Поняття договору в авторському праві як цивільно-правової категорії

Дослідження проблеми розвитку договірних правовідносин в авторському праві, необхідність вивести найбільш повне визначення договору у сфері авторського права, вимагає, перш за все, звернення до загальних положень про договір в цивільному праві.

Необхідно зазначити, що інститут зобов’язального права посідає надзвичайно важливе місце в цивільному праві. Існують різні підходи до визначення поняття зобов’язання. Наприклад, на думку О.С. Іоффе, зобов’язання – це закріплені цивільним законом суспільні відносини з приводу переміщення майна або інших результатів праці, у силу яких одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певних дій та обумовленого утримання від вчинення визначених інших дій [104, с. 54]. Й.О. Покровський зазначав, що зобов’язання можна охарактеризувати як приватну норму поведінки боржника в інтересах кредитора, як певний особливий борг [127, с. 234]. Н.Д. Єгоров вважає, що зобов’язання – це відносне правовідношення, що опосередковує товарне переміщення матеріальних благ, в якому одна особа (боржник) на вимогу іншої особи (кредитора) зобов’язана вчинити дії щодо надання їй визначених матеріальних благ [84, с. 484]. В.І. Синайський вказував на те, що термін «зобов’язання» має кілька значень, а саме: ним позначається право кредитора, обов’язок боржника, акт укладення зобов’язання і власне правовідношення [цит. за: 69, с. 9]. Також існує точка зору, що зобов’язання – це правова форма майнових відносин у динаміці, що опосередковує процес переходу матеріальних благ від одних осіб до інших, виконання робіт, надання послуг [87, с. 86]. На думку М.М. Агаркова, зобов’язання – це цивільне правовідношення, в силу якого одна особа (або декілька осіб) має право вимагати від іншої особи (або від декількох інших осіб) вчинення визначеної дії або утримання від вчинення будь-якої дії [54, с. 13]. Дане доктринальне визначення, з нашої точки зору, найбільш повно розкриває зміст поняття «зобов’язання».

Існують визначення поняття «зобов’язання» у законодавствах ряду країн. Так, у ч.1 ст. 307 ЦК РФ зазначається: «У силу зобов’язання одна особа (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як, наприклад: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку» [34].

Ч.1 ст. 288 ЦК Республіки Білорусь містить аналогічну ч.1 ст. 307 ЦК Російської Федерації норму [35].

У ст. 268 ЦК Республіки Казахстан міститься дещо розширене визначення поняття «зобов’язання» (зокрема, у розрізі питання про обов’язок кредитора): «У силу зобов’язання одна особа (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як, наприклад: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Кредитор зобов’язаний прийняти від боржника виконання» [36].

Варто зазначити, що дещо інше визначення зобов’язання наводиться в ч.(1) ст. 512 ЦК Республіки Молдова: «У силу зобов’язального відношення кредитор має право вимагати від боржника здійснення виконання, а боржник зобов’язаний здійснити його. Виконання може складатись з надання будь-чого, певної дії чи утримання від певної дії» [38]. Отже, на відміну від інших кодифікованих нормативних актів країн СНД, поняття зобов’язання в ЦК Республіки Молдова визначається не через обов’язок боржника, що виникає в силу уже існуючого правовідношення, а через право активного суб’єкта правовідношення – кредитора. Отже, відповідно до ч.(1) ст. 512 ЦК Республіки Молдова зобов’язанням є те, у зв’язку з чим виникає право (вимога) [129, с. 436].

На нашу думку, найбільш вдалим законодавчим визначенням є визначення поняття «зобов’язання», яке закріплене в ч.1 ст. 509 ЦК України, відповідно до якого, зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку [7]. Вважаємо, що дане легальне визначення відображає найбільш характерні риси зобов’язального правовідношення, зокрема: наявність визначеного кола осіб-учасників зобов’язання (боржника та кредитора), а також його особливого об’єкта – цивільно-правового обов’язку боржника перед кредитором і, відповідно, права вимоги кредитора [119, с. 7].

