Право людини на охорону здоров’я в системі основних прав і свобод людини і громадянина

Не викликає сумніву, що рівень цивілізованості й демократичності суспільства перш за все залежить від нормативного закріплення та реального втілення в життя різноманітних прав і свобод кожного члена суспільства, реалізація яких по суті надає можливість для їх гідного існування. Цілком справедливо, що взаємозв’язки держави та особи потребують чіткої урегульованості та впорядкованості. Це обумовлено особливою важливістю такого роду відносин для підтримки існуючого ладу, його нормального функціонування, розвитку демократії. Складна система взаємозв’язків держави та особи, заснована на дійсно демократичних принципах, фіксується в правах та обов’язках громадян, які визначають найважливіші параметри поведінки в структурі суспільних зв’язків [48, с. 37].

Права людини і громадянина мають відігравати ключову роль в усіх процесах, що протікають у суспільному житті. Як справедливо зазначав С. С. Алексєєв, права людини покликані утверджувати самоцінність людини, її право на життя, високу гідність і свободу, основоположні духовні і моральні начала особи і в цьому відношенні захищати людину від свавілля і насилля, насамперед – від свавілля наймогутнішої сили в суспільстві – влади, її прагнення до всеохоплюючого, тотального володарювання над суспільством [6, с. 113]. Разом із тим права людини фактично пронизують усю правову дійсність, є так би мовити точкою відліку при розгляді і вирішенні всіх питань, що так чи інакше стосуються її розвитку і змісту. Не випадково реалізація такого визначального принципу, як принцип верховенства права перш за все пов’язується з такими вимогами, як підпорядкування діяльності всіх без винятку державних інститутів потребам реалізації та захисту прав людини та пріоритетності цих прав перед усіма іншими цінностями демократичної, соціальної, правової держави [2, с. 3]. Але для того, щоб відповідні правові можливості людини дійсно могли бути втілені в життя, не залишалися лише красивими декораціями, які приховують негативні реалії життя та викривляють уяву про дійсний стан речей в суспільстві, потрібна відповідна воля держави, чітке бачення проблем та визначення конкретних шляхів їх вирішення.

Необхідно звернути увагу, що в контексті проблематики правового забезпечення охорони здоров’я людини в літературі поряд з правом на охорону здоров’я виділяється й право на здоров’я як категорія, що має самостійне значення. При цьому єдиного підходу до визначення цієї категорії не сформовано. Так, С. Б. Булеца використовує цю категорію, розглядаючи суб’єктивні права особи на життя та права на здоров’я в нерозривному зв’язку [16, с. 53]. Л. А. Ольховик та Н. В. Сажієнко вказують, що право на здоров’я включає чотири елементи: по-перше, наявність функціонуючих установ громадської охорони здоров’я й медичної допомоги, товарів і послуг, а також програм у достатній кількості; по-друге, доступність – загальнодоступні медичні установи, товари й послуги в межах юрисдикцій держави; по-третє, прийнятність – усі медичні установи, товари й послуги мають відрізнятися за дотриманням медичної етики, культурною доцільністю й відповідати віковим потребам; по-четверте, якість – медичні установи, товари й послуги повинні бути адекватними в науковому і медичному відношенні та відповідати віковим потребам [151, с. 11]. Окремі представники цивілістичної науки визначають здоров’я як особисте немайнове благо та як об’єкт права на здоров’я. З огляду на це робиться висновок, що чинне цивільне законодавство на сьогодні має містити положення, які гарантували б фізичній особі не тільки право на охорону її здоров’я, а й забезпечували б реальну правову можливість вчиняти максимально широку у кількісному й якісному аспектах суму дій, спрямованих на задоволення своїх інтересів у сфері власного здоров’я [269, с. 154]. При цьому не зовсім зрозуміло, чому певні дії особи, спрямовані на задоволення відповідних інтересів, а фактично на підтримку й збереження особистого здоров’я, необхідно визнати правом на здоров’я, а не правом на охорону здоров’я. Як зазначають О. М. Рузаєва та О. Є. Рузаєва, у літературі, присвяченій правам людини й законам про здоров’я, найчастіше використовується три вислови: «право на здоров’я», «право на догляд за здоров’ям» та дещо рідше – «право на захист здоров’я», а на міжнародному рівні найчастіше використовується термін «право на здоров’я», який краще за інших відповідає духу міжнародних угод із прав людини, що визначають здоров’я як одне з таких прав [257, с. 7]. Дійсно, у міжнародних актах досить часто йдеться про забезпечення здоров’я людини, але при цьому це пов’язується з іншими важливими чинниками, у тому числі з відповідним державним впливом. Зокрема відповідно до ст. 25 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхiдне соцiальне обслуговування, який є необхiдним для пiдтримання здоров’я i добробуту її самої та її сiм’ї [65, с. 14]. Стаття 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права закріплює положення про те, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я. Разом із тим пункт 2 зазначеної статті деталізує заходи, спрямовані на реалізацію цього права, до яких віднесено: забезпечення скорочення мертвонароджуваності й дитячої смертності та здорового розвитку дитини; поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища й гігієни праці в промисловості; запобігання й лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними; створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби [134]. Згідно з офіційною позицією ВООЗ право на здоров’я стосується права користуватися різними товарами, установами, послугами та умовами, необхідними для його реалізації. А тому точніше сказати, що воно є правом на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров’я, а не просто абсолютним правом бути здоровим [162, с. 5-6]. Досить чітко своє ставлення до категорії права на здоров’я висловила Верховний комісар Організації Об’єднаних Націй (далі – ООН) із прав людини М. Робінсон, яка вказує, що право на здоров’я не означає право бути здоровим і не означає, що уряди бідних країн мають створити дорогі служби охорони здоров’я, для чого у них немає ресурсів. Але воно потребує від урядів і державних органів розробити політику й складати плани дій, які приведуть до наявності доступної медико-санітарної допомоги для всіх [310, с. 9].

