Наслідки та незакінчений злочин

Відповідно до ч. 2 ст. 13 КК незакінченим злочином визнається готування до злочину та замах на злочин. При цьому системне поєднання вимог ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 14, ч. 1 ст. 15 та ч. 1 ст. 17 КК, яке дає можливість визначити родову юридичну конструкцію складу незакінченого злочину [73, с. 20], дозволяє наголосити на такому: 1) конкретизація і систематизація окремих характеристик у змісті цієї конструкції дає можливість визначити видові юридичні конструкції складів готування до злочину, закінченого замаху на злочин та незакінченого замаху на злочин; 2) особливе значення наслідків у змісті цих складів пов’язується з відображенням ними: а) характеру і розміру шкоди, заподіяної об’єкту злочину фактично вчиненим діянням, що визнається незакінченим злочином; б) інших характеристик, що враховуються у названих конструкціях (наприклад, спрямованість умислу особи, ступінь здійснення нею злочинного наміру, причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця).

За своїм характером шкода об’єкту злочину як «показник» ступеня суспільної небезпечності фактично вчиненого діяння (кількох діянь), пов’язаного з готуванням до злочину, може виразитись лише в порушенні встановленого в державі правопорядку, що полягає в дезорганізації урегульованих правом соціальних зв’язків. При готуванні до злочину заподіяна шкода ще «не досягає» характеру реальної, яка при визначенні властивостей змістовного показника ступеня суспільної небезпечності вчиненого діяння може асоціюватись, зокрема, з: а) втратами, яких зазнав носій соціальної цінності, або витратами, які він зробив чи мусить зробити, проте не того виду, який характерний для складу закінченого злочину; б) втратами чи витратами того виду, який характерний для складу певного закінченого злочину, але в меншому розмірі; в) неодержанням носієм соціальної цінності внаслідок впливу суспільно небезпечного діяння, яке законом визначене як злочин, на відповідні соціальні цінності вигоди того виду, який характерний для складу закінченого злочину; г) одержанням такої вигоди, але в розмірі, меншому за той, який характерний для складу відповідного закінченого злочину. Тому врахування такої реальної шкоди при кваліфікації фактично вчиненого особою діяння, пов’язаного з готуванням до злочину, має здійснюватися у межах змісту специфічної конструкції складу окремого (іншого) злочину (закінченого чи незакінченого) і одержувати самостійну кримінально-правову оцінку (таким чином має враховуватись, наприклад, ремонт вогнепальної зброї чи «закалювання» мисливського ножа, який завдяки цьому набуває якостей холодної зброї, при готуванні до розбою (ч. 1 або, відповідно, ч. 2 ст. 263 та ч. 1 ст. 14, ч. 1 ст. 187 КК); незаконне заволодіння транспортним засобом при вчиненні готування до умисного вбивства з корисливих мотивів (ч. 1 ст. 289 та ч. 1 ст. 14, п. 6 ч. 2 ст. 115 КК) тощо). Адже фактично вчинене особою діяння за своїми об’єктивними властивостями є підготовчим і обґрунтовано визнається таким, що являє собою конкретний прояв створення умов для вчинення закінченого злочину певного виду. Оскільки існуючі в літературі інші підходи щодо врахування шкоди об’єкту злочину при характеристиці стадії готування до злочину [245, с. 21, 84-85; 246, с. 93-94; 89, с. 53-54; 230, с. 17, 18; 247, с. 9] не здатні пояснити, чому саме створення умов для вчинення закінченого злочину певного виду визнається окремою характеристикою суспільної небезпечності підготовчих дій, і чи не існує інших (додаткових) характеристик, які б пояснювали те, чому при готуванні виникає загроза заподіяння шкоди об’єкту, слушним є підхід, у якому назване створення умов пов’язується з таким впливом особи на зовнішні для неї обставини, який: а) робить вчинення закінченого злочину певного виду принципово можливим; б) полегшує вчинення закінченого злочину певного виду; в) підвищує вірогідність настання бажаного для особи злочинного результату; г) сприяє ухиленню особи від кримінальної відповідальності за вчинення закінченого злочину певного виду. Залежно від цього готування до закінченого злочину певного виду може виразитись як у будь-якому окремому з наведених варіантів впливу особи на зовнішні для неї обставини, так і в поєднанні кількох таких варіантів. При цьому за змістом ч. 1 ст. 14 КК поняттям «створення умов для вчинення злочину» охоплюється як процес впливу особи на зовнішні для неї обставини, так і результат такого впливу. Тому за загальним правилом уже початок вчинення підготовчого діяння за наявності інших необхідних ознак містить склад готування до злочину. Якщо ж зміст прямо зазначеного в ч. 1 ст. 14 КК підготовчого діяння передбачає досягнення певного результату (наприклад, змова на вчинення злочину), відсутність такого результату не дозволяє інкримінувати особі даний різновид підготовчого діяння. В цьому випадку особі має бути інкримінований інший різновид підготовчого діяння, який не передбачає обов’язкового досягнення певного результату [73, с. 22]. Водночас при такому врахуванні обов’язковим має бути те, щоб при фактичному вчиненні особою підготовчого діяння її умисел завжди був спрямований на вчинення принаймні двох закінчених злочинів певних видів (їх окремих різновидів), один із яких являє собою прояв створення умов для вчинення іншого закінченого злочину і при цьому одержує за названих причин самостійну кримінально-правову оцінку. Проте в цьому випадку така характеристика складу готування до злочину, як спрямованість умислу при створенні умов для вчинення закінченого злочину певного виду, у поєднанні з іншими характеристиками не набуває характеру визначальної, наявність якої враховується при поясненні у межах юридичної конструкції складу замаху на злочин «втрати» реальною шкодою свого кримінально-правового значення (див. нижче).

