Генеза вчення про установчі документи юридичних осіб

Історичний аспект становлення юридичних осіб безпосередньо пов’язаний з такою їхньою невід’ємною характеристикою, як установчі документи. Втім, передусім доцільно нагадати думку Франческа Паола Казаволи – почесного голови Конституційного суду Італії щодо досліджень. Згадавши Гермогеніана cum hominum causa omne jus constitutum sit (D. 1. 5. 2), він акцентував увагу на висловленнях, які в певний момент «історії» (або краще було б сказати «в історії») набувають досконалого звучання і відповідають ідеям оновлення (хоча б і після вікового інкубаційного періоду в міру накопичення міріад незначних змін) [62, с. 193]. Спираючись на цю мудру думку, слід враховувати те, що протягом тривалого часу «міріади» змін в уявленні про те чи інше правове явище формували його бачення, яке час від часу змінювалося. Причиною цього були насамперед економічні засади суспільної діяльності, а як наслідок – засади правові. Для аналізу рухатимемося шляхом, який зазвичай обирають дослідники правових категорій, – від Давнього Риму, через Середньовіччя та індустріальний прорив XVIII–XIX ст. до наших часів (Нових та Новітніх – ХХ–ХХІ ст.).

Романісти та пандектисти вказують на зародження в Давньому Римі поняття юридичної особи. Вже тоді було закладено початок бачення як суб’єктів правового спілкування не лише фізичних осіб, а й об’єднання осіб, які виступають в обігові як єдине ціле, якісно відмінне від сукупності суб’єктів. Такими соціальними одиницями, наділеними правами приватних осіб, у римському праві вважаються професійні та релігійні союзи, місцеві цивільні общини, державна казна [59, с. 297].

Безумовно, одним із найдавніших видів об’єднань громадян були релігійні колегії (корпорації) – жерці та безпосередньо релігійні колегії, а також церковні інститути християнського періоду [140; 264; 284, с. 136; 220, с. 86], які діяли на підставі внутрішніх статутів та правил. За часів ранньої Республіки, при освяченні храму понтифіки визначали його правоздатність, затверджували статут храму, встановлювали межі священної території, права храму, особливості жертовного ритуалу, характер розподілу прибутку [106, с. 66].

Другим важливим напрямом розвитку вчення про юридичні особи, що зародилося в Давньому Римі, був їх поділ на публічні та приватні, що згодом набуває все більшого значення. Поряд з державою стали користуватися самостійної правоздатністю міські громади, а також інші корпорації – жрецькі колегії, понтифи та ін. (Collegia templorum, sodalitates); цехи (collegia fabrorum, pistorum та ін.); товариства державних відкупників (так звані societates publicanorum) і багато інших.

Існує думка, що в римському праві колегії, корпорації і т. п. (у тому числі публічні колегії жерців та інші релігійні колегії) належали до сфери публічного права [264, с. 2], адже приватними могли бути лише фізичні особи. Бурхливим було корпоративне життя в період Республіки.

Згодом, вже в епоху Київської Русі, до публічних юридичних осіб стали відносити православну, католицьку та євангелістську церкву з їх організаціями, а решту юридичних осіб вважати приватними [54].

На підтвердження бачення публічності регулювання церкви в Київській Русі можна навести Церковний статут князя Володимира, що визначав чимало її прав та обов’язків як суспільного утворення. Це було на той час не лише важливо, а й показово, оскільки саме церковні організації були одними з небагатьох, що мали ознаки юридичної особи. Зокрема, це визначення того, які люди повинні бути підвідомчі церкві та єпископам, встановлення церковної десятини, звільнення від княжого суду та торгових податей, дозвіл на створення церковних судів з віднесенням до підсудності всіх справ із порушення правил церкви, а поміж того, справи із спадкування, надання єпископам права нагляду за торговими мірами і прибутками з цього та ін.

Приймались й інші статути, якими визначалось правове становище церкви як окремої установи в суспільстві [6, с. 93–94]. У 996 р. князь Володимир прийняв статут, відповідно до якого в обов’язок духовенства входило піклування про бідних та знедолених, у зв’язку із цим визначена статутом десятина призначалась не лише на утримання приходських церков та монастирів, а також на утримання створених ними богоугодних закладів та лікарень [271, с. 76].

Важливим з часів Давнього Риму стало те, що існування юридичної особи не залежить від її складу: попри зміни учасників юридична особа залишається тією ж самою. Отже, юридична особа є таким союзним утворенням, яке стає суб’єктом прав [51]. І слід сказати, що це було однією з прогресивніших на той час правових новел.

Не вдаючись в дискусію стосовно розробки римським правом вчення про юридичні особи [163, с. 112; 74, с. 234; 164; 220, с. 87; 283, с. 168; 149, с. 57–60] і виходячи з доведення істотних відмінностей між товариством та тим союзним утворенням, яке набуло статусу юридичної особи, зауважимо, що це стало підставою (або викликало необхідність) розробки тих норм, якими б керувалися учасники цього союзного утворення (надалі – корпорація). А те, що корпорація виникла саме як таке утворення, сумнівів не викликає. Лише є розбіжності в тому, скільки осіб могли її створювати.

Був час, коли вважалося, що для цього мали домовлятися принаймні три члени, спираючись на вислів Нерація: Neratius Priscus tres facere existimat collegium, et hoc magis sequendum est (1.85 D. de V. S. 50, 16) [51]. Згодом стали визнавати, що це правило не виключає можливості утворення корпорації і двома членами. Але хоч як би там було, між ними мала існувати згода стосовно істотних засад їх співіснування як причетних до корпорації осіб.

Існує думка, що в цей період створення юридичних осіб залежало цілком від їх засновників за єдиної умови, ne quid ex publica lege corrumpant (1. 4 D. de colleg. 47, 22). Однак така думка поділяється не всіма дослідниками, оскільки з визнання свободи асоціації ще не випливає, що будь-яка асоціація могла набути значення юридичної особи лише через бажання її засновників [311, с. 64].

Для більшості дослідників участь держави у створенні професійних об’єднань не викликає сумніву. Однак висловлювалися й інші думки, що оскільки такі об’єднання є приватними організаціями, а не публічними корпораціями, вони створювалися за приватною ініціативою і не привертали уваги держави.

Тим не менше найбільш поширеним баченням є те, що держава сприяла створенню організацій ремісників вже в сервієву епоху. У республіканську епоху держава не втручалася в створення цих організацій і не заважала цьому, допоки вони не ставали засобом в руках осіб, які боролися за владу [65, с. 314–317]. Аналогічна ситуація була з релігійними об’єднаннями, які створювалися доволі вільно. Принаймні, жодних даних про інше до нас не дійшло. В. Б. Єльяшевич має рацію, коли зазначає, що якби ці союзи самі по собі були незаконними, то для їх розпуску не потрібно було б спеціальної постанови сенату [65].

Натомість все більше дискутувалося те, що для виникнення корпорації достатньо бажання її учасників, котрі створюють цю корпорацію як окрему особу, а з часом стало стверджуватися, що союзу таких учасників державною владою мають бути спеціально подаровані (пожалувані) права юридичної особи [226].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37936.html