Адміністративно-процесуальний статус перекладача в адміністративно-деліктному провадженні: поняття, елементи та їх характеристика

При визначенні адміністративно-процесуального статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні, необхідно, насамперед, звернути увагу на відповідні доктринальні положення та нормативні засади, пов’язані із визначенням сутності поняття „адміністративно-процесуальний статус перекладача в адміністративно-деліктному провадженні”, виокремленням його елементів та характеристикою кожного із них. Адже саме визначення однієї з основних дефініцій дослідження дозволить всебічно з’ясувати зміст адміністративно-процесуального статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні, його особливості, а у сукупності елементів відповідного статусу можна простежити його внутрішню побудову, внутрішньоструктурні зв’язки, зовнішні взаємозалежності. Реальне уявлення про особливості адміністративно-процесуального статусу перекладача дозволяє вести розмову про його права і обов’язки, відповідальність, гарантії діяльності, законні інтереси, їх відмінність від аналогів у статусі інших суб’єктів адміністративно-деліктного провадження, а також визначити характер взаємовідносин перекладача з органом або особою, у провадженні якого (якої) знаходиться справа про адміністративне правопорушення, під час призначення і здійснення перекладу, що має важливе значення для забезпечення ефективної діяльності перекладача при наданні об’єктивного і достовірного перекладу.

Перш ніж розглядати галузеве визначення адміністративно-процесуального статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні, необхідно з’ясувати сутність самого процесуального статусу та окремих складових цього поняття. Так, слово „статус” походить від латинського „status” й означає стан, положення [190, с. 616]. У Тлумачному словнику української мови „статус” визначено як „правове становище осіб, організацій, установ тощо; становище індивіда або групи осіб щодо інших індивідів або груп у соціальній системі; встановлене нормами права положення його суб’єктів, сукупність їх прав та обов’язків” [191, с. 572]. М.К. Вебер розуміє статус як престиж та повагу, якими люди наділяють особистість та її становище у суспільстві. Членство у певній „статусній групі”, на його думку, пов’язане з почуттям привілейованості. Термін „статус” позначає реальні претензії на позитивні чи негативні привілеї щодо соціального престижу, який ґрунтується на одному або більшій кількості наступних критеріїв: способі життя; освіті, яка полягає в практичному або теоретичному навчанні; престижі народження чи професії [192, с. 567-580]. Т. Парсонс визначає статус як право впливати на дії інших, незалежно від безпосереднього особистісного ставлення інших щодо напрямку такого впливу [193, с. 154]. Є.О. Ануфрієв зазначає, що в суспільстві існує вертикальна ієрархія і горизонтальний ряд статусів. З кожним статусом пов’язані не лише права і обов’язки, але і певна влада, прибуток та престиж [194, с. 28]. О.М. Раєвський розглядає поняття „статус” в якості ознаки місця або положення індивіда у суспільстві, яке регламентує стиль поведінки індивіда [195]. Таким є розуміння статусу у переважній більшості у середовищі філософів, політологів, соціологів.

У правовій навчальній, науковій, публіцистичній, енциклопедично-довідниковій літературі частіше зустрічається поняття „правовий статус”. Так, наприклад, в Юридичній енциклопедії за редакцією Ю.С. Шемшученка наведене визначення правового статусу як „встановленого правовими нормами положення його суб’єктів, сукупність їх прав та обов’язків, а у концентрованому вигляді правовий статус відображається у законах, положеннях, статутах та інших нормативно-правових актах про відповідні органи, установи” [196, с. 186]. О.Ф. Скакун під правовим статусом розуміє одну із найважливіших політико-правових категорій, що нерозривно пов’язана із соціальною структурою суспільства, рівнем демократії, станом законності. Будучи складним багатоаспектним конституційно-правовим механізмом, він виступає як юридична міра соціальної свободи суб’єкта права; визначає межі, в яких можуть відбуватися кількісні зміни його правового становища [197, с. 550]. За твердженням М.І. Матузова, правовий статус визначається як юридично закріплене положення особистості у суспільстві. Основою правового статусу є фактичний соціальний статус, тобто реальне положення людини в системі суспільних відносин. Право лише закріплює це положення на законодавчому рівні [198, с. 145]. На думку С.А. Комарова, правовий статус являє собою систему прав, свобод і обов’язків, які знайшли своє чітке закріплення в нормах права, що визначають політико-правовий стан особи [199, с. 121]. У підручниках з адміністративного права одночасно зустрічаються такі терміни, як „правовий статус”, „правове положення”, „правове становище”, „адміністративно-правовий статус” [55, с. 86, 120, 122; 200, с. 27, 39, 57; 36, с. 22, 39, 75]. Однак, не зважаючи на це, серед науковців, у тому числі й вчених-адміністративістів, відсутня єдина загальноприйнята позиція щодо визначення правового статусу та його елементів. І саме віднесення тих чи інших елементів до структури правового статусу (правового положення, правового становища) зумовлює розмаїття варіантів його тлумачення.

