Теоретичні засади конституційно-правового статусу біженців в Україні

Будь-яка наукова проблема досліджується за допомогою певного понятійного апарату. Розгляд питання щодо правового становища біженців в Україні зумовлює необхідність з'ясувати питання насамперед, кого насамперед слід віднести до категорії «біженець».

Чітке законодавче визначення поняття «біженець» має важливе правове значення для поширення на цю вразливу категорію осіб національної і міжнародної систем їх захисту. Не можна не погодитися з думкою деяких науковців про те, що застосування законодавчих дефініцій є способом забезпечення ясності нормативного припису та зрозумілості наміру законодавця [251, с.29].

У міжнародному праві існує універсальне визначення зазначеного терміну. Так, відповідно до статті 1 А (2) Конвенції про статус біженців ООН від 28 липня 1951 року термін «біженець» означає особу, яка внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів перебуває за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань [58, с. 336].

При цьому вислів «країни своєї національної належності» слід розуміти як «країни своєї громадянської належності», оскільки він стосується тих осіб, які на відміну від апатридів мають громадянство [223, с. 22].

Обмеженість конвенційного визначення подіями, які відбулися до 1 січня 1951 року, була усунена Протоколом щодо статусу біженців ООН від 31 січня 1967 року, згідно з пунктом 2 статті 1 якого основні положення Конвенції мали застосовуватися у відповідності до закріпленого в ній визначення терміна «біженець», але без обмеження зазначеною датою [207,  с. 354].

Наведене конвенційне визначення закріпило критерії, згідно з якими біженцями визнаються особи, які: знаходяться за межами країни походження; не можуть чи не бажають користуватися захистом цієї країни або повернутися туди; така неможливість або небажання пов'язані з цілком обґрунтованим побоюванням стати жертвою переслідувань; переслідування, яких особи побоюються, базуються на ознаках расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів [28, c.34].

Надалі конвенційна дефініція терміна «біженець» чітко закріплювалася у міжнародних документах та актах національного права. Суттєвий вплив мала вона й на визначення поняття «біженець» у законодавстві України.

Уперше термін «біженець» було визначено у Тимчасовому положенні про порядок визначення статусу біженців з Республіки Молдова і надання їм допомоги, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від                       8 липня 1992 року № 378 [153]. Відповідно до зазначеного Тимчасового положення біженцями визнавалися особи, які вимушено залишили місця свого постійного проживання в районах бойових дій у Республіці Молдова внаслідок загрози для свого життя і здоров'я та прибули на територію України з метою тимчасового перебування.

Прийняття зазначеної постанови було значною мірою ситуативним, зумовленим масовим прибуттям влітку 1992 року біженців внаслідок бойових дій у Придністров'ї. На той час в України не було досвіду законодавчого регулювання суспільних відносин у міграційній сфері, що, певною мірою, пояснює недосконалість наведеного визначення, яке не містило чіткі критерії визнання особи біженцем, вже закріпленні на той час у Конвенції про статус біженців та Протоколі щодо статусу біженців, які вважаються світовим співтовариством основою міжнародного захисту біженців.

Власне у зазначеному випадку, хоча й використовувався термін «біженці», однак фактично мова йшла про втікачів від війни, які не відповідали конвенційним критеріям визначення осіб біженцями. Надалі такі втікачі визнавалися у національному законодавстві України особами, що потребують тимчасового захисту.

Наступним етапом розвитку законодавчої дефініції поняття «біженець» стало прийняття 24 грудня 1993 року Закону України «Про біженців» [107]. Згідно із статтею 1 біженцем визнавався іноземець (іноземний громадянин чи особа без громадянства), який внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової,  національної  належності,  ставлення  до  релігії, громадянства, належності  до  певної  соціальної групи або політичних переконань вимушений залишити територію  держави, громадянином якої він є (або територію країни свого постійного проживання), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань та щодо якого в порядку та за умов, визначених цим Законом, прийнято рішення про надання йому статусу біженця.

Це формулювання значною мірою узгоджувалося з конвенційним визначенням, за деякими винятками. Зокрема, воно не поширювалося на так званих «біженців на місці», тобто на осіб, які вже перебували в Україні на час виникнення підстав для визнання їх біженцями.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37392.html