Обставини, що виключають злочинність діяння, як система взаємопов’язаних елементів

Інститут обставин, що виключають злочинність діяння привертає значну увагу науковців навіть незважаючи на існування цілого ряду монографічних та дисертаційних досліджень, присвячених як обставинам, що виключають злочинність діяння у цілому, так і окремим їх різновидам. Необхідно зауважити, що незважаючи на давність існування цього інституту, який є невід’ємним механізмом забезпечення природних прав людини, він залишається динамічною правовою категорією, яка постійно розвивається. Проявами такого розвитку є як законодавче віднесення окремих ситуацій (діянь, дій) до числа аналізованого інституту, а, отже, його доповнення, такі і зміна підходів до регламентації окремих обставин, зокрема, це стосується крайньої необхідності, а саме визначення критерію співрозмірності цієї обставини – із допустимої раніше шкоди меншої за відвернену до меншої або рівної відверненій шкоді.

Національний інститут обставин, що виключають злочинність діяння, значною мірою формувався на підставі існуючої кримінально-правової доктрини та тих здобутків, які нею були напрацьовані. Це уможливило істотну зміну нормативно-правового регулювання суспільних відносин у порівнянні з попереднім КК. Також слід зазначити, що національна правова система у цій частині формувалась паралельно із правовими системами інших пострадянських держав, з урахуванням оцінки положень Модельного КК. Однак, незважаючи на близькість об’єктивних умов розвитку згаданих правових систем на сьогодні можна констатувати різні результати процесу оновлення кримінального законодавства. Зокрема, це стосується уявної оборони, яка відповідно до законодавства України є обставиною, що виключає злочинність діяння, згідно з КК Російської Федерації до таких обставин не віднесена, а в КК Республіки Білорусь визначена як помилка у стані необхідної оборони, а не як окрема обставина, що виключає злочинність діяння. Певними відмінностями у правовому регулюванні (які будуть проаналізовані у відповідних підрозділах дослідження) характеризується і виправданий ризик як обставина, що виключає злочинність діяння. Водночас спільною рисою у контексті цієї обставини є те, що вона пройшла еволюційний розвиток і, як наслідок, еволюційним шляхом доповнила аналізований інститут. При цьому у науці кримінального права наводяться приклади застосування у судовій практиці відповідних положень про виправданий ризик навіть у часи коли відповідна норма не була закріплена у кримінальному законодавстві. Наведене підкреслює об’єктивну обумовленість твердження про те, що заподіяння шкоди в умовах виправданого ризику не може мати наслідком кримінальну відповідальність. З огляду на наведене в межах цього підрозділу будуть досліджені системоутворюючі ознаки інституту обставин, що виключають злочинність діяння, які є загальними властивостями, що мають бути притаманні кожній з аналізованих обставин.

Обставини, що виключають злочинність діяння, як інститут кримінального права законодавчо оформився з прийняттям чинного кримінального закону. Його новелою з-поміж інших є така обставина як діяння, пов’язане з ризиком (ст. 42 КК). Виправданий ризик у кримінальному праві – це діяння (дія або бездіяльність), пов’язане із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави для досягнення значної суспільно корисної мети, якщо ця мета у даній обстановці не могла бути досягнута неризикованою дією (бездіяльністю) і вжиті особою запобіжні заходи давали достатні підстави розраховувати на відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам. Унаслідок вчинення діяння, пов’язаного із ризиком, може бути заподіяна шкода правоохоронюваним інтересам, а тому всі ознаки виправданого ризику повинні бути належно врегульовані в чинному Кримінальному кодексі України. Наявність в межах розділу VІІІ Загальної частини КК України даної обставини свідчить, що її ознаки відповідають складовим поняття «обставини, що виключають злочинність діяння».

Отже, вирішення питання про доцільність законодавчої новели щодо виокремлення виправданого ризику в системі обставин, що виключають злочинність діяння, залежить від встановлення відповідності його ознак конститутивним ознакам, властивим даному поняттю, яке на сьогодні не закріплено у нормах КК України.

Значний внесок у дослідження аналізованого поняття зробили Ю. В. Александров, Г. М. Андрусяк, В. В. Аніщук, П. П. Андрушко, М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, Н. П. Берестовий, Я. М. Брайнін, В. М. Бурдін, Ю. А. Вапсва, І. А. Гільфанд, О. А. Герцензон, В. О. Глушков, Л. В. Гусар, П. С. Дагель, В. П. Діденко, М. Д. Дурманов, С. І. Дячук, О. О. Кваша, В. Ф. Кириченко, О. Ф. Кістяківський, М. Й. Коржанський, С. Г. Келіна, В. Н. Козак, Н. Р. Лащук, Н. В. Лісова, О. М. Лупіносова, Ю. І. Ляпунов, В. О. Навроцький Л. А. Остапенко, М. М. Паше-Озерський, Л. М. Підкоритова, А. М. Ришелюк, І. І. Слуцький, І. С. Тишкевич, В. І. Ткаченко, М. Д. Шаргородський, Т. І. Якімець, В. А. Якушин, М. І. Якубович та інші. На сьогодні в Україні найбільш детальне і комплексне дослідження аналізованих обставин здійснив Ю. В. Баулін [21; 22; 23].

Відзначимо, що в кримінальному праві існують інститути, що узагальнюють такі категорії обставин, які: виключають кримінальну відповідальність; звільняють від кримінальної відповідальності; звільняють від покарання; виключають злочинність діяння. Іноді одну й ту саму обставину вчені відносили до різних з названих нами інститутів. Це стосується не лише сучасних правознавців, але й філософів. Так, Кант аналізував крайню необхідність таким чином: «...Насильницьку дію заради самозбереження слід розглядати не як щось невинне, а лише як щось некаране, ця суб’єктивна некараність по якомусь дивовижному непорозумінню вважається вченими-правознавцями об’єктивною некараністю (законодоцільністю)» [81, c. 290]. Надалі ми звернемося до аналізу терміну доцільності в контексті аналізованого поняття. Проблема полягає в тому, що при збігу в підходах до визначення сукупності ознак, які є обов’язковими для обставин, що утворюють даний інститут, дефініції даного поняття пропонуються доволі суперечливі, а іноді – навіть протилежні за змістом. Учені наполягають на тому. що проблема цих обставин нерозривно пов’язана з вченням про злочин [146, с. 8].

В. В. Калугін пише: «Очевидно, що кримінально-правовій оцінці може підлягати не сама обставина як така (факт оборони, крайньої необхідності тощо), а заподіяна в межах цієї обставини шкода охоронюваним кримінальним правом відносинам і інтересам, тобто об’єкту кримінально-правової охорони» [80, c. 53]. Отже, відсутність суспільної небезпечності як матеріальної складової злочину підтверджує обов’язковість такої ознаки у понятті обставин, що виключають злочинність діяння. Це закономірно, адже радянська наука кримінального права, та і сучасна вітчизняна, суспільну небезпеку розглядають як одну з основних ознак злочину. Керівні засади кримінального права 1919 pоку, Кримінальний кодекс РСФРР 1922 pоку, кримінальне законодавство України 1927 року, визначали злочин як суспільно небезпечне діяння, що посягає на суспільний лад і правопорядок, встановлений на перехідний до комуністичного ладу період часу.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37495.html