---

Підстави перегляду судових рішень Верховним Судом України

Відповідно до ст. 355 ЦПК України, з урахуванням змін до ЦПК, передбачених проектом Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ;

3) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом;

4) невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Найбільш важливим та дієвим механізмом впливу Верховного Суду України на судову практику в цивільному судочинстві є реалізація ним повноваження з перегляду судових рішень з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом.

В юридичній літературі вказують на наступні елементи неоднакового застосування судами норм матеріального права:

складова діяльності уповноваженого суб’єкта – прояв у вигляді застосування як специфічної форми реалізації правових норм, що здійснюється від імені держави і є обов’язковим для тих,, кому адресований конкретний акт правозастосування;

ексклюзивний суб’єкт застосування – суд (суди) касаційної інстанції;

предмет застосування – одні й ті самі норми матеріального права;

чинність акта правозастосування – необхідність наявності у судового рішення суду касаційної інстанції законної сили;

сфера застосування – подібні правовідносини;

процесуальні наслідки застосування судом (судами) касаційної інстанції – ухвалення різних за змістом судових рішень [182, с. 29].

Про наявність неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах можна стверджувати якщо:

- судом (судами) касаційної інстанції при розгляді двох або більше справ неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права;

- справи стосуються спорів, які виникли з подібних правовідносин;

- має місце ухвалення різних за змістом судових рішень судом (судами) касаційної інстанції.

У зв’язку з доволі складною гіпотезою правової норми на практиці виникають питання про те, чи включає в себе неоднакове застосування норми права також і незастосування норми права, яка підлягала застосуванню у спірних правовідносинах (як наслідок, чи будуть в такому разі правовідносини подібними, що є необхідною умовою перегляду), оскільки ці питання виявилися дискусійними і при розгляді справ Верховним Судом.

Термін «подібність правовідносин» також має важливе юридичне значення, оскільки, як відомо, на відносини впливає дія норми права, яка застосована судом (чи не застосована судом, але мала бути застосована). При цьому в доктрині теорії держави і права існує поділ правовідносин на галузеві: скільки галузей вітчизняного права, стільки й видів правовідносин, а також на абсолютні, відносні, загальні та конкретні тощо. Проте немає такого юридичного терміна, як «подібні правовідносини». У зв’язку із цим виникає питання дотримання юридичної техніки при творенні закону, яка визначає основні способи й прийоми формування змісту нормативних актів.

Також виникають певні питання щодо терміна «різні за змістом судові рішення», зокрема, чи означає це відсилання до норм процесуального права, які регулюють зміст судового рішення суду касаційної інстанції (статті 345, 346 ЦПК), чи по суті цей термін означає лише відмінність у матеріально-правових результатах судового розгляду, що, напевно, є правильним, і саме це законодавець мав на увазі [152, с. 111].

Досліджуючи дану підставу перегляду судових рішень Верховним Судом України, необхідно зупинитись на самому терміні «застосування норм права». Як зазначається в науковій літературі, правозастосування – це здійснювана в процедурно-процесуальному порядку владно-організуюча діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, що полягає в індивідуалізації юридичних норм стосовно конкретних суб’єктів і конкретних життєвих випадків акті застосування норм права. Отже, застосуванням правових норм є прийняття на основі норм права рішень у конкретних справах. З точки зору формальної логіки – це процес, що полягає в підведенні конкретного життєвого випадку під загальну правову норму, а також прийняття на цій основі спеціального акта – акта застосування норм права [142, с. 421].

Не потрібно плутати неоднакове і неправильне застосування судом (судами) касаційної інстанції норм права. Як зазначає С.С. Бичкова, у разі, коли правозастосовний орган (зокрема, суд) неправильно обрав правову норму, неправильно кваліфікував відповідні відносини, застосував правову норму не до того випадку, для якого вона створена, не застосував норму права, передбачену для цього випадку, тобто застосував норму права, яка не підлягала застосуванню, або не застосував норму права, яка на рівні з іншими нормами, застосованими судом, підлягала застосуванню, він порушив основні принципи застосування норм права, отже, неправильно застосував правові норми [8, с. 50].

Неоднакове застосування судом (судами) одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах свідчить про неправильне застосування даної норми хоча б в одному з випадків такого застосування, однак заздалегідь не відомо, в якому саме. При цьому неправильне застосування може мати місце у всіх випадках, а може – лише в частині випадків.

Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема:

- у різному тлумаченні судами змісту і сутності правових норм, що призвело до різних висновків про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників відповідних правовідносин;

- у різному застосуванні правил конкуренції правових норм при вирішенні колізій між ними з урахуванням юридичної сили цих правових норм, а також їх дії у часі, просторі та за колом осіб, тобто різне незастосування закону, який підлягав застосуванню;

- у різному визначенні предмета регулювання правових норм, зокрема застосуванні різних правових норм для регулювання одних і тих самих правовідносин або поширенні дії норми на певні правовідносини в одних випадках і незастосуванні цієї самої норми до аналогічних відносин в інших випадках, тобто різне застосування закону, який не підлягав застосуванню;

- у різному застосуванні правил аналогії права чи закону у подібних правовідносинах (п. 6 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2011 року № 11 «Про судову практику застосування статей 353 ‑ 360 Цивільного процесуального кодексу України»).

Не заперечуючи проти правильності даного положення, необхідно зробити певні уточнення щодо сформульованого у вищевказаній постанові терміну «різне незастосування закону, який підлягав застосуванню». Як справедливо зазначається у юридичній літературі, незастосування судом певної норми права унеможливлює перегляд судового рішення Верховним Судом України за даною підставою [182, с. 36].

Між тим, аналізуючи норму ч. 2 ст. 309 ЦПК, відповідно до якої норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню, можна стверджувати, що незастосування судом норми закону, яка поширюється на відповідні правовідносини, слід вважати її неправильним застосуванням.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37926.html