---

Поняття і мета доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб

На жаль, до цього часу по-різному визначається в юридичній науці саме поняття доказування. Наріжним каменем є проведення межі між практичною та розумовою (логічною) діяльністю в доказуванні. Найбільш повно думки процесуалістів щодо цього питання дослідив С.М. Стахівський [159, с. 18-19 ]. Так, одна частина науковців, зокрема, А.Ф. Клейман, С.В. Курильов, П.І. Люблинський, вважає, що під доказуванням слід розуміти тільки процесуальні дії слідчого, органу дізнання чи судової влади. Розумова діяльність як така, не повинна входити до процесу доказування [61, с. 41; 78, с. 29; 88, с. 3]. Як аргумент своєї позиції, вони відзначають те, що процесуальні дії чітко відрегульовані кримінальним процесуальним законодавством, а розумова діяльність, тобто оцінка доказів, не регламентована кримінальним процесуальним законом. У зв’язку з цим, ця група науковців пропонує виключити оцінку доказів із процесу доказування.

Зокрема, як пише С.В. Курильов, процес установлення істини складається з двох моментів, які суттєво відрізняються один від одного як за характером, так і за юридичними наслідками: 1) процесуальне доказування; 2) оцінка доказів.

Оцінка доказів – самостійна процесуальна категорія, яка знаходиться поза межами доказування [78, с. 29].

Інша частина процесуалістів (М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, Ф.Н. Фаткуллін) вважає, що доказування як процесуальне поняття включає в себе і процесуальні дії, і розумову діяльність з оцінки доказів [99, с. 9; 109, с. 23; 180, с. 31].

Суперечності та неоднозначність у поглядах процесуалістів з цього питання примушують ще раз повернутися до цієї проблеми. Якщо виходити з того, що до процесу доказування не входить логічна діяльність, якою є оцінка доказів, а лише сукупність процесуальних практичних дій, за допомогою яких формуються і перевіряються докази, то постає питання: а чим є тоді перевірка доказів? Адже перевірка доказів, як відомо, є практичною діяльністю, тобто здійснюється за допомогою процесуальних дій, але в той же час вона є і розумовою діяльністю. Орган розслідування чи суд перевіряє зібрані у провадженні докази шляхом аналізу кожного з них, порівнює наявні докази, що містяться в різних процесуальних джерелах. Це означає, що якщо прислухатися до першої групи науковців, то ту частину перевірки, яка здійснюється розумовим шляхом теж слід залишити за межами доказування. Як бачимо, що це недоцільно і нелогічно, та й може негативно відбитися на правильному застосуванні правил доказування.

Окрім того, той аргумент, що оцінка доказів не врегульована кримінальним процесуальним законом теж є не зовсім точним. Адже КПК України містить статтю 94, яка так і називається «Оцінка доказів». І в цій статті відзначені загальні правила оцінки доказів. Наголошуємо, що і КПК 1960 р. містив ст. 67 «Оцінка доказів», яка регламентувала зазначені питання.

Отже, кримінальне процесуальне доказування включає в себе не тільки формування (збирання) та перевірку доказів, але й оцінку доказів та їх процесуальних джерел, тобто є поєднанням практичної та розумової діяльності суб’єктів кримінального процесу.

У той же час зрозуміло, що процес доказування не може завершуватися лише оцінкою доказів та їх процесуальних джерел. Адже оцінюються докази для того, щоб прийняти на їх основі певні процесуальні рішення, наприклад, повідомлення про підозру, про закриття кримінального провадження тощо. Прийняті рішення повинні бути законними, правильними, а отже обґрунтованими наявними у провадженні доказами.

Для визначення сутності доказування в кримінальному судочинстві необхідно правильно інтерпретувати семантику цього терміна. У теорії і практиці кримінального процесуального доказування широко використовуються закони логіки. З філософського погляду, доказування взагалі є не тільки предметом формальної логіки, а й гносеології, теорії пізнання, положення якої також використовуються в кримінальному процесі.

