Процес доказування

Доказування в кримінальному судочинстві є різновидом пізнання людиною об’єктивної дійсності, яка реально існує. Кримінальне процесуальне доказування носить дослідницький характер, воно спрямоване на з’ясування подій, що мали місце, на пізнання фактів реальної дійсності. Доказування підпорядковане загальним закономірностям теорії пізнання.

У кримінальному судочинстві доказування починається з живого споглядання, емпіричного, безпосереднього сприйняття фактів, відомостей про них слідчими, іншими особами, які здійснюють доказування. Воно збагачується потім логічним, раціональним мисленням, що дозволяє переробити інформацію, проникнути в сутність досліджуваного явища, пізнати подію злочину, встановити об’єктивну істину.

Основою цього процесу дізнання є практика. Практика – основа пізнання обставин, що мають значення у кримінальному провадженні. Практикою здійснюється і перевірка істинності висновків на всіх стадіях процесу, перевірка законності та обґрунтованості рішень, прийнятих під час провадження. Практика в різних її проявах виступає як критерій істинності висновків у кримінальному судочинстві. Таким критерієм перш за все є сукупність фактичних даних, на підставі яких перевіряється істинність суджень про наявність чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Для доказування в кримінальному судочинстві характерна єдність чуттєвого, емпіричного, раціонального, логічного, безпосереднього і опосередкованого пізнання. Проте їх діалектична єдність не виключає різних рівнів пізнання. Чуттєве пізнання проявляється в безпосередньому сприйнятті фактичних обставин справи слідчим і іншими особами, які здійснюють доказування. Для емпіричного пізнання характерно не тільки безпосереднє, а й опосередковане сприйняття дійсності. Це, наприклад, відбувається під час допиту свідків і інших осіб, за допомогою яких опосередкованим шляхом слідчий, суд отримують відомості про фактичні обставини справи. Раціональне пізнання здійснюється шляхом оцінки сукупності фактичних даних, що дозволяє зробити висновки про наявність чи відсутність обставин, що мають значення у кримінальному провадженні, шляхом логічного аналізу фактичних даних, отриманих емпіричним шляхом [36, с. 198].

Доказування в кримінальному судочинстві – це не тільки опосередковане, але й безпосереднє пізнання. Останнє можливо у відношенні окремих обставин, що входять до предмета доказування у кримінальному провадженні про діяння неосудних осіб: час, місце, спосіб вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення; характер і розмір шкоди, завданої суспільно небезпечним діянням або кримінальним правопорушенням; наявність у цієї особи розладу психічної діяльності в минулому, ступінь і характер розладу психічної діяльності чи психічної хвороби на час вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення чи на час досудового розслідування та деяких інших обставин.

Будь-яке пізнання засноване на єдиних методологічних закономірностях, але для окремих видів пізнання характерні і певні особливості. Враховуючи ці особливості, слід відрізняти пізнання в кримінальному судочинстві від наукового, теоретичного пізнання. Елементи наукового пізнання притаманні і кримінальному процесуальному пізнанню. Практика пронизує кримінальне процесуальне доказування, яке завжди, в кожному випадку має закінчуватися конкретними практичними висновками (вчинений або не вчинений злочин, чи винен обвинувачений тощо).

Об’єктивною умовою кримінального процесуального пізнання є факт здійснення дії, яка залишила в навколишньому світі сліди (образи); суб’єктивною умовою – цілеспрямована діяльність органів розслідування, суду та інших учасників кримінального судочинства (адже як слідчий, так і інші суб’єкти кримінального процесу, діючи зі знанням справи, не тільки досліджують докази, але спираючись на них відкривають нові докази, нові можливості пізнання істини) [81, с. 44].

Разом із тим, треба мати на увазі, що слідчий та суд можуть отримати знання про обставини, які необхідні для правильного вирішення кримінального провадження, не тільки шляхом процесуального доказування. Доказування – це єдиний процесуальний засіб встановлення та з’ясування обставин, які мають значення під час провадження, але не єдиний шлях їх пізнання. Так, під час провадження слідчих дій їх виконавець сприймає великий обсяг інформації, яка ще не є доказом, оскільки вона поки що не набула належної процесуальної форми, не закріплена у відповідних процесуальних документах. І якщо ці фактичні дані з якихось причин так і залишилися незафіксованими, слідчий або суд все ж таки отримує певні знання про обставини, що його цікавлять, пізнає їх.

Також про ці обставини можна дізнатися з анонімних повідомлень, чуток, даних, отриманих за допомогою оперативно-розшукових заходів. Ця інформація сприяє доказуванню, дозволяє правильно вибрати його напрямок, допомагає виявити джерело, з якого, в установленому законом порядку, можна отримати інформацію, яка цікавить слідчого та суд, намітити тактику проведення слідчих дій.

Тобто, як слушно зазначила О.І. Чучукало, пізнання являє собою отримання знань про обставини, що мають значення у провадженні, а доказування – отримання знань про ці обставини лише у встановленій законом процесуальній формі [191, с. 15].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37563.html