Соціально-правова обумовленість встановлення кримінальної відповідальності за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів
Крилатий вислів: «Хто володіє інформацією, той володіє світом», – чи не найкраще характеризує стан потреби сучасного суспільства в інформації, яка стала одним із основних ресурсів сучасного життя. Володіння нею дозволяє здійснювати значний вплив на будь-які сфери життєдіяльності людини. Як відомо, журналіст є важливим суб’єктом інформаційних відносин, оскільки саме він є посередником у донесенні інформації до широкого загалу [67, с. 12]. Вплив засобів масової інформації (далі – ЗМІ) на всі сфери людського буття є досить суттєвим.
Вважається, що взаємовідносини ЗМІ і влади є своєрідним «лакмусовим папірцем» стану справ у державі щодо прав людини і громадянина. Першим кроком до встановлення диктатури завжди були ті чи інші обмеження щодо висловлювання власних поглядів або взагалі скасування свободи слова, вільного вираження думок, ЗМІ. Тому законодавець зацікавлений у врегулюванні цих взаємовідносин та встановленні гарантій кожній стороні щодо неправомірного втручання в діяльність одне одного.
Для того, щоб наша держава досягнула рівня вільної та неупередженої преси, необхідно мати відповідну юридичну основу для врегулювання питань, пов’язаних із обігом інформації та захистом ЗМІ і громадян у разі порушення їхніх прав у сфері обігу інформації [68, с. 256]. Правове забезпечення охорони прав і свобод представників ЗМІ є достатньо молодим напрямом нормативного регулювання окремих сфер буття. На міжнародному рівні вперше в ст. 19 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. проголошено право на свободу переконань і на вільне їх виявлення, яке включає в себе свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів [47]. У Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. встановлено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від державних кордонів (ст. 10). У документі підкреслюється, що здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві [60]. Аналогічні положення закріплено в ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. Зокрема, кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів, а також має право на вільне вираження свого погляду. Це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір [119].
Необхідність правового забезпечення незалежної діяльності журналістів викликана їх роллю в забезпеченні конституційного права громадян на інформацію.
Свобода засобів масової інформації, зокрема, журналістів, які працюють в них, є істотним компонентом свободи вираження поглядів та свободи інформації. Міжнародні установи, які тлумачать та застосовують договори про права людини, наголосили на взаємозв’язку між свободою засобів масової інформації та свободою вираження поглядів [49, с. 42]. Свобода преси не може існувати без журналістів, які б мали солідну професійну освіту й етичну освіту. Незалежно від того, чи інформація передається у друкованій формі, шляхом трансляції чи мережею Інтернет, їй не обійтися без високопрофесійних журналістів. Проте, журналісти раз у раз зазнають різного роду втручань у свою професійну діяльність [71].
Роль ЗМІ в суспільстві відображають положення Декларації про основні принципи, що стосуються внеску засобів масової інформації у зміцнення миру та міжнародного взаєморозуміння, у розвиток прав людини та боротьбу проти расизму й апартеїду та підбурювання до війни, проголошеної Генеральною Конференцією ЮНЕСКО 28 листопада 1978 р. Так, у частинах 1 і 2 ст. 2 зазначається: «Здійснення свободи думки, вираження та інформації, що визнаються як складова частина прав людини і основних свобод, є суттєвим фактором зміцнення миру і міжнародного взаєморозуміння. Доступ загалу до інформації повинен гарантуватися різноманітністю доступних їй джерел і засобів інформації, дозволяючи, таким чином, кожному впевнитися у достовірності фактів і об’єктивно оцінити події. З цією метою журналісти повинні володіти свободою передавання повідомлення і, можливо, максимально повними засобами доступу до інформації» [38].
На виконання міжнародних документів у ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово, або в інший спосіб – на свій вибір. Вказані права гарантують кожному духовну та творчу свободу, яка знаходить своє втілення в гласному, безперешкодному висловлюванні ідей, думок, поглядів. Без цих свобод неможлива ідеологічна багатоманітність суспільства, свобода творчості і наукової діяльності [96, с. 74].
Цим конституційним положенням відповідають приписи Цивільного кодексу (далі – ЦК) України, якими встановлено, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (абз. 1 ч. 1 ст. 302).
Відповідно, кожному суб’єкту, не залежно від роду діяльності, гарантуються права на:
- поширення інформації, яке представляє собою можливість на доведення інформації будь-яким, не забороненим законом, способом до відома визначеного або невизначеного кола осіб, що здійснюється з дотриманням вимог правомірності. Це право обмежується тільки вимогою щодо охорони інформації, яка складає таємницю або перебуває у володінні держави;
- використання інформації, що є похідним від права на передачу, виробництво і поширення інформації. Особі надається право самостійно обирати види, форми, способи, цілі та особливості використання інформації, не перевищуючи при цьому дозволені межі здійснення прав;
- зберігання інформації, що являє собою можливість суб’єкта накопичувати інформацію на будь-якому носії, у письмовій, електронній, аудіо- відео або інших формах, не заборонених чинним законодавством. Дане право може бути пов’язане з правом збору і використання інформації, а може бути самостійним;
- збирання інформацію, що являє собою сукупність прав на пошук інформації та отримання інформації. Вказане право надає суб’єкту юридично забезпечену можливість вчиняти будь-які, не заборонені законом дії, спрямовані на пошук і консолідацію інформації, здійснюючи правомірний запит до органів державної влади, архіви, інформаційні служби, довідкові та інші організації. Право отримувати інформацію забезпечується можливістю особи запитувати інформацію і вимагати її отримання у осіб, зобов’язаних її надати, в тій формі і тому вигляді, в якому вона запитується і передбачена законом. Подібне право може реалізовуватися як самостійно, так і через уповноважених представників, правомочності яких підтверджені необхідними документами, за винятком певної (конфіденційної) інформації, пошук якої можливий лише безпосередньо зацікавленою особою. Обмеження цього права – охорона інформації, що становить охоронювану законом таємницю [126, с. 508].
У ч. 3 ст. 34 Конституції України застерігається, що здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Конкретні гарантії забезпечення права на інформацію передбачені Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. № 2657–XII (в редакції Закону від 13 січня 2011 р. № 2938–VI), який згідно преамбули регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації. У ст. 27 цього Закону зазначається, що порушення законодавства України про інформацію тягне за собою різні види юридичної відповідальності: дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну згідно із законами України [157]. Аналогічну норму містить і ст. 24 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 23.09.1997 р. № 539/97-ВР [159].
Також у ч. 2 ст. 6 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. № 2657–XII (в редакції Закону від 13 січня 2011 р. № 2938–VI) дублюються положення, викладені в ч. 3 ст. 34 Конституції України.
З усіх форм існування ЗМІ найбільш розповсюдженими на сьогодні є друковані. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. № 2782–XII встановлює державні гарантії свободи ЗМІ відповідно до Конституції України. У ч. 1 ст. 2 цього Закону передбачено, що свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації [153].
Свобода і гарантії діяльності ЗМІ, в тому числі журналістів, є основною ознакою свободи слова (вираження поглядів) та свободи інформації в державі. Міжнародні організації, що спостерігають за станом дотриманням прав людини, звертають особливу увагу на взаємні зв’язки між станом свободи ЗМІ та свободою висловлення своїх поглядів.
Вся работа доступна по ссылке
https://mydisser.com/ru/catalog/view/37493.html
