Медичний ризик як вид виправданого професійного ризику

Вище було проаналізовано доктринальні підходи до класифікації виправданого ризику, на підставі яких встановлено, що одним із таких критеріїв є сфера людської діяльності, при здійсненні якої вчиняється ризиковане діяння. Також було зроблено висновок, що з огляду на формулювання статті 42 КК, діяння, пов’язане з ризиком, може бути вчинено у будь-якій із сфер людської діяльності, у тому числі професійних. Водночас необхідно зауважити, що окремі сфери такої діяльності вирізняються певними особливостями, які впливають і на їх оцінку з позицій виправданого ризику. Насамперед це стосується сфери медичної діяльності, яка апріорі пов’язана із ризиком для людини, сфери правоохоронної діяльності, яка також може передбачити заподіяння шкоди громадянам при реалізації професійних функцій, а також ризик у сфері підприємницької (господарської) діяльності, результати аналізу якого фактично стали поштовхом для розвитку кримінально-правового вчення про виправданий ризик. Саме тому вважаємо, що згадані види ризику мають бути детально проаналізовані на предмет виявлення характерних особливостей цих сфер людської діяльності, що можуть впливати на їх кримінально-правову оцінку.

Особливості лікарської діяльності зумовлюють існування істотних складнощів при вирішенні проблем правового регулювання відносин, які виникають при наданні медичної допомоги особі, яка її потребує. Такі складнощі виникають не лише при регламентації відповідальності за шкоду, яка настала внаслідок дій медичного працівника, але і при формулюванні обставин, що виключають злочинність діяння, існування яких покликане унеможливити безпідставне притягнення медичного працівника до кримінальної відповідальності за шкоду, заподіяну пацієнту.

П. П. Андрушко акцентує увагу на тому, що дії, які в теорії кримінального права іменуються виробничим ризиком, господарським ризиком, новаторським ризиком, медичним експериментом, технічним експериментом, за своєю сутністю і змістом тісно пов’язані між собою, мають спільні ознаки, всі вони пов’язані з виправданим (вимушеним) заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам для досягнення суспільної корисної мети [178, c. 95]. Наведена позиція є цілком обґрунтованою, оскільки зазначені категорії є категоріями одного правового виду. Водночас потрібно зауважити, що наявність спільних ознак не означає їх повну тотожність, оскільки ознаки, притаманні одному виду ризику можуть мати істотне значення для його констатації як обставини, що виключає злочинність діяння, а для віднесення іншого виду ризику до таких обставин, відповідна ознака може не мати обов’язкового значення. З огляду на те, що закон про кримінальну відповідальність не деталізує видів ризику та не встановлює окремих умов правомірності кожного із них, їх встановлення має здійснюватись на підставі норм інших галузей права.

При з’ясуванні кримінально-правової сутності медичного ризику слід враховувати висловлену в науці кримінального права позицію про те, що потреба ризикувати виникає за певних умов: її може викликати і надзвичайна обстановка, в якій медичний працівник вимушений виконувати свої професійні обов’язки, надаючи медичну допомогу чи медичні послуги, і незвичайний, рідкісний випадок, з яким він стикається в ході лікування, а також інші подібні обставини. При цьому ступінь вірогідності у виникненні необхідності ризикувати в медицині є справді високим [187, c. 499]. Разом із тим, існує й інші більш деталізована позиція, відповідно до якої труднощі прийняття рішення у медичній діяльності пов’язані з почуттям великої відповідальності, а до механізму прийняття рішення в ситуації виправданого ризику входять: 1) мета, яка усвідомлюється як позитивна та суттєва (мета, пов’язана з результатами, вагомими для суб’єкта, кримінальний закон не повинна цікавити); 2) оцінка ситуації, яка взагалі виключає можливість досягнення цієї мети без небезпеки чи можливості вибору між безпечним і небезпечним варіантом дій або варіантами з різним ступенем небезпеки; 3) наявність певного обсягу інформації, достатньої для передбачення можливих наслідків вибору даного варіанта поведінки і для ймовірного висновку про шанси досягнення мети [183, c. 111].

Згадані питання привертали і привертають увагу вчених-криміналістів, які у своїх дослідженнях формують наукові підходи до оцінки кримінально-правового значення медичного ризику. Слід зауважити, що навіть при відсутності норми, яка закріплювала виправданий ризик як обставину, що виключає злочинність діяння, науковці у своїх працях наполягали на тому, що недопустимим є притягнення до відповідальності за шкоду, яка заподіяна в результаті медичного ризику. Ця позиція обґрунтовувалась тим, що у такій, яка вимагає високої кваліфікації і відповідальності сфері людської діяльності, як медична допомога, ризик є невідворотнім завжди, коли приймається конкретне клінічне рішення [35, c. 23].

У цьому контексті П. С. Дагель зазначав, що недопустимим є притягнення до кримінальної відповідальності лікарів, які допустили виправданий ризик. У таких умовах дії лікаря позбавлені суспільно небезпечного характеру і в силу цього не можуть розглядатись як злочин, навіть якщо вони призвели до несприятливих наслідків. Навпаки, в ряді випадків, вважає вчений, відмова від ризику означає по суті відмову від надання допомоги хворому, тобто вчинення злочину [59, c. 13]. І. В. Івшин, зауважує, що в медичній практиці цілий ряд інвазивних втручань здійснюється «за відчуттями», коли при виникненні ускладнень вимагається ретельна оцінка всіх обставин медичного втручання з точки зору виправданого ризику [76, c. 36]. Таким чином, сама природа медичної діяльності обумовлює існування особливого підходу до правової оцінки шкоди, заподіяної при лікуванні особи.

На іншому аспекті аналізованого питання акцентує увагу Н. Ардашева, яка вважає, що при вивченні кожного нового відкриття у сфері медицини на певній стадії наукового дослідження виникає необхідність перевірити дії засобу чи методу на людині чи групі людей, результати якого достовірно не можливо передбачити. Це, на думку вченої, зумовлює існування протиріччя між зацікавленістю суспільства в прогресі медицини та інтересами людини у невтручанні в сферу її здоров’я, життя і безпеки [14, c. 104]. У цьому ж контексті П. Малек констатує, що експеримент несе у собі певну ступінь ризику, але відмовитись від нього медицина не може, оскільки в протилежному випадку це означатиме гальмування розвитку медичної науки [121, c. 56].

Крім того, у контексті сфери медичної діяльності, у кримінальному праві відводиться істотне значення з’ясуванню сутності лікарської помилки, заподіяння шкоди внаслідок якої, на погляд вчених, не може бути кримінально караним. Враховуючи ці обставини, М. В. Морозов вважає, що стосовно медичної та фармацевтичної діяльності існують підстави стверджувати про існування такої обставини, що виключає кримінальну відповідальність, як професійна помилка [134, c. 78].

Таким чином, наведені позиції свідчать про існування двох аспектів, які мають значення для надання кримінально-правової оцінки діянню, вчиненому в умовах медичного ризику. По-перше, це медичний експериментальний ризик і по-друге, це ризик, пов’язаний із необхідністю надати особі медичну допомогу, у «нетрадиційний» спосіб.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37495.html