У зв’язку з цим, цікавими є дослідження Р.Х. Якупова, який стверджує, що в гносеології розрізняють два основних напряки: діалектико-матеріалістичний та ідеалістичний. Методологічною підставою теорії доказів у кримінальному процесі служить діалектико-матеріалістична гносеологія з її вихідним принципом відображення і положенням про принципову пізнаванність об’єктивного світу. З позиції логіки і діалектико-матеріалістичної теорії пізнання кримінальне процесуальне доказування являє собою форму пізнання явищ об’єктивної реальності, що дає принципову можливість розкриття будь-якого кримінального правопорушення.

Розкриття злочинів – подій минулого – здійснюється за допомогою «слідів» цієї події – за допомогою доказів (аргументів). Отже, кримінальне процесуальне доказування являє собою форму опосередкованого пізнання, що, звичайно, не виключає, а навпаки, передбачає безпосереднє сприйняття процесуальними органами, іншими учасниками кримінального процесу фактів-доказів.

Важливо мати на увазі, що кримінальне процесуальне доказування – основний, але не єдиний вид опосередкованого пізнання в кримінальному судочинстві. Необхідно також знати, розрізняти і використовувати в ньому інші види опосередкованого пізнання, які пов’язані із застосуванням передбачених законом презумпцій, преюдицій та загальновідомих фактів [204, с. 160].

Звичайно, що наукове пізнання світу можливе лише через дослідження окремих предметів і явищ , які мають безліч сторін, особливостей. Процес пізнання та виникнення понять зосереджується у вивченні цих сторін та особливостей, визначенні окремих дефініцій про них. Однак така сума окремих дефініцій не є науковим поняттям про сам предмет, явище. У наукових поняттях відображаються не всі, а лише основні, суттєві якості предметів, явищ, що є продуктом абстракції, ототожнення. Предмети чи явища об’єднуються у формі поняття не за загальною ознакою, а за їх сутністю.

Предметом пізнання є, як говорять філософи, «сторони, властивості і відносини об’єктів, що зафіксовані в дослідах і включені до процесу практичної діяльності людини, та які досліджуються з певною метою за даних умов і обставин...» [183, с. 376]. При цьому, як у будь-якому юридичному пізнанні взагалі, так і в кримінальному процесуальному доказуванні, зокрема, важливо, щоб із безлічі властивостей, якостей та інших особливостей об’єкта дослідження, наша думка спроможна була відмітити найбільш важливі, юридично-значущі, з тим, щоб кожний з них був, безумовно необхідним, а всі разом вони були б категорично достатніми для здійснення правосуддя й вирішення справи по суті. Сукупність таких елементів і створює предмет доказування.

Поняттям предмета процесуального доказування завжди окреслюється сукупність явищ матеріального світу, які підлягають встановленню і підтвердженню у кожному провадженні [180, с. 48].

У свідомості суб’єктів пізнання предмет доказування постає не у вигляді «голої» схеми, а являє собою складне розумове утворення, яке складається із уявлень, понять, суджень. Безперечно, пізнати можна всю навколишню дійсність. Оскільки ж пізнання здійснює людина, то цей процес є творчістю. І ця сутність закріплена правилом про оцінку доказів за внутрішнім переконанням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду (ст. 94 КПК України).

Об’єкт кримінального процесуального пізнання являє собою сукупність фактів і обставин об’єктивної дійсності, з’ясування яких підкоряється меті і завданню кримінального судочинства. Елементами об’єкта пізнання є: а) юридичні факти, які є підставою проміжних та кінцевих рішень по справі; б) доказові факти [124, с. 5].

