---

Метод інформаційного права: проблеми визначення

Однією з    найважливіших    складових проблеми створення теоретичних

основ розвитку інформаційного права є завдання визначення його методу, як методу правового регулювання.

У рамках загальної теорії права С.С. Алексєєв стверджував, що метод правового регулювання є неголовною, але необхідною ознакою при класифікації галузей права [11].

Досліджуючи системні проблеми права, Н.І. Матузов дійшов висновку, що під методом права розуміються певні прийоми, способи, засоби впливу права на суспільні відносини, від яких значною мірою залежить ефективність правового регулювання, досягнення встановлених при цьому цілей [517]. При цьому він також зауважує, що на відміну від предмета права метод самостійного значення не має тому, що він служить тільки додатковим, юридичним критерієм можливого визначення автономності галузі права.

Вочевидь вважаючи, що кожній галузі права повинен відповідати свій метод, В.С. Нерсесянц констатує, що «метод галузевого правового регулювання (метод галузі права) - це сукупність прийомів, способів і форм вираження специфічних регулятивних властивостей і функцій, що притаманні нормам права даної галузі» [389, c. 437]. Крім того, він стверджує, що загальний механізм правового регулювання отримує різне змістовно-правове наповнення та структурно-конструктивне вираження в нормах права різних галузей і, в цілому, в різних галузевих механізмах правового регулювання, тому в різних галузях права структурні елементи (норми права) мають різне регулятивно-правове значення і виконують різну роль у механізмі правового регулювання.

Відомо, що під методом, як правило, розуміють способи, прийоми, засоби досягнення оголошених цілей і завдань. Зміст методів інформаційного права повинен розкривати, яким чином або яким способом вирішуються завдання регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері [448].

Специфіка інформаційного права обумовлює необхідність поглиблених пошуків із проблематики методів правового регулювання [359]. Але, незважаючи на те що багато дослідників підтримують цю думку, досі не сформульована загальна, стійка точка зору щодо їх змісту [314]. Більше того, деякі дослідники вважають, що методи інформаційного права - це переважно методи адміністративного права,  тому інформаційне право слід віднести до сімейства адміністративного права [93]. Але це може бути справедливим по відношенню лише тільки до частини норм, що регулюють інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини.

На думку деяких українських вчених провідним методом інформаційного права повинен вважатися метод комплексного використання методів конституційного, адміністративного, цивільного, трудового та кримінального права [406]. Практично такої ж точки зору на природу методу інформаційного права дотримуються І.Б. Жиляєв [210], Р.А. Калюжний і А.Г. Марценюк [278]. Про комплексний підхід говорить також І.Л. Бачило, обґрунтовуючи це тим, що сама предметна область інформаційного права є комплексною [19]. В інформаційному праві, як стверджує І.В. Арістова, застосовується вся сукупність перерахованих способів регулятивного впливу на інформаційні відносини (припис (розпорядження, веління), заборона чи дозвіл ) [19].

Інші ж дослідники взагалі відмовляють інформаційному праву в наявності якогось специфічного методу регулювання. Більше того, вони вважають, що «норми інформаційного права об'єднуються в певну систему не за специфічним методом і механізмом правового регулювання, а на основі окремих особливих принципів, загальних положень, окремих специфічних прийомів регулювання, що говорить про існування спеціального юридичного режиму і що надає йому галузеву специфіку» [412]. Але в іншій своїй роботі І.В. Панова вже стверджує про наявність в інформаційному праві деякого єдиного правового методу - змішаного методу правового регулювання інформаційних відносин [412].

 О.В. Синєокий помилково позначає в якості окремих спеціальних методів інформаційного права такі як: рівність суб'єктів інформаційних відносин, диспозитивність, тобто надання учасникам інформаційних відносин у певних межах права інформаційного вибору варіанта поведінки у випадках, які передбачені законом, неприпустимість необґрунтованого втручання в інформацію приватного характеру, обмеження інформаційного доступу до особистого життя, забезпечення матеріальної компенсації заподіяної кому-небудь шкоди, в тому числі морального збитку в інформаційній сфері тощо [494]. Все це більшою мірою підходить до правових принципів, ніж може бути названо методом правового регулювання.

 Таким чином, можна констатувати, що в правовій науці поки не сформовано сталої думки щодо визначення методів інформаційного права.

