Значення перегляду судових рішень Верховним Судом України у забезпеченні єдності судової практики та гарантуванні захисту прав людини та основоположних свобод

Однією з проблем, що існують в цивільному судочинстві, є проблема забезпечення єдності судової практики, тобто однаково правильного застосування всіма судами України певних норм матеріального чи процесуального закону.

Судове рішення, що ґрунтується на неправильному застосуванні закону, вступає в колізію з ним. Ще давньоримське право стояло на тому, що у подібних справах виносяться однакові рішення (de similibus idem est judicium – лат.), і вважалося, що найбільш нестерпним у праві є те, що ці справи вирішуються судами по-різному (nihil in lege intolerabilus est, eandem rem diverso jure conseri – лат.) [51, с. 65].

Саме уніфікована судова практика дозволяє, з однієї сторони, подолати неоднакове застосування судами певної норми закону, визначити оптимальний порядок вирішення справи у конкретних обставинах, який би максимально відповідав букві та духу застосованої судом норми, усунути судові помилки, та в цілому вдосконалити правозастосовну діяльність судів, а з іншої – підвищити довіру населення до судових рішень та судової системи в цілому. Далеко не остання роль у цьому питанні відведена Верховному Суду України. В.В. Сердюк справедливо відзначає, що завдання забезпечення єдності судової практики має включатися у сферу пріоритетів Верховного Суду України [136, с. 7].

Якість здійснення судочинства, а отже, й авторитет усієї судової системи України визначається правильним й однаковим застосуванням судами законодавства. У зв’язку з цим функції Верховного Суду України крім здійснення правосуддя мають забезпечувати ефективність національної правової системи та дію принципу верховенства права [130, с. 122].

Утвердження єдності судової практики – це не лише статутна функція касаційної інстанції та не лише внутрішня справа судів, насамперед, це одна із найважливіших складових розвитку правової системи. Остання на кожному етапі свого формування неодмінно потребує визначеності на рівні окремих норм, принципів та інститутів, на конституційному рівні і на рівні окремих галузей права, визначеності в матеріальній складовій і в процесуальній формі реалізації права. Авторитет має те право, яке однаково розуміється і застосовується, в першу чергу судами, на всій території країни [140, с. 6].

У правовій системі судова практика виступає відносно самостійним об’єктивним явищем, а значить має свої, тільки їй властиві зміст та форми. Загальновизнано, що судова практика є складовою юридичної практики, яка, в свою чергу, є складовою загального процесу правового регулювання [115, с. 103].

Юридична практика є категорією, що входить до складу більш загальної категорії «практика». Поняття «практика» в науковій літературі трактується як: а) діяльність людей, спрямована на перетворення природи та суспільства, досвід; б) життя, дійсність, реальність; в) коло чи вид діяльності; г) здійснення, хід, проведення чогось; ґ) набуття певних знань, навичок, досвіду тощо [55, с. 144].

В юридичній літературі зазначається, що юридична практика – це об’єктивований досвід індивідуально-правової діяльності компетентних органів, який створюється внаслідок застосування права при вирішенні юридичних справ [120, с. 115-117]. Звичайно, що найбільш значний досвід застосування права створюється в результаті діяльності судів, тобто судової практики.

У західній літературі та законодавстві термін «судова практика» використовувався і використовується, як правило, для позначення тих судових рішень, що є результатом судової діяльності та містять нормативно-правовий, право тлумачний припис чи припис із критеріями однотипного правозастосування [55, с. 145].

У вітчизняній юридичній літературі «судова практика» трактується як:

а) сукупність формально визначених, усталених приписів загального характеру (право положень), які виникають і формулюються в процесі застосування судами неоднозначних чи занадто широко сформульованих норм законодавства, або в ході заповнення судами прогалин в праві [56, с. 26];

б) взаємопов'язаність діяльності судів і результатів цієї діяльності, виражених у нових правоположеннях, вироблених судовою владою та закріплених у рішеннях із конкретних справ і/чи в актах із сукупності однотипних конкретних судових справ [162, с. 8];

в) два аспекти судової практики: загальна діяльність із відправлення правосуддя і як результат такої діяльності [118, с. 26].

Відносно дослідження напрямів забезпечення єдності судової практики вбачається найбільш перспективним саме останній підхід до розуміння терміну «судова практика», тобто як практична діяльність судів щодо відправлення правосуддя та результат такої діяльності, який втілюється у конкретних судових рішеннях. Звичайно, найбільше значення має саме кінцевий результат судового розгляду справи, тобто певний акт правосуддя, яким вирішується по суті правовий спір між сторонами судового процесу та який містить обов’язкові приписи, положення, сформульовані внаслідок правозастосовної діяльності суду. Втім його не можна розглядати у відриві від процесуальної діяльності суду в процесі розгляду і вирішення справи, оскільки саме той «шлях», яким йшов суд до кінцевої мети може показати всі недоліки судової діяльності та допоможе встановити причину неправильного вирішення справи, ухвалення незаконного та/чи необґрунтованого рішення.

До форм судової практики в юридичній літературі відносять: 1) рішення судів різних інстанцій з розгляду конкретних цивільних справ, у яких об’єктивується досвід застосування матеріального і процесуального законодавства; 2) рішення вищих судових інстанцій у конкретних справах, але у тих випадках, коли у практиці судочинства немає однозначного розуміння та тлумачення матеріальних або процесуальних норм; 3) рішення вищих судів щодо тлумачення та застосування матеріального і процесуального законодавства, які за своєю юридичною силою є обов’язковими для нижчих судів; 4) специфічні акти судів найвищого рівня, у яких даються роз’яснення із застосування чинного законодавства [48, с. 101].

Значення уніфікованої судової практики полягає у наступному:

Головна ж мета забезпечення єдності судової практики, як вказує М. Й. Вільгушинський, не стільки однакове, скільки правильне застосування судами законодавства [19, с. 143]. Тобто таке застосування повинне відповідати закладеному у нього змісту.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37926.html