По-іншому відбувається характеристика шкоди об’єкту злочину при фактичному вчиненні особою діяння, пов’язаного із замахом на злочин. Зокрема, крім названої шкоди (яка виразилась лише в дезорганізації урегульованих правом соціальних зв’язків), шкода такому об’єкту при замаху може виразитись у найбільш типових варіантах, а саме: 1) заподіяння реальної шкоди носієві соціальної цінності, але не того виду, який характерний для певного закінченого злочину; 2) заподіяння реальної шкоди носієві соціальної цінності того самого виду, який характерний для певного закінченого злочину, проте в меншому розмірі; 3) поєднання вказаного вище порушення встановленого в державі правопорядку, що виразилось в дезорганізації урегульованих правом соціальних зв’язків, із наведеними варіантами характеристики реальної шкоди в будь-якій послідовності; 4) реальне заподіяння шкоди або порушення встановленого в державі правопорядку, яке полягає в зазначеній дезорганізації соціальних зв’язків і має прояв загрози заподіяння носієві соціальної цінності шкоди того самого виду, що характерний для відповідного закінченого злочину, поєднується з реальним заподіянням: а) шкоди, передбаченої у пунктах 1, 2 чи 3; б) додаткового виду шкоди, що характерний для певного (іншого) незакінченого злочину; 5) поєднання порушення встановленого в державі правопорядку, що полягає в дезорганізації соціальних зв’язків, із зазначеними у попередніх пунктах (пунктах 1-4) варіантами вираження шкоди в будь-якій послідовності.

За таких умов врахування виділених типових варіантів шкоди об’єкту злочину як специфічної характеристики у змісті складу замаху на злочин може здійснюватися безпосередньо та опосередковано. Безпосереднє врахування вбачається у випадку, коли фактично вчинене особою діяння (кілька діянь), що заподіяло певну шкоду (згідно з виділеними варіантами), у поєднанні з іншими фактичними обставинами відповідає ознакам складу замаху (закінченого чи незакінченого) на одиничний злочин. У цьому разі реальна шкода охоплюється змістом відповідних ознак наслідків як елемента складу лише такого незакінченого злочину і за своїм кримінально-правовим змістом не потребує самостійної кримінально-правової оцінки в межах визнання її ознакою тих наслідків, що визнаються елементом складу іншого злочину (закінченого злочину). У зв’язку з цим така реальна шкода набуває значення одного із показників ступеня суспільної небезпечності фактично вчиненого особою діяння (кількох діянь). Ілюстрацією може служити заподіяння умисного легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, при замаху на зґвалтування (ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 152 КК) або заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження при замаху на умисне вбивство (ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК).