Однією з основних підстав виникнення зобов’язання є договір. Договір також є однією з найпоширеніших підстав виникнення цивільних правовідносин. Необхідно зазначити, що договір є основним інструментом організації суспільних відносин, а договірне регулювання – самостійним правовим способом організації конкретних індивідуальних договірних зв’язків [69, с. 35].

Поняття «договір» було відоме ще давньоримським юристам. Отже, договірні конструкції застосовуються уже протягом декількох тисячоліть. Римське договірне право – перше всесвітнє право суспільства товаровиробників, яке з його неперевершеною за точністю розробкою всіх істотних правових відносин простих товароволодільців досягло досконалості. Римські юристи розуміли договір як вольовий акт, який не може бути укладений проти волі сторін. Варто також зазначити, що у римському праві договір мав дві основні ознаки: 1) договір є угодою (conventio, consensus); 2) особлива підстава угоди у вигляді визначеної цілі (causa) [71, с. 22].

Сучасні дослідники, звертаючи увагу на зазначені підходи до розуміння договору, погоджуються з тим, що договір (contractus) – це двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована на досягнення певного правового результату – виникнення, зміну або припинення прав і обов’язків [126, с. 281].

Варто також зазначити, що підходи до розуміння поняття «договір» в країнах англо-саксонської та романо-германської системах права різні.

У Цивільному кодексі Франції зазначається: «Договором є угода, за допомогою якої одна або декілька осіб зобов’язуються по відношенню до однієї або декількох інших осіб будь-що надати, зробити або не робити будь-чого». Судова практика та доктрина уточнили, що угода, для того, щоб стати договором, має слідувати юридичній цілі – встановленню зобов’язання [82, с. 494].

Відповідно до Цивільного кодексу Нідерландів договором є багатосторонній правочин, за допомогою якого сторони приймають зобов’язання перед однією або декількома іншими сторонами. Правочин, у свою чергу, вчиняється з наміром мати правові наслідки [82, с. 494-495].

Необхідно зазначити, що згідно з Цивільним уложенням Німеччини під договором розуміється одна з підстав виникнення зобов’язань. Договір спрямований на створення або зміну зобов’язань [82, с. 494].

Згідно ч.1 ст. 420 ЦК РФ: «Договором є домовленість двох або декількох осіб про встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків» [34, ст. 420].

Варто наголосити на тому, що ст. 390 ЦК Республіки Білорусь [35, ст. 390], ст. 666 ЦК Республіки Молдова [38, ст. 666], ст. 378 ЦК Республіки Казахстан [36, ст. 378] містять аналогічні визначення поняття «договір».

Проаналізувавши цивільні кодекси Франції, Нідерландів та Цивільне уложення Німеччини, можемо зробити висновок, що, як правило, у країнах романо-германської правової системи під договором розуміють:

- угоду, що виникла, як результат волевиявлення сторін;

- підставу виникнення зобов’язань;

- правовідносини, що виникли з цієї підстави [58].

У країнах англо-саксонської правової системи існує дещо інший підхід до поняття «договір». Варто зазначити, що в Англії не існує легального визначення даного поняття. Договірне право Англії не кодифіковане та навіть не систематизоване. Усі інститути договірного права, в основному, розвивалися в процесі судової практики. Під договором розуміється обіцянка (promise) або декілька обіцянок, наділених позовним захистом, тобто обіцянок, за порушення яких законом передбачена санкція. З даного визначення можна зробити два висновки: 1) особа, якій було щось обіцяно, у разі невиконання обіцянки стає кредитором та має право на позов; 2) дана обіцянка має правовий характер для особи, що дала таку обіцянку, створює юридичний обов’язок та робить її боржником. Появу такої незвичної правової конструкції історики відносять до XIV століття. Проте, варто зазначити, що на сьогодні правова доктрина та практика Англії зберегли в розумінні договору середньовічну ідею про те, що договір – це, насамперед, правова обіцянка, до виконання якої можна примусити в судовому порядку, та, основу якої складає тріада – оферта, акцепт та зустрічне задоволення, або формальне викладення обіцянки у вигляді «акта за печаткою» [82, с. 495-496]. Підсумовуючи, наведемо визначення договору в розумінні англійського права: «Договір – обіцянка або одностороннє виявлення волі особи, виконання якого забезпечується правом» [58].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/450188.html