Сучасний розвиток правової системи держав характеризується появою нових галузей права, які є комплексними і не мають специфічного методу, а використовують суперпозицію, комплексний набір вже відомих методів. Це пояснюється тим, що в результаті розвитку суспільних процесів формуються нові множини деяких суспільних відносин, які потребують відповідного правового регулювання. Ці відносини в початковій стадії сприймаються як похідні від інших суспільних відносин, що мають сталу систему правового регулювання. Тому, природно, методи правового регулювання «вихідних», «материнських» галузей права застосовуються і до регулювання суспільних відносин, що народжуються. Згодом ці запозичені методи правового регулювання стають «власними» методами галузей права, що формуються. Як правило, таких запозичених методів у формуванні галузей права використовується декілька, тому ці галузі отримали назву комплексних. Прикладом такої комплексної галузі права може служити екологічне право, в якому використовуються методи багатьох галузей права: цивільного, адміністративного, кримінального, конституційного тощо.

З урахуванням сучасного стану розвитку правової системи України, тенденцій формування нових галузей права дамо таке визначення системи методу окремої галузі права [70]. Метод окремої галузі права - це метод або набір методів, які є переважними і/або специфічними при визначенні того, якими прийомами, способами, засобами впливає право на суспільні відносини у конкретній сфері суспільного життя.

Повною мірою розглянутий діалектичний процес формування системи методів для галузей права, що формуються, притаманний і інформаційному праву. Тому, метод інформаційного права - це набір методів правового регулювання, які є переважаючими і/або специфічними при визначенні того, якими прийомами, способами, засобами впливає право на інформаційні та інформаційно-інфраструктурні суспільні відносини.

У цілому підтримуючи висловлену автором позицію, К.І. Бєляков стверджує, що ці методи необхідно віднести до міжгалузевого  комплексного субінституту  права [104, c. 181].

 Аналіз існуючих методів права показує, що вони можуть бути поділені на: загальні, які використовуються в переважній більшості галузей права; окремі, які використовуються в частині галузей права; та індивідуальні (специфічні), які або сукупність яких використовуються тільки в конкретній галузі права.

До загальних методів інформаційного права як комплексної галузі права слід віднести методи, які широко використовуються і в інших галузях права, - це диспозитивний та імперативний методи [315]. Перший із цих методів характерний для приватного права (найбільш показовий приклад - цивільне право). Другий - характерний для публічного права (найбільш показовий приклад - адміністративне право). Наведемо приклади диспозитивної та імперативної норми інформаційного законодавства. У статті 38 Закону України «Про інформацію» (у редакції 1992 р.) говорилося, що:

«Право власності на інформацію - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження інформацією.

Інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об'єктом права власності, як у повному обсязі, так і об'єктом лише володіння, користування чи розпорядження.

Власник інформації щодо об'єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії».

Частина перша цієї статті містить явно виражену імперативну норму, суть якої зводиться до того, що право власності на інформацію може виникати тільки на підставах, зазначених у законі, а частина третя цієї статті - диспозитивна норма, що дозволяє власникові інформації на свій розсуд розпоряджатися нею. Єдина умова, яка повинна при цьому виконуватися, носить загальний характер - ці дії не повинні бути протизаконними.

Але застосування імперативного методу в інформаційному праві, як і в деяких інших галузях права має свої особливості. Наприклад, за думкою М.П. Кучерявенко може скластися враження, що імперативний метод фінансового права цілком повторює метод регулювання адміністративно-правових відносин, що також має владний, імперативний характер [548, с. 22-23]. Однак потім цей український вчений робить важливий висновок – метод фінансового права відрізняється певною галузевою специфікою на відміну від адміністративно-правового методу. Він не базується на вертикальній субординації, співпідпорядкованості суб’єктів: владні указівки виходять від фінансових органів, з якими інші суб’єкти відносин не перебувають в адміністративній залежності [548, с. 23].

В цілому погоджуючись с думкою М.П. Кучерявенко, слід зазначити, що особливість використання імперативного методу в цих випадках (в інформаційному та фінансовому праві) за умови відсутності вертикальній субординації має функціональний характер. Тобто владні розпорядження (імперативні норми), які можуть виходити від органів влади в інформаційній сфері, обґрунтовані саме завданнями та функціями які на них покладаються, а не субординацією. В цьому є відмінність імперативного методу в інформаційному праві.

Наведений приклад (до речі, можна ще навести досить велику кількість аналогічних прикладів) свідчить про те, що інформаційне законодавство, включаючи в себе норми, характерні як для публічного, так і для приватного права, є додатковим підтвердженням комплексного характеру інформаційного права.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/36969.html