Права трудових мігрантів – громадян ЄС

Свобода пересування працівників та членів їхній сімей, інтеграція легальних мігрантів у суспільство держав-членів є основою розвитку будь-якого економічного союзу. Це, безсумнівно, стосується й Європейського Союзу.

Аналіз принципів міграційної політики ЄС, проведений у попередньому розділі, дозволяє стверджувати, що основним лейтмотивом відповідних законодавчих положень є максимальна інтеграція мігрантів до відповідного суспільства. І відповідно абсолютно вірно зазначає Краєвська О.А. [47], що інтеграція є динамічним, двостороннім процесом взаємного погодження між іммігрантами та мешканцями країн-членів та передбачає повагу до базових цінностей ЄС, а працевлаштування є ключовою умовою інтеграції та забезпечує участь мігрантів у суспільному житті, дозволяє зробити внесок у розвиток конкретного суспільства та робить його очевидним для інших його членів. Вирішальною умовою для інтеграції є  базові знання мови, історії, структури суспільства і відповідно держави-дестинатори у більшості випадків створюють належні умови для того, щоб такі знання отримати, надаючи доступ мігрантам до державних інституцій та послуг нарівні з громадянами, забезпечуючи взаємодію між мігрантами та громадянами та гарантуючи існування різномаїтя культур та релігій.

Виходячи з цього, ЄС приділяє значну увагу закріпленню і забезпеченню прав та свобод працівників-мігрантів, які випливають із базових принципів міграційної політики.

Право свободу пересування. Як зазначалось вище, право на вільне пересування є одним з найважливіших прав особи у праві Євросоюзу і невід’ємною складовою громадянства Євросоюзу [160] і відповідно до статті 45 ДфЄС включає реальну можливість прийняття фактично зробленої пропозиції поступити на роботу в будь-яку державу – член ЄС, можливість вільно переміщатися по його території і працювати там на основі тих же юридичних норм, які діють для місцевих працівників, а також залишатися на території держави-члена Євросоюзу після завершення роботи у відповідності з правилами, встановленими ЄС.

Громадяни інших держав ЄС користуються рівними правами із національними громадянами щодо умов праці або доступу до діяльності, непов’язаної із найманою працею, якщо ці види діяльності не пов’язані, навіть ad hoc, із реалізацією функцій публічної влади, а також щодо умов зайнятості та роботи, у тому числі звільнення та заробітної плати; соціального забезпечення,  допомоги та захисту; освіти та професійного навчання, включаючи стипендії відповідно до національного законодавства; визнання дипломів, сертифікатів і інших професійних свідоцтв; свободи об’єднання, участі в профспілках тощо [16, с. 146].

Разом з тим, слід наголосити на тому, що умови та порядок реалізації прав, закріплених у статті 45 ДфЄС, до цих пір регулюються окремими, нормативними актами, зміст яких в значній мірі копіює один одного і поки що ніяких зрушень щодо появи консолідованого документа не має. 

Разом з тим, була прийнята Директива 2004/38/ЄС, яка визначила основні засади переміщення осіб всередині ЄС, яке включає також право на проживання на території держав ЄС всіх громадян Союзу, незалежно від їхнього соціального статусу і мети такого переміщення, а також права членів їхніх сімей (у тому числі положення документа стосується громадян третіх країн) [191].

Директива оперує таким базовим поняттям для цього права, як громадянство ЄС. Так, пункт 3 Преамбули встановлює, що громадянство Союзу має виступати основною характеристикою правового статусу громадян держав-членів при здійсненні ними свого права вільно пересуватися і проживати.

Разом з тим, документом визначено, що право всіх громадян Союзу вільно пересуватися і проживати на території держав-членів може дійсно бути реалізованим лише за умови надання такого права в рівній мірі членам їх сім’ї, незалежно від громадянства останніх (пункт 5). В цілях цієї Директиви визначення «члена сім’ї» повинно охоплювати також зареєстрованих партнерів, однак лише за умови, що законодавство приймаючої держави-члена визнає зареєстроване партнерство еквівалентним шлюбу. Такий підхід дозволяє забезпечити принцип недискримінації, в тому числі стосовно осіб, які не підпадають під визначення членів сім’ї, а отже не можуть автоматичним користуватися правом в’їзду до приймаючої держави-члена і проживання в ній. Разом з тим, Директива відсилає у даному випадку до національного законодавства, положення якого відіграють в даному випадку вирішальну роль (пункт 6  Преамбули).

Крім того, у документі конкретизовано умови реалізації окремих елементів права на вільне переміщення. По-перше, це стосується права на виїзд з території держави та в’їзд на територію держави-члена ЄС. Відповідно до статті 4 кожен громадянин Союзу, а також члени його сім’ї (які не мають громадянства будь-якої з держав-членів) наділені правом залишати територію будь-якої держави-члена і направитися в іншу державу-член.

Право приймати запропоновану роботу. Зміст права зводить до права приймати реально (sic!) запропоновану роботу. Це право передбачено частиною 3 статті 45 ДфЄС та деталізовано у Регламенті 492/2011 Про свободу пересування робітників у межах ЄС. Такий громадянин має, зокрема, право займати наявні вакансії на території іншої держави-члена на рівних із громадянами цієї держави. Стаття 1 документа передбачає, що будь-який громадянин держави-члена, незалежно від місця його проживання, має право займатися працею за наймом і здійснювати таку діяльність, в межах території іншої держави-члена з урахуванням відповідних положень національного законодавства держави дестинатора.

Разом з тим, законодавчі, нормативні та адміністративні положення держави-члена не застосовуються,  якщо вони обмежують можливість зробити пропозицію працевлаштування або права іноземних громадян на початок або продовження роботи або, якщо такі норми є явно дискримінаційними, порівняно із власними громадянами. Однак це не стосується вимог щодо знання мови, необхідне для виконання посадових обов’язків [219].

Відповідно до статті 4 Регламенту заборонено поширювати на громадян держав – членів ЄС положення щодо кількісних обмежень робітників, через введення відсоткового співвідношення власних громадян із іноземцями-громадянами ЄС. Якщо такий відсоток все ж таки встановлено, то громадяни інших держав – членів ЄС повинні розглядатися як громадяни держави, з урахуванням положень Директиви 2005/36/ЄС про визнання професійних кваліфікацій [187].

У випадку потреби при працевлаштуванні громадянин держави-члена має право на отримання належної допомоги від державних органів держави перебування (стаття 5), а реалізація права на працевлаштування не повинна залежати від критеріїв, які є дискримінаційними порівняно із тими, що застосовуються до громадян відповідної держави при працевлаштуванні для здійснення аналогічної трудової діяльності (частина 1 статті 6). Разом з тим, від громадянина, який отримав пропозицію від роботодавця в іншій державі-члені, мають право вимагати здачі професійного іспиту лише, якщо це є умовою роботодавця [219]. Крім того, директивою 2005/36/ЄС визначено особливості доступу до ринку праці окремих професій, хоча документ не містить їх вичерпного переліку.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37652.html