Правова природа та зміст участі перекладача в адміністративно-деліктному провадженні

Участь перекладача в адміністративно-деліктному провадженні досить часто визначається і як одна із процесуальних гарантій додержання принципу національної мови у відповідному провадженні. Так, у нормах Конституції України (ст.10) [64] та КпАП України (ст.ст. 268, 274) [62] передбачено участь перекладача в адміністративно-деліктному провадженні, а саме: конституційне забезпечення державою функціонування української мови в усіх сферах життя, в тому числі в адміністративно-деліктному провадженні на всій території України і гарантування вільного розвитку та використання інших мов, і, як наслідок – користування послугами перекладача, а також із урахуванням положень КпАП України особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, має право виступати рідною мовою і користуватись послугами перекладача, процесуальний статус якого фрагментарно висвітлений окремою статтею відповідного Кодексу. Крім того, прийнято Закон України 03.07.2012 р. „Про засади державної мовної політики” [65], що підкреслює активізацію уваги законодавця до питань, пов’язаних із мовою, її застосуванням у різних сферах суспільного життя. У цьому нормативно-правовому акті зазначено, що кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання; незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань кожен має право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному та приватному житті, вивчати і підтримувати будь-яку мову (ст.3). Варто зазначити, що цей Закон „прийшов на зміну” Закону Української РСР від 28.10.1989 р. „Про мови в Українській РСР” [66]. Закон України від 03.07.2012 р. „Про засади державної мовної політики” визначає мову судочинства України (ч.1 ст.14) [65], а саме – у цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справах судочинство здійснюється державною мовою. Щодо мови адміністративно-деліктного провадження, слід зазначити, що чітко визначеного спеціального положення, на жаль, не міститься у згаданому Законі. До того ж, слід відмітити, що Закон Української РСР від 28.10.1989 р. „Про мови в Українській РСР” (ст.19) містив чітке положення – „провадження у справах про адміністративні правопорушення в Українській РСР здійснюється українською мовою, а у разі якщо особа, що притягується до адміністративної відповідальності, не володіє мовою, якою здійснюється провадження, вона може виступати рідною мовою і користуватись допомогою перекладача” [66]. Однак, факт закріплення положення про принцип провадження адміністративного судового процесу національною мовою у Законі України від 03.07.2012 р. „Про засади державної мовної політики” [65], дає підстави вважати, що і будь-яке провадження, в тому числі адміністративно-деліктне, здійснюється національною (українською) мовою. Слід також відзначити, що Закон Української РСР від 28.10.1989 р. „Про мови в Українській РСР” встановлював фактичну багатомовність, при якій українська мова вважалась державною, російська – мовою міжнаціонального спілкування поряд із українською, що безумовно вважалося недоліком вітчизняного законодавства, оскільки, перш за все, надавало підстави тлумачити російську мову як другу державну, що суперечило положенням Конституції України, яка проголошувала державною мовою – українську. Крім того, вищезазначений Закон (ст.6) закріплював обов’язок службових осіб володіти мовами роботи органів і організацій – українською і російською, а у разі необхідності – й іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків. Із прийняттям Закону України від 03.07.2012 р. „Про засади державної мовної політики” визначились правові засади забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної мови в усіх сферах суспільного життя, і в той же час гарантовано дбайливе ставлення до регіональних мов або мов меншин, забезпечено використання цих мов у діяльності місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування, освіті, у діловому та професійному спілкуванні. Слід зазначити, що відповідно до норм Закону України від 03.07.2012 р. „Про засади державної мовної політики”, держава має створювати всі необхідні умови для розвитку та використання мов інших національностей. У роботі державних і громадських органів, підприємств, організацій і установ, розташованих у місцях компактного проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися, поряд із українською, також їхні національні мови. Отже, в адміністративно-деліктному провадженні також, окрім державної, допускається використання й інших, так званих „регіональних мов”, що передбачено чинним законодавством для певної території країни, на якій поширена регіональна мова (ч.1 ст.14 Закону України від 03.07.2012 р. „Про засади державної мовної політики”). Очевидно, що це випливає із положень ст.11 Конституції України, якою закріплений обов’язок держави сприяти розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності усіх народів і національних меншин України.

„Новим” мовним Законом України від 03.07.2012 р. „Про засади державної мовної політики” впроваджено використання поняття „регіональна мова” – мова, яка існує автономно від офіційної мови держави, що діє на всій території цієї держави, однак має офіційний статус, закріплений у законодавстві адміністративно-територіальних суб’єктів. У Великому енциклопедичному словнику „регіональний” (від лат. regionalis – місцевий, обласний), означає такий, що відноситься до певної території – району (регіону), області, країні, групі країн; побудований за територіальними ознаками [67]. Поняття „регіональна мова або мова меншини” визначено у ст.1 Закону України від 03.07.2012 р. „Про засади державної мовної політики”, а саме – це мова, яка традиційно використовується в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави, та/або відрізняється від офіційної мови (мов) цієї держави. Слід зазначити, що національне законодавство України не містить визначення поняття „носій регіональної мови або мови меншини” та переліку груп громадян, які відносяться до національних меншин. Натомість у ст.3 Закону України від 25.06.1992 р. „Про національні меншини в Україні” зазначається, що „до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою” [68].

Право користуватися регіональною мовою у приватній і публічній сфері відповідає положенням ще одного документу, ратифікація якого суттєво вплинула на подальше формування та регулювання мовної політики в Україні, це – Закон України від 15.05.2003 р. „Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” [69]. Мета Європейської хартії – захищати регіональні мови, а це, в свою чергу, є невід’ємною частиною захисту культурної спадщини національних меншин. Цей нормативно-правовий акт фактично закріпив засади для здійснення заходів, спрямованих на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаючи такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку для білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської мов [69].

Отже, правові засади свободи обрання тієї чи іншої мови як рідної в адміністративно-деліктному провадженні, є вихідні положення Конституції України, мовного законодавства. Мову адміністративно-деліктного провадження слід аналізувати під кутом зору принципу національної мови, значення якого можна детермінувати шляхом узгодження публічних та приватних інтересів у використанні рідної мови. Відповідні фактори можна розглядати в якості підґрунтя у визначенні змісту вказаного принципу та розробки механізму його реалізації під час підготовки проекту нового адміністративно-деліктного кодифікованого акта. Поширення набувають пропозиції щодо застосування мови міжнаціонального спілкування, тобто мови-посередника, яка використовується народами багатонаціональної держави для взаємного спілкування [70]. Слід запропонувати закріпити у майбутньому адміністративно-деліктному кодифікованому акті норму-дефініцію „мова міжнаціонального спілкування”, а також визначити на законодавчому рівні ті території України, де використовуються відповідні регіональні мови, відповідно, визнавши засади використання в адміністративно-деліктному провадженні – державної, регіональної мови міжнаціонального спілкування й засади участі перекладача.

Принцип здійснення адміністративно-деліктного провадження національною мовою і забезпечення права користуватися рідною мовою відображає один із аспектів діяльності всіх органів державної влади, їх посадових осіб. При цьому, особам, які беруть участь у справі, використовуючи свою рідну мову, повною мірою забезпечується одержання всієї необхідної інформації та можливість донести власну інформацію до відома органу (посадової особи), що її розглядає. На забезпечення цього спрямована участь у провадженні такого учасника як перекладач. Отже, надання лінгвістичної допомоги і є безпосередньо сутністю участі перекладача в адміністративно-деліктному провадженні.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37252.html