Співвідношення приватних та публічних інтересів при здійсненні правового регулювання економічної конкуренції

У 1776 р. відомий економіст Адам Сміт створив теорію конкуренції, вперше сформулював поняття конкуренції як суперництва, що підвищує ціни при скороченні пропозиції товарів і знижує ціни при перевищенні пропозиції над попитом, а також визначив головний принцип конкуренції — принцип «невидимої руки». Він полягає у тому, що, незважаючи на прагнення підприємців до власної вигоди, обставини кожного разу повертаються так, що, переслідуючи власний інтерес, підприємець одночасно реалізує й інтереси всього суспільства. Конкуренція, на думку А. Сміта, є фактором, що регулює співвідношення приватних і суспільних інтересів та розвиток економічних відносин. [ 271]

Відповідно до права Європейського Союзу загальні норми про конкуренцію охоплюють все, що може становити предмет комерційних угод. Вони стосуються не тільки товарів, а й послуг і навіть прав на інтелектуальну власність. [113, c. 225]  Це підтверджує, що в конкуренції і підприємництві основну роль відіграють приватні інтереси та стимули. Разом із тим конкуренція є суспільним явищем, що пронизує всі ланки економіки держави та робить її предметом публічного інтересу держави. Враховуючи це, дослідження зіткнення та взаємодії приватних і публічних інтересів у економічній конкуренції, яка є основою розвитку підприємництва, надає можливість робити висновки про характер господарських відносин в цілому.

У сучасному Цивільному кодексі України, який претендує на монопольну роль у регулюванні укладення всіх комерційних угод, не знайшло свого відображення правове регулювання питань, пов’язаних із конкуренцією та захистом власних інтересів як учасників конкуренції, так і споживачів, які переважно вступають у правові відносини шляхом укладення договорів щодо передачі та споживання матеріальних і нематеріальних благ, хоча процес укладення та виконання комерційних та споживчих угод переважно і створює економічне явище — конкуренцію.

 Відносини у конкуренції мають  бути заснованими на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності учасників, що здійснюють господарську діяльність та споживання вироблених товарів та послуг. Невипадково, стаття 2 Закону Російської Федерації «Про захист конкуренції» відносить Цивільний кодекс Російської Федерації до нормативно-правових актів щодо захисту конкуренції. [ 231 ]

Статтею 2 Паризької конвенції з охорони прав промислової власності та статтею 2 Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності віднесено припинення недобросовісної конкуренції та захист від недобросовісної конкуренції до об’єктів прав інтелектуальної власності, що безумовно свідчить про приватний характер інтересів учасників економічної конкуренції.

Статтею 13 Цивільного кодексу України задекларована неприпустимість використання цивільних прав із метою обмеження та порушення конкуренції, протиставлення конкуренції і цивільних прав. Такий підхід ставить питання про правову природу прав та інтересів осіб, які є учасниками конкурентних відносин. Чи може їх використання призвести до обмеження конкуренції? Чи існує ймовірність суперечності між цими правами й правилами конкуренції? Яким чином подібні суперечності необхідно врегульовувати?

Законом України «Про захист економічної конкуренції» відповідно до вимог ст. 3 регулюються відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю із суб’єктами господарювання; суб’єктів господарювання з іншими суб’єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та фізичними особами у зв’язку з економічною конкуренцією.

Фізичні особи, споживачі, інші юридичні особи вступають у відносини, пов’язані з конкуренцією з метою отримання певних майнових і немайнових благ, тобто реалізують приватний інтерес. Для суб’єктів господарювання приватним інтересом є отримання переваг над конкурентами, додаткового прибутку та розширення ринку, для споживачів — можливість вибрати найкращі товари серед тих, що пропонуються кількома виробниками. Цим відносинам притаманні свобода і приватна ініціатива, вільне розпорядження власним майном.

Одночасно з цим існують відносини між органами влади, адміністративно-господарського контролю та управління й суб’єктами господарювання, що виникають з економічної конкуренції, які передбачають певну субординацію, імперативне регулювання відносин. Тобто, інтереси для різних учасників відносин, що одночасно виникають у зв’язку з економічною конкуренцією і підлягають регулюванню, — різні, хоча вони одночасно існують у межах одного економічного та правового явища.

На думку С. Алексєєва, важливо, щоб завдання, відповідно до яких здійснюється правове регулювання, були завданнями-інтересами конкретних носіїв суб’єктивних прав та обов’язків. [ 41, c. 384 ]  А. В. Малько вважає, що законним інтересом є інтерес, відображений в об’єктивному праві, або такий, що випливає з його загального змісту і певною мірою гарантується державою. Це  юридичний дозвіл, який виявляється у прагненні суб’єкта користуватися конкретним соціальним благом і звертатися у деяких випадках за захистом до компетентних органів із метою задоволення власних потреб, котрі не суперечать суспільним. [146, c. 95 ]

Конституційний суд України в рішенні від 1 грудня 2004 р. у справі № 1–10/2004, досліджуючи поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права», ухвалив, що його слід розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Інтересом та завданням держави у сфері суспільних відносин відповідно до ст. 42 Конституції України є здійснення захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, тобто певний суспільний порядок, який є об’єктом регулювання публічного права. Також держава зобов’язалась захищати права та інтереси споживачів, які є приватними. О. Д. Крупчан, аналізуючи співвідношення приватних і публічних інтересів, слушно вказує, що загальний публічний інтерес, який має визначити влада для забезпечення дієвого правового регулювання всіх елементів соціальної системи суспільства, є усередненим приватним інтересом, що складається з окремих приватних прав і інтересів юридично рівних осіб, які існують не тільки у єдності, а й в протиріччі. [130]

Для реалізації своїх інтересів суб’єкти відносин повинні бути правомочними, тобто мати правову можливість діяти вільно в певних межах і вимагати від інших суб’єктів дій або утримання від здійснення певних дій, які відповідають цій правомочності. Тобто, вони регулюють поведінку інших суб’єктів, визначаючи зміст правовідносин.

Сукупність взаємопов’язаних правомочностей утворює суб’єктивне право (конкретне право, що належить суб’єкту). Кожне суб’єктивне право забезпечується правовими зобов’язаннями осіб, які перебувають у правовому просторі уповноваженої особи. [ 189 , c. 264]

У процесі конкуренції одночасно реалізуються права, гарантовані ст. 42 Конституції України: право на підприємницьку діяльність громадян і суб’єктів господарювання, право споживачів на якісну й безпечну продукцію, усі види робіт і послуг, інші цивільні права. Ці права забезпечують приватні інтереси, ініціативу й потреби уповноважених осіб та реалізуються в умовах їхньої юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності учасників відносин, що притаманно приватному праву.

Разом із гарантією підприємницької діяльності, коли підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству, ст. 42 Конституції України зобов’язує державу захищати конкуренцію у підприємницькій діяльності. Це зобов’язання реалізується, насамперед, за допомогою охоронної функції права та виконується державою шляхом установлення владних правових приписів щодо здійснення господарської діяльності і споживання товарів, які безпосередньо регламентують порядок виникнення прав і обов’язків учасників відносин, пов’язаних із господарської діяльністю й конкуренцією, та їхній обсяг. Це зобов’язання покори, що притаманно для норм публічного права. У випадку порушення приписів закону настає юридична відповідальність незалежно від волі учасників відносин.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37264.html