---

Поняття та система недержавного пенсійного забезпечення

Досвід закордонних країн показує необхідність та доцільність побудови соціального захисту на основі трьох рівнів відповідальності працівника за своє матеріальне благополуччя: на рівні держави, підприємства та персональному рівні (тобто на рівні усвідомлення людиною свого обов’язку самостійно піклуватися про своє майбутнє).

Слід зрозуміти, що зародження та формування почуття особистої відповідальності за забезпеченість свого власного майбутнього, вимагає не одного десятиліття цілеспрямованої роботи соціальних інститутів над суспільною свідомістю взагалі, та особистісною  зокрема. На жаль, історія розвитку ринкових відносин у нашій країні засвідчує випадки, коли люди ставали жертвами фінансових пірамід.

Фінансова піраміда – це організація, членство в якій набувається за умови внесення певних платежів, внесків чи іншої оплати і дає змогу отримувати прибуток членам організації, залежно від кількості залучених ними учасників [116, с. 13].

До речі як свідчать результати дослідження, проведені Агентством фінансових ініціатив, факторами, які стримують участь працівників у системі недержавного пенсійного забезпечення є: недовіра до недержавних пенсійних фондів; відсутність коштів; відсутність належної інформації та побоювання втратити кошти [55, с. 18]

З прийняттям Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» об’єктивно назріла необхідність більш глибокого вивчення системи недержавного пенсійного забезпечення як особливого учасника економічних відносин в умовах посилення соціальної функції держави. Недержавна форма пенсійного забезпечення відіграє значну роль у соціальному захисті населення.

У наукових працях учених всіх економічних шкіл і напрямків розглядалося питання соціальної підтримки населення (особливо, непрацездатної його частини). Цієї проблеми у своїх працях торкалися: В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс, А. Маршалл та ін. Теоретичні дослідження в галузі пенсійного забезпечення через аналіз суспільних фондів споживання (у радянський період) представлені в роботах вітчизняних учених: А. Вихляєва, Н. Герасимова, В. Колтунова, Б. Ракитського, І. Шаршова, Г. Тамошиної.

Вивчення проблем пенсійного забезпечення, зокрема, його недержавного сектора, пов'язане з іменами авторів, що досліджують проблему з різних господарських і фінансово-економічних точок зору. До них можна віднести закордонних авторів – Ж. Шулищ, С. Фішера, Э. Рейно, Д. Калланда, а також вітчизняних – М. Альохіна, Ю. Вороніна, Л. Ржаницина, Е. Четиркіна, В. Роїк, В. Дубровського, Е. Якушева, В.Ачаркана та ряд інших.

Фінансування державного пенсійного забезпечення повинно ґрунтуватися на принципі солідарності, включаючи солідарність поколінь, суб'єктів України й галузей економіки, а засоби обов'язкового державного пенсійного страхування використовуватися винятково на пенсійне забезпечення застрахованих за правилами й нормами, установленими законодавством.

Загальнообов’язкове державне пенсійне забезпечення (або страхування – згідно Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування») як механізм реалізації права на пенсію, на сьогоднішній день у достатній мірі досліджений. Чого із упевненістю не можна сказати про інститут права соціального забезпечення – недержавне пенсійне забезпечення.

Саме тому, особлива увага має приділятися недержавному пенсійному забезпеченню, за допомогою якого здійснюється додаткове добровільне страхування за рахунок внесків роботодавців і громадян через спеціалізовані інститути – недержавні пенсійні фонди.

Створення бази даних із довгострокових зобов'язань пенсійної системи дозволить здійснювати регулярний актуарний аналіз фінансового стану системи на короткострокову, середньострокову й довгострокову перспективу та заздалегідь попереджати про можливість настання наслідків негативних факторів, вживати необхідних заходів, що забезпечують фінансову стабільність системи пенсійного забезпечення.

Для України запровадження третього рівня пенсійної системи є природною необхідністю, а тому дослідження його проблем має значення не лише для задоволення наукового інтересу вчених, але й для надання теоретичних, науково-обґрунтованих пропозицій щодо внесення змін до норм діючого пенсійного законодавства.

Наукове осмислення проблематики недержавного пенсійного забезпечення, на мій погляд, потрібно розпочати з визначення галузевої належності інституту недержавного пенсійного забезпечення, тобто до якої саме галузі права належить недержавне пенсійне забезпечення: права соціального забезпечення, цивільного права чи фінансового.

При цьому, система недержавного пенсійного забезпечення – це складова частина системи накопичувального пенсійного забезпечення, що ґрунтується на засадах добровільної участі фізичних та юридичних осіб, окрім випадків, передбачених законами, у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання учасниками недержавного пенсійного забезпечення додаткових до загальнообов’язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат.

Проаналізувавши науково-практичну літературу із зазначеного питання, можна дійти висновку, щодо відсутності єдиної позиції серед вченого співтовариства.

Зокрема, М. Буянова вважає, що, оскільки виключним видом діяльності недержавних пенсійних фондів є недержавне пенсійне забезпечення учасників конкретного фонду на підставі договору недержавного пенсійного забезпечення з вкладником фонду, то ці відносини є цивільно-правовими і такими, що не стосуються права соціального забезпечення [40, с. 19].