Загалом, правовий статус – це одне із центральних понять у теорії права та у всіх без винятку галузевих юридичних науках, що обумовлюється складністю та багатозначністю цього юридичного явища, його значущістю та роллю. Так, наприклад, О.Ф. Скакун виділяє наступні ознаки правового статусу: 1) залежить від сутності соціального ладу, в умовах якого він формується і функціонує; 2) встановлюється спеціально уповноваженими органами держави і його зміст змінюється з урахуванням волі законодавця, а не окремих суб’єктів права, на яких він поширюється; 3) одержує вираз у формах права – нормативно-правовому акті, нормативно-правовому договорі, судовому прецеденті та в інших джерелах (формах) права; 4) складається з таких частин (елементів) – статусні права, законні інтереси та обов’язки; 5) елементи мають універсальний характер – однакові для всіх його носіїв одного виду; 6) визначає межі, в яких формуються статусні права та обов’язки [197, с. 550]. Слід зауважити, що дослідженню правового статусу приділяли свою увагу вчені-юристи – фахівці різних галузевих правових наук, наголошуючи, що права та обов’язки, що надані громадянину законом, складають його правовий статус (правове положення) [201, с. 229]. Так, наприклад, Н.М. Оніщенко визначає правовий статус як систему законодавчо встановлених та гарантованих державою прав, свобод, законних інтересів і обов’язків суб’єкта суспільних відносин [202, с. 366]. На думку Є.О. Ануфрієва, правовий статус – це категорія комплексна, відображає взаємини особистості й суспільства, громадянина і держави, індивіда і колективу. Тому дуже важливо, щоб людина безпомилково уявляла своє становище, свої права, обов’язки, місце у тій чи іншій структурі, адже неправильне розуміння правового статусу орієнтує людину на чужі зразки поведінки [194, с. 178-179]. Правовий статус – це „збірна” (комплексна) категорія, яка відображає весь комплекс зв’язків особистості із суспільством, державою, колективом, оточуючими людьми. На переконання А.В. Панчишина, правовий статус є складною категорією, що характеризується чіткою системністю, універсальністю, комплексністю, стабільністю [203, с. 97]. У підручнику з теорії держави та права за редакцією В.М. Корельського і В.Д. Перевалова зазначається, що правовий статус – це багатоаспектна категорія, яка визначає: 1) загальний універсальний характер правового статусу різних суб’єктів правовідносин; 2) індивідуальні особливості суб’єктів та їх реальне положення в системі суспільних відносин; 3) неможливість реалізації правового статусу без обов’язків, відповідальності, а в необхідних випадках, без правових гарантій; 4) права і обов’язки суб’єктів у системному вигляді [204, с. 549]. Л.Д. Воєводін висловлює точку зору щодо правового статусу як складного, комплексного феномену, що містить, поряд із правами й обов’язками, інститут громадянства, правосуб’єктність, законні інтереси, рівноправність, різноманітні гарантії правового статусу [205, с. 31-37]. О. Ю. Якимов розглядає правовий статус як сукупність прав та обов’язків особи, що постійно змінюються і зумовлені участю особи у тих чи інших правовідносинах [206, с. 9]. Ю.А. Петров стверджує, що існує єдиний й однаковий для всіх громадян правовий статус, до складу якого входять лише ті права й обов’язки, якими наділений громадянин, а не ті, якими вони володіють у конкретних правовідносинах [207, с. 121]. Саме таке визначення цілком можливо вважати базовим, при цьому зробити уточнення, що в залежності від акценту на складові його елементи, варто вести мову про правовий статус у широкому та вузькому розумінні.

Задля розуміння сутності правового статусу особи цілком логічним є його розгляд з урахуванням всіх тих доктринальних положень, які існують не лише щодо формулювання змістовного його наповнення, а й використання різної термінології щодо його назви. У цьому аспекті важливим є розмежування суміжних правових понять, адже непоодинокими є випадки у правовій доктрині розгляду „правового статусу” та „правового становища” як двох різних за значенням правових категорій. Так, наприклад, В.О. Патюлін наголошує на тому, що, відрізняючись за змістом, правовий статус є завжди незмінним і загальним для всіх суб’єктів, а правове становище – більш широким поняттям, яке містить як основні права й обов’язки (власне статус), так й інші права й обов’язки, яких набуває конкретний суб’єкт (у нашому випадку – перекладач), будучи при цьому учасником різних правовідносин [208, с. 228]. На думку В.Т. Білоуса, „правовий статус” асоціюється зі стабільним правовим станом суб’єкта, а „правове становище” розглядається як динамічний розвиток сукупності прав і обов’язків особи, що зумовлено її вступом до тих чи інших правовідносин [209, с. 124]. У новітніх джерелах з теорії права непоодинокими є положення про необхідність розмежування двох самостійних понять: правового статусу у „широкому” розумінні та правового статусу у „вузькому” розумінні. Аналогічний підхід можна зустріти і у роботах вчених-адміністративістів (наприклад, робота М.М. Тищенка „Адміністративно-процесуальний статус громадянина в Україні: проблеми теорії та шляхи вдосконалення” [32]). Конкретний зв’язок між цими поняттями можна визначити як співвідношення цілого і частини. Правовий статус у вузькому розумінні – це сукупність юридичних властивостей, якими держава наділяє певного суб’єкта (елементи правового статусу), а правовий статус у широкому розумінні – це сукупність всіх законодавчо закріплених положень певного суб’єкта у суспільстві, всі види зв’язків і відносин між державою та іншими суб’єктами [210, с. 21]. „Широкий” підхід використовують для позначення „правового статусу” і „правового положення” як синонімів. З огляду на це вчені-юристи намагалися остаточно вирішити відповідне питання. Так, на думку М.В. Вітрука, „більш правильно розрізняти два самостійних поняття – правове положення (статус) особистості у широкому і правове положення (статус) у вузькому розумінні, що відображають явища, реальний зв’язок між якими можна визначити як співвідношення цілого і частини” [211, с. 27], і його цілком можна підтримати. В.І. Новосьолов навпаки не вважає за потрібне „вводити два поняття правового статусу – у вузькому і широкому розумінні” [212, с. 249]. В.С. Венедіктов та М.І. Іншин зазначені терміни „правовий статус” і „правове становище (положення)” вважають синонімічними, на їх переконання, вони навіть етимологічно збігаються [213, с. 8] тощо.

