Становлення і розвиток інституту комерційної таємниці: вітчизняний та зарубіжний досвід

Вивчення та дослідження вітчизняного та зарубіжного досвіду становлення й розвитку інституту комерційної таємниці сприятиме більш ґрунтовному осмисленню та з’ясуванню специфіки даної наукової категорії, пошуку найбільш оптимальних шляхів її вдосконалення. Взагалі-то прийнято вважати, що вести мову про комерційну таємницю в контексті трудових відносин доцільно з ХVIII – ХІХ ст., часу зародження капіталістичних відносин та використання праці найманих працівників. Проте й у більш ранні історичні періоди (можливо, не зовсім в класичному вигляді) можемо спостерігати бажання особи, яка володіє комерційною таємницею (конфіденційною інформацією), унеможливити її незаконне поширення.

Так, наприклад, ще у Стародавньому Римі заборонялося примушувати чужих рабів до видачі секретів свого господаря; протиправні дії каралися штрафом у розмірі, еквівалентному подвійній величині спричинених збитків [30, с. 68]. У часи феодального ладу ознаки комерційної таємниці простежуються у функціонуванні гільдій (цехів), що об’єднували ремісників однієї спеціальності. Зі зростанням конкуренції кожен цех зберігав таємниці свого виробництва, здійснювався нагляд за роботою та життям кожного майстра. У ХІ – ХVI століттях практично кожен цех мав власні статути по збереженню технології виробництва. У зв’язку з тим, що не всі майстри, а особливо учні та підмайстри, дотримувалися дисципліни праці в частині збереження комерційних секретів, уже в ті часи почалося запровадження моральних та правових зобов’язань щодо нерозголошення. Наприклад, в 1444–1446 роках в Авіньйоні ювелір Прокоп Вальдфогель брав зі своїх учнів клятву щодо повного збереження таємниці, яка стане їм відома під час навчання. Крім непрямих методів впливу (значна плата за навчання, обов’язок учнів проживати разом із учителем), застосовувалися й сучасні заходи. Зокрема, з кожним підмайстром укладався окремий договір, де прямо заборонялося останньому кого-небудь навчати цьому ремеслу, розголошувати інформацію про вчителя та інші комерційні деталі професії [31, с. 16].

З часом цеховий спосіб виробництва став гальмувати науково-технічний процес. Використання нових винаходів заборонялося, право автора на свій винахід не визнавалося. І лише мануфактурне виробництво ХVI-ХVIІІ ст., започаткувавши капіталістичну економіку, призвело до початку правового оформлення режиму комерційної таємниці. У цей час формується розуміння прямого зв’язку між успішністю підприємства та збереженням комерційних секретів. Набуває подальшого поширення практика укладання усних та письмових договорів щодо нерозголошення комерційної таємниці. Установлення покарання за порушення інтересів роботодавця призвело до перших судових спорів з цього питання. Прикладом таких норм кримінально-правового характеру, спрямованих на захист порушених комерційних прав, можна назвати ст. 309 Кримінального уложення Бельгії 1867 р., ст. 418 Кримінального кодексу Франції 1863 р., ст. 338 Баварського кримінального кодексу 1861 р. тощо [32, с. 12].

Важливим моментом подальшого закріплення нормативних засад комерційної таємниці стало прийняття у 1883 р. Паризької конвенції про охорону промислової власності, зокрема розголошення працівниками виробничих та торгових секретів стало визнаватися формою недобросовісної конкуренції. Даний документ виступив основою формування антимонопольно-конкурентного законодавства ряду європейських країн. Інститут комерційної таємниці у цей час має певні особливості, зокрема податкові, процесуальні норми, законодавство про банкрутство встановлювали підстави та межі розкриття комерційної таємниці.

Щодо вітчизняного досвіду, варто відзначити, що в нормативних актах Російської імперії з середини ХIХ ст. почали з’являтися положення, котрі захищали фабричні та торгові секрети, таємницю кредитних установ. Вони слугували можливістю закріплення певного положення виробника в середовищі конкурентів, утримання та розширення наявних позицій на ринку [33, с. 139]. Найбільш важливим у цьому плані було прийняття в 1845 р. Уложення про покарання [34, с. 108-110], де розділ 8 «Про злочини та проступки проти суспільного устрою та благочиння» містив декілька статей, присвячених регулюванню комерційної таємниці та конфіденційної інформації. Так, ст. 1157 передбачала запровадження відповідальності персоналу кредитних установ за розголошення банківської таємниці, яка стала їм відома під час виконання посадових обов’язків, ст. 1187 – відповідальність прикажчиків та сидільців за вчинення ними дій, що спричиняють підрив довіри господаря – відкриття таємниць або інших «шкідливих для господаря розголошень».

