої міри покарання, слухати справи і приймати рішення за відсутності обвинуваченого, за умови, що він належним чином інформований про дату слухання і про своє право мати адвоката або іншу особу, що представляє його інтереси. 

Безумовно, що заочний розгляд кримінальної справи можливий виключно за умов активної позиції судді, який безпосередньо розглядає кримінальну справу. Вважаємо, що активність суду, в тому числі, виявляється у допомозі стороні, яка не може повністю реалізувати свої процесуальні права і якщо такою стороною є потерпілий, то обов'язок суду – забезпечити його законні права.

Щодо активності суду, то доцільно звернути увагу на позицію                     Ю. Орлова, який наголошує, що «змагальність у кримінальному процесі повинна не виключати, а передбачати активність суду у збиранні доказів, виборі процесуальної форми, оскільки його обов'язок вживати всі заходи до встановлення істини у справі, здійснити правосуддя Тільки в такому трактуванні цей принцип буде перебувати в гармонії з іншими принципами і з кінцевими цілями кримінального процесу» [136, с. 52].

Звертає на себе увагу, що КПК України передбачено також і інші процедури, що мають ознаки заочного провадження: судовий розгляд за відсутності обвинуваченого, видаленого із залу судового засідання у зв'язку із порушенням порядку (ч. 1 ст. 330 КПК України); проведення процесуальних дій у режимі відеоконференцій під час судового провадження (ст. 336 КПК України); судовий розгляд кримінального провадження, що здійснюється стосовно померлої особи з метою її реабілітації (ч. 4 ст. 447 КПК України).

Вказані кримінальні провадження поєднує загальна ознака – вони застосовуються при фактичній фізичній відсутності обвинуваченого в залі суду, що, на думку автора цієї роботи, має стати основною рисою, яка дає змогу відмежовувати заочну форму кримінального провадження від його загального порядку, і в цих провадженнях саме активність суду дає змогу вирішувати завдання, визначені ст. 2 КПК.

У КПК можливості застосування заочного розгляду кримінальної справи вичерпано нормами, викладеними у ст. 381, яка, на відміну від КПК 1960 року, дає змогу застосовувати заочне провадження (застосовуючи термін «спрощене провадження»), виключно щодо кримінальних проступків, при цьому у КПК законодавець уникає самого терміну «заочне провадження», застосовуючи його єдиний раз у ч. 7 ст. 602 КПК.

Цей вид провадження, в тому змісті, в якому його розуміють автори КПК (ст. 381, 382 КПК), безумовно має сприяти підвищенню ефективності, скороченню строків кримінального провадження, коли термін розгляду кримінальної справи зменшується до п'яти днів. Ця оперативність є тим фактором, який наближає момент скоєння кримінального проступку до моменту прийняття рішення у справі, надає потерпілим більшу впевненість, що справа буде розглянута в належний строк.

Цей порядок кримінального провадження також наближає український кримінальний процес до європейських стандартів спрощеного правосуддя, звідси він є логічним продовженням загальної лінії на «європеїзацію» кримінального судочинства.

Відповідно до ч. 1 ст. 361 КПК суд за клопотанням прокурора або слідчого, погодженого з прокурором, має право розглянути обвинувальний акт щодо вчинення кримінального проступку без проведення судового розгляду в судовому засіданні за відсутності учасників судового провадження, якщо обвинувачений, що був представлений захисником, беззаперечно визнав свою винуватість, не оспорює встановлені досудовим розслідуванням обставини і згоден з розглядом обвинувального акта за його відсутності, а потерпілий не заперечує проти такого розгляду.

Таким чином, КПК чітко визначає умови застосування спрощеного провадження, до яких можна віднести:

1) наявність обвинувачення за вчинення кримінального проступку;

2) наявність клопотання прокурора або слідчого, погодженого з прокурором;

3) згода обвинуваченого на заочний розгляд справи за умов, що він повністю визнає свою вину і погоджується із доказами, фактами, які були встановлені на етапі досудового слідства;

4) потерпілий також згоден із розглядом кримінальної справи у заочному порядку.

