Особливості правового становища дітей-біженців в Україні

Серед біженців, які після проголошення Україною незалежності прибували на її територію, значну частину становили діти, які потребували особливого захисту та турботи. Серед дітей-біженців найбільш беззахисними є діти без супроводу дорослих, які за законом мають про них турбуватися. У науковій літературі слушно зазначалося, що діти-біженці несуть на собі психологічний вантаж переважно фізичних і соціальних проблем, який є складним навіть для дорослих. Це зумовлено пережитим насиллям, відсутністю домівки, розпадом сім'ї, втратами й небезпекою, чужим оточуючим середовищем [218, с.190-191].

Нашій державі під час формування законодавства у сфері біженців необхідно було визначити правове становище дітей-біженців, ураховуючи особливості цієї категорії осіб. У міжнародному праві вже було визначено основні підходи щодо зазначеного питання. Так, хоча Конвенція про статус біженців й не виділила дітей як окрему категорію біженців, у Заключному акті Конференції, на якій вона була прийнята, урядам рекомендувалося вжити необхідних заходів для захисту сім'ї біженців з тим, щоб, зокрема, забезпечити захист неповнолітніх біженців і, зокрема, дітей без супроводу дорослих та дівчат, особливо у зв'язку з питаннями опіки та усиновлення [223, с.59].

Про необхідність особливої турботи та захисту прав дітей-біженців йшлося у висновках Виконавчого комітету Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців № 47 (ХХХVІІ) – 1987 р. : Діти-біженці; № 59 (XL) –   1989 р. : Діти-біженці; № 84 (XLVIII) – 1997 рік: Висновок з питання про дітей та підлітків-біженців та у спеціальному документі під назвою «Політика УВКБ ООН стосовно дітей-біженців», схваленому Виконавчим комітетом УВКБ ООН у жовтні 1993 року [100].

Ратифікувавши 27 лютого 1991 року Конвенцію про права дитини від 20 листопада 1989 року [61], Україна взяло на себе відповідні міжнародні зобов'язання, у тому числі й стосовно дітей-біженців. Відповідно до частини першої статті 2 зазначеного документа наша держава має поважати і забезпечувати всі права, передбачені цією Конвенцією, за кожною дитиною, яка перебуває в межах її юрисдикції, без будь-якої дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров'я і народження дитини, її батьків чи законних опікунів або будь-яких інших обставин.

Наведене положення повною мірою поширюється на дітей, які перебувають на території України та бажають бути визнаними або визнані біженцями. Як слушно відзначалося в науковій літературі, Конвенція про права дитини посилює правові гарантії захисту дітей-біженців, не розглядаючи їх як групу, що відрізняється в правах, закріплених Конвенцією, від решти дітей [14, с. 113].

Безпосередньо дітей-біженців стосуються положення частини першої статті 22 Конвенції, згідно з якою держави-учасниці мають вживати необхідних заходів, щоб забезпечити дитині, яка бажає одержати статус біженця або яка вважається біженцем, відповідно до застосовуваних міжнародним або внутрішнім правом і процедурами, як тій, що супроводжується, так і тій, що не супроводжується її батьками або будь-якою іншою особою, належний захист і гуманітарну допомогу в користуванні застосовуваними правами, викладеними в цій Конвенції та інших міжнародних документах з прав людини або гуманітарних документах, учасницями яких є зазначені держави.

Ратифікувавши Конвенцію про права дитини, Україна вперше взяла на себе міжнародні зобов'язання стосовно біженців, хоча й лише неповнолітніх. Адже Конвенцію про статус біженців вона ратифікувала лише в 2010 році.

Отже, наша держава під час формування національного законодавства з питань біженців мала враховувати вимоги зазначеної Конвенції, а також особливості становища дітей-біженців, зокрема, дітей без супроводу дорослих. Ми поділяємо думку деяких зарубіжних науковців про те, що це питання має суттєве значення для розгляду клопотань таких дітей та рішень, що можуть бути запропоновані. Так, діти без супроводу потребують особливої уваги та призначення опікуна чи іншої особи, уповноваженої захищати їх інтереси [28, с. 419].

