Правова природа та зміст принципів змагальності та об’єктивної істини

В теорії цивільного процесуального права більшістю вчених визнається значимість таких принципів цивільного процесуального права як об’єктивної істини і змагальності, однак мають місце розбіжності в розумінні їх сутності і складових елементів, їх класифікації [67, с. 5−10; 195, с. 69−70; 233; 55, с. 34−57]. Існують навіть різні терміни щодо одного й того ж самого положення. Так, російські вчені виділяли принцип юридичної істини, виражений у змісті статей 14, 50 ЦПК РРФСР, ― правило, відповідно до якого суд вирішує цивільні справи в межах поданих йому доказів. У юридичній науці 1950-60 років жваво обговорювалося питання про характер істини, яка встановлюється судом: чи є вона абсолютною або відносною у філософському розумінні. Різні автори доводили, що або ця істина абсолютна, або вона відносна, або поєднує у собі риси як абсолютної, так і відносної істини. Обговорювалося також питання − яку істину повинен встановити суд: абсолютну або відносну [148, с. 100−103].

Деякі автори так визначали принцип об’єктивної істини: «У теорії цивільного процесуального права визнано, що сутність цього принципу полягає у вимозі, зверненій до суду, як органу правосуддя, вирішити цивільно-правовий спір й інші цивільні справи в повній відповідності до дійсно існуючих фактичних обставин, у їхній правовій оцінці (кваліфікації), що відкриває можливість досягнення дійсного висновку про суб’єктивні права й обов’язки. Одержання вірного судження суду про підстави виникнення цивільних прав і обов’язків становить найважливішу умову правосуддя й водночас є метою доказової діяльності в судовому процесі. Відповідно до розглянутого принципу рішення суду повинне глибоко, всебічно, правильно й повно відбивати юридично значимі фактичні обставини справи і щодо позовного провадження містити дійсний висновок суду про суб’єктивні права й обов’язки сторін, тобто об’єктивну істину» [130, с. 33]. Принцип змагальності розкривають наступним чином: «У світлі тих змін, які відбуваються в суспільстві, змагальність варто розглядати не тільки як демократичну основу, а також як гарант неупередженого вирішення справи. Вся система доказування в суді може будуватися на змагальності, де взаємовідносини сторін спору визначаються їх протистоянням [58, с. 47].

Як і будь-яка правова категорія принцип об’єктивної істини є досить складним і водночас цікавим об’єктом для дослідження. Складність поняття «об’єктивна істина» зумовлена тим, що цей термін застосовується не тільки у цивільному процесі, його слід одночасно сприймати і як філософський термін. Відповідно до змісту словосполучення «об’єктивна істина» у філософському словнику вказане поняття пояснюється як зміст людських знань, який не залежить від волі і бажань суб’єкта. Істина не конструюється за волею і бажанням людей, а визначається змістом відображення об’єкта, що й обумовлює її об’єктивність. Вчення про об’єктивну істину спрямоване проти можливих концепцій істини суб’єктивно-ідеалістичного спрямуванння, згідно з якими істина вільно конструюється людиною, є результатом згоди між людьми. Таке розуміння істини антинаукове, оскільки дозволяє розглядати як істину релігійні вірування тощо, тільки тому, що вони поділяються більшістю людей[183, c. 336]. Тлумачення об’єктивної істини випливає й з іншого джерела, згідно з яким «об’єктивний» означає: (від лат. objectivus — предметний) — 1) той, що існує поза свідомістю й незалежно від неї, 2) безсторонній, неупереджений [ 157, c. 474]. До наведених дефініцій інші джерела додають: об’єктивний — належний об’єкту і незалежний від суб’єкта, що існує поза і безвідносно до нього. При застосуванні до продуктів духовної сфери застосовується для позначення значення, що не проходить з часом і яка підтверджується практикою. Характерною рисою цього терміну в інших джерелах виділяється — позбавлення упередженості, пристрастей. Існування у дійсності, можливість підтвердження і спростування.

Такий високий зміст поняття «об’єктивної істини» може свідчити про недосяжність сприйняття істини, неможливість осягнути істину у свідомості людини. Філософський термін «об’єктивна» означає, що істина не залежить від волі однієї особи, тобто є альтернативою щодо суб’єктивної свідомості і логічно пов’язаної з цим поняттям волі, але воля та волевиявлення у праві мають істотне значення для кваліфікації правовідносин і вони пов’язані зі свідомістю людини. Якщо поглиблювати філософське сприйняття об’єктивної істини в праві, то виходитиме, що істина недосяжна для свідомості однієї людини, отже, при вчиненні правочинів остання діє не відповідно до реального стану речей, тобто несвідомо і сама не розуміє значення своїх дій. Отже, людина помиляється з незалежних від неї причин, оскільки для неї істина, фактично, недосяжна. Але це питання при його аналізі з урахуванням положень ЦК України означатиме, що всі правочини можуть визнаватися укладеними несвідомо, але це парадокс. Тому не можна погодитися з визначенням О. С. Мельничука, оскільки істина може мати суб’єктивні і об’єктивні риси, але об’єктивна істина не залежить від свідомості конкретної особи. Істина пізнається людьми, постійно уточнюється в дискусіях і спорах і тоді, на наш погляд, вона набуває об’єктивних ознак, тобто істина стає незалежною від волі однієї особи, навіть тієї, яка запропонувала саме таке її тлумачення.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/188549.html