Вчинення суспільно небезпечного діяння неосудною особою

Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 505 КПК України, обов’язковим елементом доказування під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру є вчинення цього суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення цією особою. Утім, обов’язковим елементом доказування під час провадження досудового розслідування і розгляду кримінального провадження в суді є винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення (п. 2 ч. 1 ст. 91 КПК України).

У науці кримінального процесуального права існують різні думки щодо винуватості обвинуваченого як обов’язкового елемента доказування. Домінуючою є позиція, згідно з якою винуватість особи пов’язують із кримінально-правовим поняттям вини (відповідно до положень ст. 23 КК України виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності).

Проте існує й думка, що винуватість не можна пов’язувати виключно з кримінально-правовим змістом поняття вини. Останнє є загальнотеоретичним розробленням кримінально-правової моделі відповідальності, тим часом як винуватість має конкретизувальний характер, ураховуючи характеристики особи, причетної до вчинення кримінального правопорушення.

Відтак, П.Ф. Пашкевич  зазначає, що в розумінні винуватості під час мотивування вироку акцентуються увага на доказуваності вчинення кримінального правопорушення певною особою [115, с. 142].

У свою чергу, О.В. Смирнов  та К.Б. Калиновський вважають, що поняття винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення охоплює дві групи обставин: а) причетність особи до вчинення злочинного діяння, тобто безпосереднє вчинення його окремою особою; б) наявність вини – психічного ставлення особи до власної протиправної поведінки та її наслідків, яка має форму умислу або необережності.

Окрім вини, на думку науковців, у кожному кримінальному провадженні підлягає встановленню мотив вчинення кримінального правопорушення, тобто безпосередня внутрішня спонукальна причина злочинного діяння (користь, помста, сексуальні прагнення тощо). Мотив має бути встановлений незалежно від того, охоплюється він відповідним складом кримінального правопорушення чи ні, оскільки без цього неможливо повною мірою визначити ступінь суспільної небезпеки кримінального правопорушення та особи винуватого [151, с. 183].

Варто погодитися із позицією, що поняття «винуватості» визначається через наявність таких структурних елементів як: фізична осудна особа, яка вчинила протиправне діяння; досягнення цією особою віку кримінальної відповідальності на час учинення кримінального правопорушення; притаманність для неї передбаченої законом про кримінальну відповідальність певної форми вини та її наслідків [71, с. 137].

Вимога законодавця – встановити винуватість особи і мотиви вчинення кримінального правопорушення через призму кримінально-правових понять означає встановлення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (суб’єкт злочину) і суб’єктивну сторону цього ж кримінального правопорушення [39, с. 26].

Доказування вини особи передбачає встановлення суб’єктивних ознак складу кримінального правопорушення в діях особи, тобто вини, цілі і мотивів. Доказування вини є найскладнішим. Внутрішнє ставлення особи до вчиненого можна встановити тільки ймовірно. Особа може щиро каятися у злочині, не здійснюючи його, і навпаки, заперечувати причетність до його вчинення, коли вона була активним його учасником. Особливо складно довести інтелектуальний елемент вини у осіб, які мають психічні вади, оскільки необхідно визначити, що особа усвідомлювала події досить глибоко, щоб нести за діяння відповідальність [168, с. 168].

Перераховані нами обставини не можуть підлягати доказуванню у провадженнях про діяння, вчинені особою, яка не може бути визнана винною, оскільки через її психічний стан не усвідомлювала фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій і не могла керувати ними. Не може йтися і про встановлення мотивів вчинення такою особою суспільно небезпечного діяння (вище ми зазначали, що діяння неосудних осіб через їхні психічні захворювання характеризуються незвичайністю вчинених дій, безмотивністю їх вчинення, алогічною поведінкою тощо). Однак, довести факт вчинення суспільно небезпечного діяння саме цією особою необхідно. Тобто, ми доказуємо не винуватість неосудної особи, а факт вчинення суспільно небезпечного діяння особою, щодо якої здійснюється кримінальне провадження.

Під час досудового розслідування у кримінальному провадженні про суспільно небезпечне діяння неосудного мають бути встановлені всі обставини, які підтверджують вчинення цією особою суспільно небезпечного діяння, а також дані, які підтверджують, що ця особа захворіла на психічну хворобу.

І хоча особистість людини, яка вчинила таке діяння, зазвичай стає відомою з моменту виявлення вчиненого, це не позбавляє слідчого обов’язку зібрати вичерпні і достовірні докази того, що ця особа вчинила діяння, заборонене законом.

Такий же обов’язок покладено статтею 513 КПК України і на суд. У ч. 3 цієї статті йдеться, що, встановивши, що суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення не було вчинено або вчинено іншою особою, а також якщо не доведено, що ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення, суд постановляє ухвалу про відмову в застосуванні примусових заходів медичного характеру та закриває кримінальне провадження.

Тільки безумовна доведеність факту вчинення суспільно небезпечного діяння конкретною особою є одним із умов застосування до нього примусових заходів медичного характеру. На це звернено увагу в літературі [153, с. 502-503].

Ця вимога закону відповідає не лише інтересам особи, а й інтересам боротьби зі злочинністю. При доведеності, що суспільно небезпечне діяння вчинено особою, визнаною неосудною, відпадає необхідність у прийнятті подальших заходів до встановлення осіб, які могли б вчинити це діяння. Отже, суспільно небезпечне діяння вважається розкритим. В іншому випадку зібрані у провадженні докази будуть свідчити про непричетність особи до вчинення суспільно небезпечного діяння. Провадження стосовно нього підлягає закриттю. Орган досудового розслідування зобов’язаний продовжити роботу щодо розкриття такого діяння і встановлення особи, яка його вчинила [94, с. 197-198].

Потрібно зазначити, що в слідчій і судовій практиці не завжди приділяється достатня увага необхідності обґрунтування безсумнівної доведеності акта вчинення суспільно небезпечного діяння саме тією особою, щодо якої проводилося розслідування і здійснювався судовий розгляд.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37563.html