Міжнародно-правові засади та закордонний досвід адміністративно-правового регулювання у сфері охорони здоров’я

Розвиток правової системи будь-якої держави не може відбуватися ізольовано. Незважаючи на ступінь автономності й незалежності тієї чи іншої держави, певною мірою система законодавства будь-якої з них формується під впливом світових процесів, а також позитивного досвіду правового регулювання інших держав. Безпосередньо це стосується і сфери охорони здоров’я.

Міжнародно-правові акти у сфері охорони здоров’я доцільно поділяти на такі, що мають загальне значення для сфери охорони здоров’я, та такі, що є спеціальними й дія яких пов’язується з необхідністю регулювання тих чи інших конкретних питань охорони здоров’я. До першої групи можна віднести Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.) [133], Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.) [134], Декларацію про права інвалідів (1975 р.) [46] та інші. Стосовно ж актів другої групи, до них можна віднести такі: Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи стосовно проблеми пацієнта як активного учасника свого власного лікування від 30 квітня 1980 р. [252]; Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи стосовно покращання розподілу медичної допомоги у лікарнях та поза лікарнями від 14 листопада 1980 р. [281], Дванадцять принципів надання медичної допомоги у будь-якій національній системі охорони здоров’я (1983 р.) [44] та багато інших.

Окрім того, міжнародно-правові документи можна класифікувати за сферою їх дії. З огляду на це можна виділити акти, що не обмежуються будь-якими територіальними межами та акти, які діють в певних географічних межах, наприклад, на європейському рівні. Прикладом перших можуть слугувати Декларація соціального прогресу та розвитку (1969 р.) [47], Резолюція Генеральної Асамблеї ООН про керівні принципи для захисту прав споживачів (1985 р.) [247], Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.) [132] та інші. Щодо документів європейського рівня, які стосуються охорони здоров’я, то до них насамперед слід віднести Конституцію Європейського Союзу, у статті ІІ-95 якої визначено право на охорону здоров’я. У ній наголошено, що кожен має право звертатися до профілактичних заходів у сфері охорони здоров’я і користуватися медичним обслуговуванням на умовах, передбачених національними законодавствами та національною практикою [138, с. 159]. Окрім цього, до такого роду документів можна віднести Конвенцію про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини (Конвенція про права людини та біомедицину) 1996 року [100], Європейську Хартію прав пацієнта (1986 р.) [58] та інші. Велике значення для європейського співтовариства мають Директиви Ради Європи. Зокрема, посилена увага в них приділяється питанню забезпечення якості лікарських засобів. До числа таких директив належать: Директива Ради 65/65/ЄЕС від 25 січня 1965 р. щодо наближення положень, закріплених в законі, регламентах та рішеннях стосовно лікарських засобів; Директива Ради 92/26/ЄЕС від 31 березня 1992 р. стосовно класифікації лікарських засобів, призначених для споживання людиною; Директива 92/28 стосовно реклами лікарських засобів та ін. На сьогодні всі ці Директиви консолідовані в єдину Директиву 2001/83/ЄЕС Європейського Парламенту та Ради від 6 листопада 2001 р. про Кодекс Співтовариства стосовно лікарських засобів, призначених для споживання людиною [164, с. 78].

Певного значення у правозастосовчій діяльності набувають і рішення Європейського суду з прав людини. Як приклад, в результаті розгляду справи Bqczkowski and Others v. Poland, no 1543/06, § 34., ECHR 2007-VІ, суд звернув увагу на необхідність швидкого вирішення справ, які стосуються смерті особи в медичних закладах. Разом із тим мають швидко встановлюватися помилки, допущені медичними працівниками, й інформація про це повинна швидко поширюватися серед персоналу медичної установи в цілому, щоб не допустити повторення негативного досвіду в майбутньому і таким чином гарантувати пацієнту надання більш якісних медичних послуг. Згідно з іншою правовою позицією Європейського суду з прав людини відсутність належної медичної допомоги може розглядатися як порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає право людини на заборону катувань (Yakovenko v. Ukraine, no 1582/06 § 80, 25 October 2007) [26, с. 17].

З огляду на поширеність тих чи інших захворювань приймаються відповідні документи. Так, прийняті Єдина конвенція про наркотичні засоби (1961 р.) [59], Конвенція про психотропні речовини (1971 р.) [101], Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин (1988 р.) [99], які визначають стандарти та загальнообов’язкові для всіх держав напрями діяльності у сфері протидії поширенню наркоманії серед населення.