Питання про поняття доказових фактів є дискусійним. Різне його тлумачення викликано тим, що сам термін «факт» у філософії має декілька значень. Існує думка, що доказові факти це не фрагменти об’єктивної дійсності, а зміст відомостей, висновків про останні, якими суб’єкти оперують під час доказування [3, с. 24; 137; 174]. З цією позицією не можна погодитися, оскільки доказові факти ототожнюються з побічними доказами. На наш погляд, думка В.О. Попелюшка з приводу того, що поняття «факт» стосовно судового пізнання як практичної діяльності, слід розглядати як явище об’єктивної дійсності, є більш доречною [124, с. 6]. Тому, що доказові факти суб’єктивно або об’єктивно пов’язані з обставинами, що з’ясовуються. І це є підставою для включення їх до об’єкта пізнання. Істотною ознакою доказових фактів є їх інформаційна сторона, тобто здатність відображати відомості про обставини предмета доказування. Ця ознака є критерієм віднесення доказових фактів до об’єкта кримінального процесуального пізнання.

Ми поділяємо позицію, що доказові факти – це явища, події об’єктивної дійсності, які мають об’єктивний або суб’єктивний (уявний) зв’язок з юридично значущими обставинами предмета доказування, та досліджуються для з’ясування останніх і мають суттєве значення для правильного вирішення провадження [11, с. 15].

Що ж стосується питання про практичне значення включення до предмета доказування доказових фактів поряд з юридичними, то його слід вирішувати таким чином. Потребам практики більш відповідає позиція про те, що доказові факти виключаються з предмета доказування, оскільки вони є лише засобом їх установлення. Тобто, в практичному плані поняття «предмет доказування» і «доказові факти» розглядаються як самостійні, і такі, які не збігаються, що попереджує застосування закону на підставі встановлення лише доказових фактів, яке іноді має місце, і надає підставу для поділу доказів на прямі і побічні [5; 100, с. 62].

У гносеологічному плані предмет доказування виступає як понятійний образ, певна інформаційна система, в якій провідне (центральне) місце займають поняття кримінального правопорушення, складу кримінального правопорушення і окремих його елементів. Тобто, основним змістом предмета доказування, як відзначав М.С. Строгович, завжди є склад кримінального правопорушення [162, с. 159-160]. Елементами ж предмета доказування є фактичні обставини, які відповідають елементам складу кримінального правопорушення. Однак ці абстракції циркулюють у свідомості в синтезованому вигляді, як певний «сплав» раціональних і почуттєвих компонентів знань. Таке розумове утворення є результатом усієї сукупності пізнавальної діяльності слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а також адвоката. Згідно з чинним законодавством у будь-якому вигляді юрисдикції засобом формування, обґрунтованого до певної міри достовірності, знання про фактичну підставу прийняття рішення і його юридичних наслідках, виступають юридично значущі докази, які отримані передбаченими законом засобами та за допомогою відповідних джерел.

Досліджуючи природу доказів, теорія права перш за все, стикається з питаннями про те, яке явище, в принципі, може виступати засобом отримання дійсного і обґрунтованого знання, який конкретний механізм відображення об’єктів юридичного пізнання і як засоби пізнання функціонують в даному механізмі.

У повному обсязі ці питання були вирішені в результаті використання даних якісної теорії інформації, яка включає в себе семантичний та прагматичний аспекти [14, с. 28]. Це зумовлено тим, що для теорії і практики правозастосовної діяльності важливі як змістовна сторона інформації, так і цілеспрямоване використання її суб’єктом для досягнення мети, яка поставлена перед законодавцем – сформувати інформаційну базу (нормативну, юридичну, фактичну) та на її підставі прийняти рішення.

У кримінальній процесуальній науці немає однозначного визначення поняття доказування. Наприклад, М.К. Треушніков визначає судове або процесуальне доказування як врегульований нормами процесуального права шлях (перехід) від ймовірних суджень до істинного знання, що забезпечує винесення обґрунтованих і законних судових рішень. Цей процес переходу від імовірності до істинності складається із сукупності процесуальних дій за твердженням сторін та інших осіб, які беруть участь у провадженні, про факти, які мають правове значення у провадженні (шуканих фактах), із вказівки зацікавлених осіб на докази, подання доказів, витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у провадженні, або в окремих випадках за своєю ініціативою, дослідження та оцінки доказів [173, с. 30].