Першим нормативно-правовим актом, що закріпляв права та обов'язки дітей-біженців в Україні, була постанова Кабінету Міністрів України від                   8 липня 1992 року № 378 «Про затвердження Тимчасового положення про порядок визначення статусу біженців з Республіки Молдова і надання їм допомоги». Згідно з Тимчасовим положенням особи, які набули статус біженця в Україні, мали права, зокрема, на забезпечення дітей місцями у школах і дитячих дошкільних закладах. Таким особам надавалася грошова допомога, конкретні розміри якої визначалися місцевими комісіями у справах біженців з урахуванням матеріального стану біженця. Щомісячний розмір становив 50 відсотків мінімальної заробітної плати на кожну дитину віком до 14 років; 60 відсотків мінімальної заробітної плати на кожного біженця старше 14 років.

Разом з тим, у зазначеному документі не визначалися права та обов'язки дітей-шукачів статусу біженця.

Закон України «Про біженців» від 24 грудня 1993 року стосовно                    дітей-біженців був певним кроком назад, оскільки вони в ньому взагалі не згадувалися. Із статті 8 цього Закону вбачалося, що дитина могла отримати статус біженця на основі заяви її законного представника. Дитина, розлучена з сім'єю, не мала можливості набути статус біженця, оскільки не мала законного представника, а призначення його Закон не передбачав. Власне, Закон не охоплював таку категорію біженців, як дитина, розлучена з сім'єю, і не врегулював її правове становище.

Деякі висновки щодо правового становища дітей-біженців можна зробити шляхом тлумачення змісту Положення про посвідчення біженця, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого               1998 року № 153. Згідно з пунктом 2 вказаного Положення посвідчення мало видаватися іноземцю чи особі без громадянства віком від 16 років. Отже, діти віком від 16 років могли отримати статус біженця. За пунктом 17 Положення дані про дітей віком до 16 років, які перебували з біженцем в Україні,  заносилися  до посвідчення одного з батьків із зазначенням у посвідченні другого з батьків кількості дітей та номера посвідчення батька/матері, до якого вони внесені.

Водночас у Законі України «Про біженців» не було передбачено положення, згідно з яким, якщо глава сім'ї відповідає необхідним критеріям для набуття статусу біженця, то його неповнолітні діти автоматично також отримують статус біженця відповідно до принципу єдності сім'ї, як це передбачено Керівництвом з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року стосовно статусу біженців), виданим УВКБ ООН у січні 1992 року [223, с.47].

Закон містив досить обмежені, вичерпні переліки прав і обов'язків особи, яка подала заяву про надання статусу біженця, та особи, яка набула статус біженця. При цьому особа, яка набула статус біженця, урівнювалася у правах з громадянами України лише стосовно права на охорону здоров'я та відпочинок. Права особи, яка набула статус біженця, поширювалися й на дітей-біженців, однак значна їх частина, насамперед соціально-економічні права, мали декларативний характер, оскільки не були внесені зміни до інших відповідних законодавчих актів.

Взагалі на той час проблеми правового становища дітей-біженців були значною мірою зумовлені тим, що така специфічна категорія осіб була недостатньо врахована в національному законодавстві України.

Так, мали труднощі з реєстрацією актів громадянського стану, зокрема, реєстрацією народження дитини-біженця та отримання нею ім'я. Конвенція про права дитини у частині першій статті 7 передбачає, що дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім'я. Однак за Законом України «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 року свідоцтво про народження визнавалося одним із документів, що підтверджував громадянство України [118].

Отже, свідоцтво не могло видаватися дітям-біженцям, які були іноземцями чи особами без громадянства. Тому у пункті 3 Положення про свідоцтво про народження, затвердженому постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ, зазначалося, що свідоцтво про народження видається на дитину, яка є громадянином України або набула громадянство України [146]. У зв'язку з цим дитина біженців не могла отримати свідоцтво про народження, оскільки законодавство України не враховувало, що біженці не можуть зареєструвати народження дитини в країні, звідки вони втекли. Відсутність свідоцтва про народження у дитини-біженця ускладнювала реалізацію її прав.

Оскільки деякі біженці не мали національних паспортів, це унеможливлювало у змішаних шлюбах внесення у свідоцтво про народження дитини запису про батьківство. Свідоцтво оформлялося зі слів матері, як матері-одиначки.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37392.html