Таким чином, враховуючи позиції вчених-юристів, можна погодитись із тим, що терміни „правовий статус”, „правове становище” та „правове положення” за своїм значенням не мають суттєвих відмінностей, що дозволяє зробити висновок про їх тотожність. Отже, поняття „правовий статус”, „правове становище” і „правове положення” можна вважати рівнозначними, синонімічними, тому їх недоцільно розглядати в якості самостійних правових категорій, й з урахуванням домінуючих доктринальних положень різних історичних періодів задля уніфікації термінологічного ряду більш прийнятно використовувати конструкцію саме „правовий статус”. Окрім того, можна помітити, що у правовій літературі спостерігаються певні тенденції щодо ототожнення поняття „правовий статус” із „правоздатністю” і „правосуб’єктністю”. У даному випадку, можна простежити і ототожнення адміністративно-правового статусу із адміністративною правоздатністю й адміністративною правосуб’єктністю (як різновиду загального поняття – „правовий статус”). В той же час погодитися із цим, навряд чи, доцільно.

Адміністративна правоздатність – це визнана законом за громадянином фактична можливість бути суб’єктом адміністративного права, мати права й обов’язки адміністративно-правового характеру [200, с. 58], є складовою адміністративної правосуб’єктності. Як справедливо зазначає В.М. Манохін, правоздатність не може бути обмежена або відчужена, від неї неможливо відмовитися добровільно (оскільки така відмова не має юридичної сили) [214, с. 24]. У свою чергу, адміністративна дієздатність є другою складовою адміністративної правосуб’єктності. Можна погодитись з думкою В.К. Колпакова, який слушно зазначає, що адміністративна дієздатність – це визнана законом спроможність громадян своїми діями набувати та здійснювати права й виконувати обов’язки адміністративно-правового характеру [215, с. 24]. На відміну від правоздатності, дієздатність залежить від багатьох чинників: віку, фізичного стану людини та інших особистих якостей, з приводу чого виникає повна адміністративна дієздатність (з 18 років), обмежена адміністративна дієздатність (з 16 років, наприклад ст.12 КпАП України). Авторський колектив підручника „Адміністративне право України” за загальною реакцією Ю.П. Битяка, поряд із елементами адміністративної правосуб’єктності (адміністративною правоздатністю та адміністративною дієздатністю), виокремлює адміністративну деліктоздатність як складову адміністративної дієздатності [216, с. 75], яка, на їх погляд, являє собою здатність особи нести адміністративну відповідальність за вчинення нею адміністративного правопорушення, і з цим слід погодитися. На підтвердження цього С.С. Алєксєєв справедливо відзначає‚ що якщо особа має здатність мати суб’єктивні права й обов’язки‚ а також їх самостійно здійснювати‚ то вона тим самим і є деліктоздатною [217, с. 146]. Т.О. Коломоєць зауважує, що саме адміністративна деліктоздатність у фізичних осіб за загальним правилом настає з 16 років [44, с. 63]. О.В. Кузьменко вважає, що правосуб’єктністю, яка включає правоздатність і дієздатність, наділені суб’єкти матеріальних адміністративно-правових відносин і суб’єкти процесуальних адміністративно-правових відносин [4, с. 68]. Всі ці позиції науковців знаходять своє обґрунтування у наукових, навчальних, публіцистичних джерелах, проте навряд чи можна погодитись із ототожненням правового статусу із правоздатністю чи правосуб’єктністю, адже правовий статус – це сукупність наданих законодавством прав, обов’язків, відповідальності, законних інтересів, гарантій; основою правового статусу є правоздатність, а реалізуються права і обов’язки в межах дієздатності. Тобто, можна погодитись, що ці поняття є взаємозалежними, близькими у сфері застосування, однак не є тотожними.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37252.html