У той же час, навіть за цих умов виключно до суддівського розсуду належить питання щодо розгляду кримінальної справи у спрощеному провадженні, тобто слід розуміти, що даний перелік обставин не зобов’язує суд назначати розгляд справи у спрощеній формі, це є право суду, але не його обов’язком.

Принциповою відмінністю спрощеного провадження від проваджень у звичайному процесуальному порядку є те, що саме на етапі прийняття рішення відносно можливостей застосування цієї процесуальної форми суд досліджує докази, які отримані на попередньому слідстві і, тільки після такого дослідження приймає рішенні відносно припустимості розгляду справи у спрощеному провадженні. Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні визначені статтею 91 КПК України і повинні бути повною мірою досліджені судом, оскільки, як вказує Ю. М. Грошевий докази (їх сукупність, система) є об’єктивною основою, а у своїй єдності, якісному «злитті» вони приводять суддю до висновків у кримінальній справі [54, с. 252].

Про важливість ретельного дослідження доказів свідчить і практика Європейського суду з прав людини, зокрема справа «Лала проти Нідерландів», якого було заочно засуджено до сплати штрафу під загрозою ув'язнення (hechtenis) на деякий період у разі несплати. Лала звернувся до Суду із заявою, в якій стверджував, що не здійснив свого права на справедливий судовий розгляд через те, що апеляційний суд не заслухав його захисника і рішення про засудження ґрунтувалося виключно на доказах, поданих стороною обвинувачення. Дослідивши обставини справи суд дійшов висновку про порушення права Лали на справедливий судовий розгляд [145].

У той же час із матеріалів суду незрозумілим є: чи надавав Лала згоду на розгляд справи у спрощеній формі, або суд самостійно прийняв рішення про заочний розгляд справи. У першому випадку позиція Європейського суду з прав людини здається обґрунтованою, у другом ж – ця позиція суперечить юридичному змісту спрощеного провадження.

Досліджуючи роль суду у спрощеному провадженні треба наголосити, що український КПК не надає суду права ініціювати розгляд кримінальної справи у заочному провадженні, що безумовно є обґрунтованим, оскільки вже на стадії прийняття рішення про застосування спрощеного судочинства відкидає можливість обвинувачувати суд у тиску на учасників кримінального провадження з метою прискорення розгляду справи, зменшення навантаження на суди та судові органи. Це право КПК надає прокурору, слідчому, який має погоджувати таке своє рішення із прокурором, що також можна вважати гарантією законності та обґрунтованості спрощеного судочинства.

У свою чергу суд у п'ятиденний строк вивчає обвинувальний акт, інші матеріали кримінальної справи, і тільки після цього приймає рішення про можливість розгляду кримінальної справи у заочному порядку (ч. 1 ст. 382 КПК).

Ст. 302 КПК визначає процесуальні засади клопотання прокурора про розгляд обвинувального акта у спрощеному провадженні. Принциповим в цій статті здається положення, відповідно до якого на прокурора покладений обов’язок встановити, що підозрюваний беззаперечно визнав свою винуватість, не оспорює встановлені досудовим розслідуванням обставини і згоден з розглядом обвинувального акта за його відсутності, а потерпілий не заперечує проти такого розгляду, прокурор має право надіслати до суду обвинувальний акт, в якому зазначає клопотання про його розгляд у спрощеному порядку без проведення судового розгляду в судовому засіданні.

При цьому слідчий, прокурор зобов'язаний впевнитися у добровільності згоди підозрюваного та потерпілого на розгляд обвинувального акта у спрощеному провадженні.

Проблемним моментом в цій ситуації є ознаки «добровільності», які є підставою для застосування заочного провадження і такими ознаками на думку автора цієї роботи є:

1. той факт, що обвинувачений (потерпілий) не притягується до кримінальної відповідальності по іншій кримінальній справі, не виступає в інших кримінальних справах свідком, потерпілим;
2. той факт, що потерпілий та обвинувачений мають дійсно вагомі підстави для розгляду справи за їх відсутності, якими можуть вважатися виробнича, сімейна, медична необхідність, що не дають можливості особі бути особисто присутньою в залі судового засідання. Небажання обвинуваченого брати участь у кримінальному провадженні без вагомих на те підстав є приводом для того, щоб відмовити у розгляді кримінальної справи у спрощеному порядку;
3. той факт, що потерпілий та обвинувачений не вступали раніше у відносини, які тягнули за собою кримінальну або цивільну відповідальність;
4. той факт, що потерпілий та обвинувачений не знаходяться між собою у виробничих, сімейних зв’язках, які впливають на матеріальну, побутову, виробничу залежність однієї особи, від іншої.