Під доказуванням Р.Г. Домбровський розуміє викладення думок у процесі спілкування одного індивіда з іншим. На його думку, пізнання передує доказуванню, бо перш ніж викладати знання, індивід повинен їх здобути; різниця в судовому дослідженні пізнання і доказування має велике практичне і теоретичне значення, оскільки тут проходить межа між двома видами діяльності – криміналістичною і процесуальною; сутність криміналістичної діяльності становить пізнання, а кримінальної процесуальної – доказування [47, с. 158; 48, с. 35]. З таким розумінням сутності кримінального процесуального доказування погодитися складно, оскільки змістовна сторона його зникне і залишається тільки процесуальна форма. Тому криміналістична діяльність, що не врегульована нормами права, визнається засобом пізнання у судовому дослідженні.

Інші автори розглядають зміст кримінального процесуального доказування ширше, виділяючи два його види: доказування як дослідження фактичних обставин і доказування як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків у провадженні [59, с. 112]. При цьому, зазначає В.М. Савицький, доказування тези завжди звернено до зовнішнього адресата. Доказування, отже, є лише частиною загального розуміння у кримінальному процесі [144, с. 122]. Така позиція здається цілком правильною, однак її не завжди враховують під час розроблення визначень поняття доказування у кримінальному процесі як у монографічній, так і в навчальній літературі.

На думку О.М. Ларіна, доказування – це здійснювана в особливих установлених законом формах складна діяльність слідчого, прокурора, суду, а також залучених чи допущених ними інших учасників (суб’єктів) кримінального процесу, яка полягає в дослідженні фактів для пізнання істини про вчинене (чи підготовлюване) кримінальне правопорушення і пов’язаних з ним обставин з метою досягнення визначених законом завдань кримінального судочинства [79, с. 9].

Відтак, Ф.Н. Фаткуллін вважає, що це процесуальна діяльність указаних в законі органів та осіб, яка полягає у визначенні можливих слідчих версій, у збиранні, перевірці й оцінці доказів та їх джерел по цих версіях, а також в обґрунтуванні достовірних висновків для встановлення об’єктивної істини у провадженні [180, с. 14].

Загальне поняття доказування М.М. Михеєнко визначив як діяльність суб’єктів кримінального процесу зі збирання (формування), перевірки і оцінки доказів та їх процесуальних джерел, а також формулювання на цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обґрунтування [99, с. 10].

Утім, С.М. Стахівський слушно зазначив, що в цьому визначенні відсутня одна ознака – те, що діяльність ця здійснюється в рамках закону, і визначив кримінальне процесуальне доказування як передбачену законом діяльність суб’єктів кримінального процесу зі збирання (формування), перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, прийнятті на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації) [159, с. 21].

Як бачимо, Л.Д. Удалова вважає, що доказування в кримінальному процесі – це здійснювана у встановленому законом порядку діяльність органів розслідування, прокуратури, суду за участю інших суб’єктів процесу із збирання, перевірки та оцінки доказів та їх процесуальних джерел, а також формулювання на цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обґрунтування [178, с. 105-106].

Під доказуванням у кримінальному процесі Є.Г. Коваленко розуміє діяльність слідчого, прокурора, суду щодо виявлення і збирання доказів (сукупність їх елементів) та їх процесуальних джерел і на їх основі отримання обґрунтованих висновків у кримінальному провадженні. Він зазначив, що доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є розумовою діяльністю, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах. Разом із цим, це є і практична діяльність, що суворо регламентована процесуальним законом [63, с. 92-93].

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37563.html