Необхідно звернути увагу на те, що реалізація права на здоров’я як такого неможлива без відповідного впливу як з боку держави, так і з боку інших недержавних інституцій. Разом із тим треба зазначити, що, говорячи про право на здоров’я, навряд чи доречно застосовувати цю категорію до осіб, які, наприклад, народилися з вродженими вадами фізичного чи психічного розвитку або до інвалідів, для яких у зв’язку з певними обставинами відхилення у стані здоров’я має стійкий безповоротний характер. Таким чином, забезпечення належного стану здоров’я особистості доцільніше пов’язувати саме з правом на охорону здоров’я.

У контексті зазначеного важливого значення набуває й визначення категорії «сфера забезпечення права громадян на охорону здоров’я». Очевидно, що питання забезпечення права на охорону здоров’я опосередковуються широким спектром суспільних відносин, так чи інакше пов’язаних із забезпеченням належної життєдіяльності особи, і перш за все з позицій підтримки такого стану організму людини, який дозволяв би їй не лише бути активним учасником суспільних процесів, а й досягти відчуття фізичного та психічного комфорту. Не викликає сумнівів, що досягнення такого стану треба пов’язувати перш за все з відповідною діяльністю держави у сфері охорони здоров’я. Не менш значущим є й наявність певних правових можливостей особи, які можуть бути використані нею з метою підтримки свого здоров’я, реальністю втілення цих можливостей в життя. Також треба враховувати й різноманітні аспекти суспільного життя, що пов’язані з можливостями певного негативного впливу на здоров’я людини, викликаними факторами природного або техногенного характеру. В останньому випадку мова йде про необхідність недопущення або нівелювання негативних наслідків такого роду впливу. При цьому треба акцентувати увагу на тому, що важливе значення в системі суспільних відносин, пов’язаних із забезпеченням належної життєдіяльності людини та збереженням її здоров’я, мають відносини, пов’язані з діяльністю органів та установ охорони здоров’я в контексті здійснення ними профілактичної та лікувальної діяльності. Вважаємо, що сферу забезпечення права громадян на охорону здоров’я можна визначити як сукупність суспільних відносин, які опосередковують весь спектр взаємовідносин індивіда і суспільства, пов’язаних із профілактикою та лікуванням хвороб, формуванням здорового способу життя та нівелюванням впливу будь-яких факторів, що негативно впливають або становлять потенційну небезпеку такого впливу на стан здоров’я конкретної особи і суспільства в цілому, та безпосередньо пов’язаних із реалізацією, охороною та захистом відповідних прав громадян.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37259.html