Підготовка дітей до школи як предмет історико-педагогічного аналізу

Сучасні підходи до вирішення проблеми підготовки дітей дошкільного віку до навчання в школі мають глибоке історичне коріння. Цінний з теоретичної і практичної точки зору досвід навчально-виховної роботи з дошкільниками, їх підготовки до школи, а також забезпечення наступності між дошкільною та початковою ланками освіти містить історія вітчизняної та зарубіжної педагогіки.

Аналіз дослідження культурно-історичних процесів, місця в них дитини, вітчизняної та зарубіжної психолого-педагогічної літератури показує, що підготовка дітей до школи в різні історичні періоди істотно змінювалась і здійснювалася по-різному. Мета, завдання, зміст, організаційні форми виховання і навчання дошкільників у сім’ї, дошкільному закладі, школі завжди відображали політичну, соціально-економічну ситуацію в суспільстві та ставлення суспільства до дітей [80, 206, 207, 220, 262]. Осмислення значення дитинства, розуміння статусу дітей в суспільстві дозволяє простежити особливості становлення та розвитку підготовки дітей до навчання [80, 109, 146, 165, 327, 328].

Численні історичні, антропологічні, культурологічні дослідження свідчать, що виникнення самого феномену підготовки в загальнонауковому контексті можна віднести до найраніших етапів розвитку людського суспільства. Проведений теоретичний аналіз низки досліджень (А. Богуш, Л.Волобуєва, О. Джуринський, О.Духавнєва, Д. Ельконін, Е. Еріксон, І. Кон, О. Любар, Б. Митюров, Д.Федоренко та ін.) показав, що в той час діти не ізолювалися від світу дорослих. Усі уявлення, уміння й навички, необхідні для життя, дитина засвоювала, наслідуючи дорослих або під їхнім безпосереднім керівництвом [80, 85, 98, 102, 127, 146, 176, 196, 327, 328].

        У первіснообщинному суспільстві мисливців і збирачів підростаюче покоління з ранніх літ привчали жити за встановленими в общині правилами, що передбачали, перш за все, обов’язкову участь навіть найменших дітей у посильній праці для забезпечення засобів існування – збиральництві, полюванні, риболовлі, приготуванні їжі тощо. Різноманітні способи залучення вихованців до життєдіяльності соціуму не розглядалися як підготовка до майбутнього, а були повсякденним життям і реальною працею. Спільна з дорослими праця, яка була можливою через її примітивні засоби і форми, сприяла ранньому формуванню самостійності у дітей. У таких умовах тривалість дитинства була дуже короткою [80, с. 8].

У часи розпаду первісного ладу, який призвів до утворення класів і, відповідно, соціального розшарування, виховання, безпосередня життєдіяльність і підготовка до дорослого життя починають усе більше відокремлюватись одна від іншої [80,с .31].

З розвитком, удосконаленням і ускладненням засобів виробництва, по-перше, з’явилась можливість звільнити від праці по забезпеченню існування найменших дітей, літніх і немічних людей, по-друге, виникла необхідність спеціально готувати підростаюче покоління до дорослого життя: навчати використанню знарядь праці, виконанню досить складних видів робіт тощо.

Звільнившись від обов’язкової праці, діти тепер могли використовувати вільний час на свій розсуд. На думку Д. Ельконіна, саме в цей період розвитку суспільства виникає рольова гра. У ній діти задовольняють своє прагнення до спільного життя з дорослими. Д. Ельконін, аналізуючи численні етнографічні, антропологічні, історичні факти, зазначає, що діти, залишившись без догляду через зайнятість дорослих, об’єднувалися в ігрові групи та організовували в них особливе ігрове життя. У цьому ігровому житті вони відтворювали основні риси соціальних відносин і трудової діяльності дорослих, беручи на себе їх ролі. Саме гра була історично однією з перших форм організації навчання, підготовки підростаючого покоління до дорослого життя. За переконанням Д. Ельконіна, рольова гра як особлива форма спільного життя дітей і дорослих виникла саме з особливого місця дитини в суспільстві, яке характеризувалося вивільненням від необхідної праці з забезпечення життєдіяльності [327].

Отже, у період первіснообщинного ладу та найдавніших цивілізацій лише закладалися передумови для розвитку систем виховання й освіти та виникнення школи як суспільного освітнього інституту, покликаного здійснювати підготовку молодого покоління до дорослого життя.

У часи античності зародилися перші елементи педагогічної теорії, виникли перші школи, а отже з’явилися „перші спроби систематичного погляду на виховання дітей в дошкільному віці з урахуванням його значущості для всього подальшого життя людини” [238, с. 76]. Йшлося про фізичний розвиток дитини, формування навичок мовлення, підготовку до систематичного навчання в школі.

На наш погляд, про зародження ідеї власне підготовки дітей до школи можна говорити лише стосовно періоду розквіту культур Древньої Греції і Риму. Першоджерелами цих ідей в історії педагогічної думки стали філософські концепції представників епохи античності Аристотеля (384–322 до н.е.), Демокріта (прибл. 460–371 до н.е.) Квінтіліана (42–118 н.е.), Платона (427–347до.н.е.), Плутарха (прибл. 45–127 н.е.) та ін.

В епоху античності вперше були сформульовані важливі в педагогічному відношенні ідеї, а саме:

про школи як навчально-виховні установи, головною задачею яких була підготовка особистості до самостійного дорослого життя – освіта людини, розвиток її здібностей і сил;

про виховання, навчання, розвиток особистості в ранньому віці, яке має готувати дитину до навчання в школі та повинно відповідати її віковим особливостям, бути цікавим і містити елемент розваги, гри;

про врахування в вихованні та навчанні природи кожної дитини, її індивідуальних особливостей, формування в дитини уявлення про власні сили і здібності [85, 102, 132].

В історії вітчизняної педагогіки становлення ідей підготовки дітей до навчання в школі йшло своїм оригінальним шляхом, в якому переплелися традиції народної педагогіки України та використання прогресивного зарубіжного педагогічного досвіду. Народна педагогіка передувала педагогічній науці і стала першоджерелом поступової підготовки дітей до дорослого життя [127, 131].

Епоха Середньовіччя позначена в історії педагогіки виникненням різних типів навчальних закладів: парафіяльних і монастирських шкіл, шкіл „учіння книжного” і грамоти, цехових і гільдійських шкіл тощо. Спільними для них були схоластичне навчання та жорстко авторитарна організація педагогічного процесу, що виключали жодний натяк на врахування індивідуальних особливостей учнів. На нашу думку, за таких умов навряд чи можна було говорити про дбайливе ставлення дорослого суспільства до дітей, а також про будь-яку підготовку дітей до навчання в школі [98].

У вітчизняній педагогічній думці ідеї про відкриття шкіл як навчально-виховних установ, головною задачею яких була підготовка державних і культурних діячів, почали втілюватися в життя після прийняття християнства в Київській Русі у 988 році. Перші школи на Русі були створені в інтересах держави, князів, духовенства та інших заможних верств населення. Діти з народу виховувалися дома в сім’ї, а деякі навчалися ремесел у майстрів. Слов’янські школи вигідно відрізнялися від західноєвропейських тим, що навчання в них проводилося не мертвою латинською мовою, а зрозумілою для дітей, рідною мовою [102, 128].

Результати аналізу різноманітних історико-педагогічних досліджень показав, що усвідомлення ролі людини в суспільстві, символічного значення дошкільного дитинства та підготовки дітей до школи прямо залежали від рівня матеріальної та духовної культури суспільства на кожному історичному етапі його розвитку та мали свої особливості.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/452288.html