Також важливим здається і те, що суд зобов'язаний роз'яснити підозрюваному, потерпілому зміст встановлених досудовим розслідуванням обставин, а також те, що у разі надання згоди на розгляд обвинувального акта у спрощеному порядку вони будуть позбавлені права оскаржувати вирок в апеляційному порядку з підстав розгляду провадження за відсутності учасників судового провадження, недослідження доказів у судовому засіданні або з метою оспорити встановлені досудовим розслідуванням обставини. Це обмеження відповідає нормам ст. 394 КПК, відповідно до якої вирок суду першої інстанції, ухвалений за результатами спрощеного провадження, не може бути оскаржений в апеляційному порядку з підстав розгляду провадження за відсутності учасників судового провадження, недослідження доказів у судовому засіданні або з метою оспорити встановлені досудовим розслідуванням обставини.

До особливостей такого провадження також слід віднести і те, що при спрощеному розгляді кримінальної справи обов’язковою є участь захисника. У той же час аналіз тексту КПК свідчить, що не зважаючи на присутність цієї вимоги у ст. ст. 52, 382 КПК ця норма не включена, що є суттєвим упущенням з боку законодавців.

На нашу думку, виходячи з принципу рівності сторін (обвинувачення і захисту) у процесі участь захисника в заочних справах має бу­ти обов'язковою.

Участь захисника забезпечує:

1. змагальність процесу;
2. є гарантією прав і законних інтересів особи;
3. реалізується опосередковано право особи на захист;
4. є гарантією правосуддя, тому що представництво законодавством обвинуваченого відповідає інтересам правосуддя, забезпечує справедливість судової процедури.

Цей підхід підтримує, зокрема, В. Т. Маляренко, який вважає правильним закріплення у КПК норми, відповідно до якої заочний судовий розгляд справи здійснюється за участю прокурора і захисника [115].

Аналогічним чином має вирішуватися питання про участь прокурора у заочному кримінальному провадженні, що знайшло закріплення у ч. 3 ст. 36 КПК. Така участь забезпечує:

1. змагальність у кримінальному провадженні;
2. захист прав потерпілого;
3. гарантує законність та неупередженість судового слідства.

Більш складною уявляється ситуація стосовно потерпілого у заочному провадженні. Законом і нормами міжнародного права передбачено, що в таких випадках суд повинен виходити, зокрема, з того, чи не порушить такий розгляд справи інтересів потерпілого. А це на практиці може викликати труднощі, насамперед у випадках, коли потерпілий не повністю погоджується з пред'явленим обвинуваченому обвинуваченням чи вважає, що той повинен нести відповідальність за більш тяжкий злочин, та стосовно відшкодування матеріальної і моральної шкоди. У таких випадках саме документально оформлена згода потерпілого має стати підставою для розпочату кримінального провадження у заочній формі. Очевидно, що відсутність згоди всіх потерпілих унеможливлює заочний розгляд справи і повинна спричиняти відкладення розгляду справи та повторний виклик обвинуваченого в судове засідання.

Якщо у справі декілька потерпілих або ж обвинувачених, то потрібне з'ясування думки кожного з них стосовно заочного розгляду, і достатньо негативної відповіді хоча б одного, щоб виникла складна для суду ситуація, оскільки чинний КПК України не містить жодних правил стосовно таких випадків. Тут надто просто запропонувати правило, яке б дозволило забезпечити інтереси всіх обвинувачених, оскільки законодавець вважає виявлення позитивної волі обвинуваченого обов'язковою умовою для здійснення заочного розгляду. Тому, на наш погляд, суд не повинен бути пов'язаний згодою всіх співучасників на заочний розгляд справи.

 

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/303431.html