Зазначимо, що окремі важливі документи, що стосуються питань охорони здоров’я, не містять загальнообов’язкових норм, оскільки прийняті недержавними організаціями. Однак їх положення суттєво впливають на вирішення питань регламентації відповідних відносин. Це документи, які були прийняті ВООЗ, Міжнародною асоціацією лікарів та ін. Так, у 1980 році була прийнята глобальна стратегія ВООЗ «Здоров’я для всіх у ХХІ столітті» [273]. Разом із тим у Конституції ВООЗ наголошується, що володіння найвищим, який може бути досягнуто, рівнем здоров’я, є одним з основних прав кожної людини [268].

Звертаючись до світової практики, зазначимо, що право людини на охорону здоров’я є закріпленим в конституціях багатьох держав, однак в одних випадках це право закріплюється лише в загальному вигляді, в інших же – у більш деталізованому. На це звернула увагу І. Я. Сенюта, виділивши три групи конституцій. Зокрема, до першої групи вона віднесла ті конституції, які не містять конкретного права на охорону здоров’я, до другої – конституції, в яких це право тією чи іншою мірою регламентоване, до третьої – ті, в яких чітко визначається право на охорону здоров’я та його гарантії [263, с. 103]. Вважаємо, що такий в цілому вірний підхід можна певною мірою модифікувати, виділивши чотири групи конституцій залежно від ступеня деталізації регламентації права людини на охорону здоров’я. До першої групи доцільно віднести конституції тих країн, у яких право на охорону здоров’я не закріплене взагалі. До другої групи – ті конституції, в яких законодавець обмежується лише згадкою про наявність у громадян права на охорону здоров’я та медичну допомогу. До третьої – ті, в яких зазначене право регламентується більш детально та передбачаються певні правомочності стосовно його реалізації. У четвертій групі конституцій реалізація цього права підсилюється вказівкою на гарантії його реалізації.

Так, право на охорону здоров’я не передбачено взагалі у конституціях таких держав як Австралія [81], Ізраїль [88], Мальта [89], Сінгапур [92] та інших.  До конституцій, які обмежуються лише вказівкою на наявність у громадян відповідного права можна віднести конституції таких країн, як Алжир [83], Народна республіка Ангола [80], Італія [274], Франція [165], Королівство Нідерланди [86]. Інші конституції не лише передбачають це право, а й містять положення, які деталізують питання його реалізації. Наприклад, ст. 33 Конституції Румунії від 21 листопада 1991 року передбачає право кожного на охорону здоров’я. Згідно з положеннями цієї статті, держава зобов’язана вживати заходи стосовно забезпечення гігієни та суспільного здоров’я. Організація медичної допомоги та системи соціального забезпечення у зв’язку з хворобою, нещасними випадками, материнством та відновленням здоров’я, контроль за здійсненням медичних професій та парамедичної діяльності, а також інші заходи стосовно захисту фізичного та психічного здоров’я особи встановлюються згідно з законом [91]. Відповідне положення містить і стаття 31 Конституції Чеської Республіки, відповідно до якої кожен має право на охорону здоров’я. На основі громадського страхування громадяни мають право на безкоштовне медичне обслуговування та на медичну допомогу на умовах, встановлених законом [93]. Стаття 43 Конституції Іспанського Королівства містить норму, яка закріплює право кожного на охорону здоров’я. Передбачено також, що до відання публічних властей належить організація народної охорони здоров’я, проведення профілактичних заходів, надання необхідної допомоги й послуг [69].

Разом із тим у цьому контексті можна виділити й такі конституції, в яких закріплення права на охорону здоров’я на конституційному рівні пов’язується з акцентом на певні гарантії його реалізації. Наприклад, ст. 52 Конституції Болгарії передбачає, що громадяни мають право на страхування здоров’я, яке гарантує їм доступну медичну допомогу, і на безкоштовне медичне обслуговування за умов і в порядку, визначених в законі. Охорона здоров’я фінансується з державного бюджету, роботодавцями за рахунок особистих та колективних внесків на соціальне страхування та з інших джерел за умов і в порядку, визначеному законом. Держава піклується про здоров’я громадян і заохочує розвиток спорту та туризму. Ніхто не може примусово бути підданий лікуванню та санітарним заходам, за винятком випадків, визначених законом. Держава здійснює контроль за всіма медичними закладами, а також за виробництвом лікарських засобів, біопрепаратів, медичного обладнання та торгівлею ними [86]. Схожі формулювання містять конституції більшості країн СНД – Азербайджану (ст. 41) [82], Білорусі (ст. 45) [84], Киргизької республіки (ст. 47) [87], Російської Федерації [90] та ін.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37259.html