Перевищення меж діяння, пов’язаного з ризиком, та невиправданий ризик

Спеціальним предметом правового регулювання статті 42 КК є питання невиправданого ризику залежно від тієї шкоди, яка може настати внаслідок вчинення діяння, пов’язаного з ризиком. Так, відповідно до частини 3 статі 42 КК ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій. Результати аналізу наведеної норми дозволяють виокремити дві обов’язкові ознаки невиправданого ризику: 1) усвідомлення на момент вчинення діяння, пов’язаного з ризиком, ймовірності настання наслідків свого діяння; 2) ймовірним наслідком такого діяння є позбавлення життя інших людей, виникнення екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

Таким чином, якщо у попередньому підрозділі нами було проаналізовано умови правомірності діяння, пов’язаного з ризиком, то в межах цього підрозділу будуть проаналізовані особливі умови неправомірності цього діяння, які фактично обмежують небезпечність ймовірних наслідків ризикованого діяння. Необхідно зауважити, що законодавчий підхід, який передбачає закріплення певних обмежень для вчинення ризикованого діяння, оскільки соціально обумовленість ризикованого діяння не в змозі виправдати чи врівноважити будь-які негативні наслідки, які можуть настати в результаті відповідного діяння. Водночас, на наш погляд, будь-які наслідки, усвідомлення настання яких унеможливлює визнання ризику виправданий, мають бути обґрунтовані та чітко сформульовані, оскільки їх визначення із використанням оціночних понять може ускладнити практичне застосування норми про діяння, пов’язане з ризиком та в окремих випадках зумовити необґрунтоване притягнення до кримінальної відповідальності. Як зазначає Р. А. Крючков, аналіз нормативно-правових актів демонструє, що в ряді випадків поняття «ризик» підміняється поняттями «помилка», «небезпека», «загроза». Це є наслідком відсутності цілісного доктринального поняття ризику у праві, непослідовності у прийнятті та застосуванні рискологічної термінології на рівні нормативного правового регулювання, нечіткості прийомів і засобів юридичної техніки. Ризик недопустимо ототожнювати ні з небезпеками, ні з невизначеністю, ні з помилкою, оскільки він є цілком самостійним самодостатнім поняттям, що має змістовну цілісність.

Таким чином, і положення про невиправданий ризик мають бути сформульовані у спосіб, який б унеможливлював безпідставне ототожнення ризику із іншими правовими категоріями.

Водночас поряд із питанням про ознаки невиправданого ризику доцільно з’ясувати зміст такої правової категорії як перевищення меж виправданого ризику, оскільки на відміну від ряду інших обставин, що виключають злочинність діяння законодавець не регламентує питання співрозмірності виправданого ризику та, відповідно, не визначає поняття перевищення його меж. Відсутність відповідної норми зумовила появу у науці кримінального права дискусії про те, чи існують взагалі межі діяння, пов’язаного з ризиком і якщо існують, то чи можна стверджувати про те, що перевищення таких меж тягне за собою притягнення до кримінальної відповідальності. Актуалізується аналізоване питання ще й тим, що на відміну від інших обставин при яких шкода є реальною, на момент вчинення діяння, пов’язаного з ризиком є шкода є ймовірною, а, отже невідомим є те, чи настане вона взагалі і те, яка шкода настане.

Так, у нормах, які регулюють такі обставини як необхідна оборона та крайня необхідність врегульовано поняття перевищення меж відповідної обставини, що дає змогу і визначити самі межі такої обставини та визначити співрозмірність шкоди, яка заподіяна із певним інтересом, який завдяки певним діям залишається збереженим. У науці кримінального права існують різні позиції з цього приводу. Одні вчені вважають, що застосування норм, які регламентують аналізовану обставину, що виключає злочинність діяння не передбачає необхідності оцінки співрозмірності між метою, яку особа бажає досягти, та наслідками, які настали внаслідок такого діяння. Інші ж вчені вважають, що незважаючи на відсутність положень про співрозмірність у відповідній нормі, питання про перевищення чи не перевищення меж ризику все одно має значення для вирішення питання про кримінальну відповідальність особи. Зокрема, зазначається, що підстав для обмеження не існує і заподіяна шкода може бути більшою від запланованого позитивного результату, оскільки шкода усвідомлюється лише як ймовірна, але не бажана, і особа вживає заходів для її відвернення [199, c. 482].

М. С. Грінберг у цьому контексті зазначає, що чим більшим є суспільне значення мети, тим більшим благом суб’єкт має право ризикувати. Водночас вчений застерігає, що з наведеної думки не випливає, що мета виправдовує засоби, оскільки мають бути названі й інші умови виправданого ризику, які у кінцевому рахунку визначають відповідність мети і засобів [56, c. 106].

О. І. Ющик наполягає на необхідності регламентації перевищенням меж діяння, пов’язаного з ризиком, яким, на думку вченої, визнається необережне нанесення шкоди охоронюваним кримінальним законом інтересам в умовах досягнення суспільно корисної мети, якщо особою не були вжиті всі можливі заходи, об’єктивно здатні у конкретній ситуації запобігти настанню шкідливих наслідків [201, c. 12].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37495.html