Б.І. Сташків вважає, що недержавне пенсійне забезпечення здійснюється на добровільній основі. Останні мають багато спільного з соціально-забезпечуючими відносинами, спрямовані на забезпечення гідного життя непрацездатних, є доповненням до державного соціального забезпечення. Це дає підстави для висновку, що їх потрібно віднести до предмета регулювання права соціального забезпечення [118, с. 80—81]. Цю точку зору фрагментарно підтримують також такі вчені: С. Сивак [104, с. 119-121], І.М. Сирота [107, с. 28], М.Л. Захаров та Є.Г. Тучкова [49, с. 209].

Недержавне пенсійне забезпечення є структурною частиною галузі права соціального забезпечення України за таких підстав: 1) відносини з недержавного пенсійного забезпечення виника­ють між його учасниками під час прояву негативного наслідку соціального ризику; 2) недержавне пенсійне забезпечення як явище правове, та як вимога сучасності, покликане підтримати та доповнити рівень соціальної захищеності суспільства, надати можливість громадянам (частково) самим відповідати за свій добробут, будучи на пенсії; 3) цей вид забезпечення все ж таки є пенсій­ним, а тому входить до галузі «Право соціального забезпечення України».

На початку цієї дисертаційної роботи мною підкреслювалось: ч.2 ст.46 Конституції України, встановлюючи можливість реалізації людиною свого права на соціальний захист через … в тому числі - інші джерела соціального забезпечення, вже у 1996 році заклала, на мій погляд, підвалини для створення та розвитку недержавного пенсійного забезпечення в Україні; стала раціональним поштовхом для розробки та вдосконалення інституту права на недержавне пенсійне забезпечення, умов його реалізації та гарантій. Однак виникає запитання: чи можемо ми вважати недержавне пенсійне забезпечення – джерелом соціального забезпечення (для того щоб дійти висновку відносно «причетності» зазначеного положення Основного закону держави до цієї форми пенсійного забезпечення). Давайте розберемось. 

Якщо брати до уваги класичне визначення права соціального забезпечення, то воно регулює відносини щодо медичної допомоги і лікування, пенсійних та деяких інших відносин щодо забезпечення громадян у старості та при непрацездатності, материнстві та дитинстві, державної допомоги сім'ям з дітьми, а також тісно пов'язані з ними процедурні відносини щодо встановлення юридичних і процесуальних фактів щодо вирішення спорів [17, с. 31]. Враховуючи період розвитку суспільства, коли було надане таке визначення, воно вимагає свого природного коригування відповідно до нових економічних та соціальних умов.

Певні варіанти такої корекції запропоновані Б.І. Сташковим, який вважає, що право соціального забезпечення регулює суспільні відносини, що виникають між органом соціального захисту населення, з одного боку, і фізичною особою – з іншого, з приводу надання останній конкретного виду соціального забезпечення, тобто перевірки наявності права на конкретний вид матеріального забезпечення та дотримання встановленого порядку його реалізації [118, с. 80—81].

М.Л. Захаров, Є.Г. Тучкова вважають, що предметом права соціального забезпечення є суспільні відносини як матеріального, так і процедурно-процесуального характеру, що виникають внаслідок розподілу частини валового національного продукту через систему соціального забезпечення [51, с. 77].

В свою чергу, О.Є. Мачульська та Ж. Горбачова вважають, що соціальне забезпечення є сукупністю суспільних відносин щодо розподілу позабюджетних фондів соціального страхування та перерозподілу частини державного бюджету з метою задоволення потреб фізичних осіб у випадках втрати заробітку чи трудового доходу; наявності додаткових витрат по утриманню і вихованню дітей; підтримки інших членів сім'ї, що потребують стороннього догляду; відсутності коштів у обсязі прожиткового мінімуму з об'єктивних, соціально значущих причин, а також по наданню медичної допомоги та соціальному обслуговуванню [79, с. 4-5].

Найбільш вдалою, на наш погляд, є точка зору Т.З. Гарасимова, який вважає, що право соціального забезпечення як система норм права врегульовує суспільні відносини щодо матеріального соціального забезпечення громадян у випадку виникнення соціального ризику за рахунок спеціальних соціальних фондів чи бюджетів різних рівнів [37, с. 38].

Дійсно, питання відносно галузевої належності інституту недержавного пенсійного забезпечення на Україні є досить дискутабельним. Однак, на мій погляд, інститут недержавного пенсійного забезпечення носить виключно характер соціально-забезпечувальних відносин. Така позиція ґрунтується на наступному.

Відповідно до ст.1 Конституції України, Україна – це суверенна, незалежна, демократична, соціальна та правова держава. У першому розділі цього дисертаційного дослідження мова йшла про соціальну функцію держави та її значущість під час становлення демократично-правової держави. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави.

Виникає запитання: якщо третій рівень пенсійної системи передбачає створення пенсійних фондів недержавної форми власності, то яким чином держава матиме змогу виконати свою соціальну функцію?

Відповідаючи на це запитання, потрібно звернутись до положень ряду нормативно-правових актів. Відповідно до ч.1 ст.46 основного закону, громадяни мають право на соціальний захист, який включає в себе право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття за незалежних від них обставин, а також старості та у інших випадках, передбачених законом [1] (як бачимо, вказівки стосовно виключності соціального захисту населення державними органами відповідного рівня немає).

В ч.2 ст.46 Конституції України зазначено, що це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ та організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних та приватних установ для догляду за непрацездатними. З аналізу цієї частини статті видно, що право на соціальний захист може гарантуватися не тільки системою загальнообов’язкового державного соціального страхування.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/87986.html