Опосередковане врахування має місце у випадку, коли фактично вчинене особою діяння (кілька діянь), що заподіяло певну шкоду, у поєднанні з іншими фактичними обставинами відповідає двом або більше юридичним складам злочинів, але принаймні одне із таких діянь за своїм кримінально-правовим змістом розглядається як замах (закінчений чи незакінчений) на злочин і охоплюється ознаками складу такого незакінченого злочину. Тобто при вчиненні такого незакінченого злочину, що охоплюється ознаками складу замаху, заподіюється реальна шкода, що потребує самостійної кримінально-правової оцінки та визнається ознакою наслідків як елемента складу іншого чи інших злочинів (закінчених злочинів). При цьому шкода, яка заподіюється при вчиненні незакінченого злочину, має різні види, кожен із яких характерний для складу відповідного (окремого) закінченого злочину. Прикладом є врахування умисного пошкодження чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах, при вчиненні замаху на самовільне зайняття земельної ділянки в санітарно-захисній зоні (ч. 1 ст. 194 та ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 197 КК) чи службове підроблення, що спричинило тяжкі наслідки, при вчиненні замаху на незаконну порубку дерев у заповідниках (ч. 2 ст. 366 та ч. 3 ст. 15, ст. 246 КК).

Схожі особливості мають місце й тоді, коли особа вчиняє замах на злочин і при цьому заподіює шкоду того самого виду, який характерний для складу відповідного злочину, але в меншому розмірі. Так, в разі, якщо особа, маючи намір вчинити крадіжку в особливо великих розмірах, встигла до моменту її викриття працівниками правоохоронного органу фактично заволодіти чужим майном у великих розмірах, менший розмір заподіяної такими діями реальної шкоди «втрачає» своє значення на рівні самостійної кримінально-правової оцінки, обґрунтовано не визнаючись окремим злочином, оскільки фактично «поглинається» більшим розміром шкоди, на заподіяння якої й був спрямований умисел такої особи. В такому випадку у змісті складу замаху на злочин визначальними стосовно врахування розміру (у меншому обсязі) фактично заподіяної (реальної) шкоди, яка у поєднанні з іншими фактичними обставинами не одержує самостійної кримінально-правової оцінки, виступають інші характеристики, найбільш типовими «проявами» яких можна вважати: спрямованість умислу особи при вчиненні замаху на злочин заподіяння реальної шкоди того ж виду, який характерний для складу відповідного закінченого злочину, але в розмірі, більшому за той, який має фактично заподіяна шкода; ступінь здійснення (об’єктивної реалізації) особою її злочинного наміру як характеристики, що відображає співвідношення фактично заподіяної реальної шкоди, її характеру і розміру із характером та/або розміром реальної шкоди, яку вона прагнула заподіяти для вчинення відповідного закінченого злочину; причини, внаслідок яких злочин, на вчинення якого був спрямований умисел особи, не було доведено до кінця (опір потерпілого, затримання винної особи, з’явлення до правоохоронних органів із зізнанням про вчинене, остаточна відмова від закінчення діяння до кінця в разі усвідомлення неможливості доведення злочину до кінця тощо). Про ненастання злочинних наслідків може свідчити також раптовий збіг фактичних обставин, що не залежить від волі винної особи, або втручання у розвиток подій осіб, які виконують професійні функції, зокрема, щодо зменшення характеру чи розміру наслідків (працівники аварійно-рятувальних служб, МНС, пожежної служби, лікарі та ін.).

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/222430.html