Найбільш класичним з точки зору сучасного розуміння комерційної таємниці як об’єкта трудових відносин стало уточнення поняття «розголошення комерційної таємниці під час роботи». Це розголошення відомостей про будь-який утримуваний у таємниці та ввірений працівникові у вигляді таємниці засіб, застосовуваний при виготовленні чи обробці продукції конкретною фабрикою, заводом чи мануфактурою, якщо на це не було позитивної згоди осіб, яким ця таємниця належить по праву, і що, відповідно, призвело до заподіяння цим особам шкоди. Встановлювалось і покарання за вчинення зазначених вище дій – тюремне ув’язнення строком від чотирьох до восьми місяців [34, с. 122-124]. Також передбачалося покарання за розголошення службової таємниці, секретів медицини, виробництва яких-небудь виробів, робіт, машин, порушення таємниці кредитних установ, громадських чи приватних банків.

Інститут відповідальності за діяння, що завдають шкоди комерційним інтересам роботодавця, знайшов своє логічне продовження у прийнятому в 1900 р. Кримінальному уложенні. Зокрема, ст. 544 передбачала для працівників арешт або штраф до 500 рублів за розголошення прийомів виробництва, ввірених їм як такі, що мали зберігатися в таємниці. При цьому під час кваліфікації дій не принциповою була об’єктивна сторона злочину – в усний чи письмовий спосіб розголошувалися конфіденційні відомості, а також суб’єктивна – факт наявності чи відсутності заподіяння майнової шкоди підприємству. Однак у разі настання несприятливих наслідків для власника, дана ознака була обтяжуючою – покарання посилювалося тюремним ув’язненням строком до шести місяців.

Стаття 544 Уложення 1903 р. передбачала відповідальність і для працівників банківської сфери у вигляді арешту чи штрафу до 500 рублів. Протиправність діяння виявлялася у винному умисному розголошенні відомостей, які завідомо складали таємницю установи чи товариства й не підлягали розголошенню [35]. Як бачимо, у даному документі міститься вказівка на наявність повідомлення працівника про конфіденційність переданої йому для використання інформації, розуміння ним протиправності дій розголошення комерційної таємниці.

З кінця 1917 р. прогресивні напрацювання царської науки щодо регулювання комерційної таємниці під час трудових відносин почали згортатися аж до повного скасування. Зокрема пункт 7 Декрету про робітничий контроль, який прийнятий спільною постановою ВЦВК та РНК 27 листопада 1917 р., прямо зазначав, що «комерційна таємниця відміняється» [36, с. 77-85]. Дане положення надавало право органам робітничого контролю перевіряти фінансову та виробничу сторону діяльності, ділове листування підприємства. Відповідно, в таких умовах говорити про комерційну таємницю та відповідальність за її розголошення не доводилося, інститут комерційної таємниці фактично припинив своє існування.

Деякі вчені, наприклад Г.К. Сафаралієв та А.П. Бердашкевич, заперечують пануючу думку про скасування законодавчої охорони комерційної таємниці зі встановленням радянської влади. Як доказ, вони наводять факт затвердження ВЦВК у 1926 р. переліку секретів, який дозволяв підприємствам захищати власну виробничу та комерційну таємницю [37]. С.В. Алексєєв також згадує про відомості та розробки воєнного характеру, що отримали правовий захист у СРСР раніше [33,                   с. 140].

Отже, точка зору, що розглядається, має право на існування. Нестійкий та незбалансований розвиток радянської держави відображався також і на її правовій системі. Декретом РНК від 20 червня 1919 р. «Про винаходи» було започатковано нормативне регулювання невідомого до того часу авторського (винахідницького) права. Винахід отримав статус об’єкта, вилученого з вільного господарського обороту. Водночас наступні рішення Вищої ради народного господарства все перекреслювали – будь-який корисний з точки зору держави винахід міг бути оголошений її власністю та переданий у загальне користування всією економікою країни, із збереженням за винахідником формального статусу автора та виплатою певної винагороди.

Із запровадженням нової економічної політики з’явилися деякі елементи ринкових відносин, відповідно почав оживати інститут комерційної таємниці. Саме в цей час був прийнятий уже згаданий вище перелік комерційних секретів, який дозволяв суб’єктам господарювання встановлювати режим охорони належної їм комерційної таємниці. Відбувається перехід до централізованої економіки з вільним обміном між підприємствами країни науково-технічною та комерційною інформацією. За таких умов нелогічно вести мову про існування комерційної таємниці та відповідальності працівників за її розголошення. Обмін інформацією був перевагою, а відмова її поширення могла бути сприйнята як саботаж соціалістичного розвитку держави з усіма несприятливими наслідками радянської репресивної машини.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37878.html