КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТЬ “ПРАВОТВОРЧІСТЬ” ТА “АКТ ПРАВОТВОРЧОСТІ” У КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ

Конституційні реформи, які відбуваються останнім часом в Україні та пов’язані з необхідністю удосконалення правового регулювання відносин у суспільстві та державі, підкреслюють важливість належного дослідження питання правотворчості як одного з основних механізмів гарантування, захисту та реалізації прав і свобод людини і громадянина, функціонування держави та забезпечення створення ефективної системи законодавства. Безумовно, найбільш важливим є вивчення такої складової частини інституту правотворчості як нормотворчість, що охоплює питання видання та реалізації саме нормативних актів. Разом із тим нормотворчість неможливо у чистому вигляді відділити від діяльності, пов’язаної з прийняттям і втіленням у життя всіх інших актів правотворчості, зокрема правозастосовних, розпорядчих, установчих та стратегічних (програмних). Особливе місце у цій сфері відповідно до Конституції України належить Президенту України.

Як зазначає М. Теплюк, нині виникають непрості проблеми розмежування сфер правотворчості, що пов’язано з відсутністю єдиних критеріїв при виборі форм нормативно-правових актів. Це перешкоджає нормальному функціонуванню всієї системи законодавства та створює ситуацію, за якої певне коло правових відносин в одних випадках регулюється законом, в інших – президентськими указами, в третіх урядовими постановами, актами інших органів влади [782, с. 183].

Інтерес до правотворчості зумовлений ще й тим, що правова система України історично тяжіє до романо-германської правової сім’ї (системи), в якій саме нормативний акт, як результат нормотворчої діяльності, є основним джерелом права, а держава продовжує тут зберігати свої домінуючі позиції
[751, с. 45-46].

Актуальність дослідження питання правотворчості в конституційному праві пов’язана також з тим, що ця діяльність уповноважених суб’єктів владних повноважень має неабияке значення для визначення особливостей системи права будь-якої країни та її форми правління. Як зазначає Н. Григорук, фактично всі конституційні моделі взаємодії органів державної влади різних країн першочергово акцентовані на балансі нормотворчих повноважень між різними гілками влади. Це, на її думку, пояснюється тим, що співвідношення законодавчих повноважень парламенту та нормотворчих повноважень глави держави визначають пріоритетність парламентського чи президентського впливу на уряд [131, с. 292].

Таким чином, сучасний стан розробки питання правотворчості у конституційному праві зобов’язує досліджувати такий інститут конституційного права як правотворчість, існуючі підходи до розуміння цього явища, ролі суспільства у правотворчій діяльності, а також провести систематизацію існуючих теоретико-методологічних підходів до визначення поняття “акт правотворчості”, виділити його основні риси та особливості.

Розпочнемо з дослідження поняття “правотворчість”, яке займає одне з центральних місць у цій роботі.

Як зазначає С. Плавич, поняття “правотворчість” протягом останніх десятиліть ХХ ст. зазнало суттєвої трансформації (пройшло певну еволюцію): в 70-ті роки під правотворчістю в радянській науці зазвичай розумілася “форма державного керівництва суспільством”; у 80-ті роки це поняття вже охоплювало більш широке коло явищ та містило всі складні процеси, що передують рішенню про підготовку проекту нормативно-правового акта; з середини 90-х років правотворчість почали розуміти як “процес пізнання й оцінки правових потреб суспільства й держави, формування й прийняття правових актів уповноваженими суб’єктами в рамках відповідних процедур” [361, с. 155].

Інші українські вчені Т. Коломоєць та П. Лютіков вважають, що пострадянська юридична доктрина обслуговувала так звану державоцентристську ідеологію, в якій державницькі інтереси превалювали над інтересами людини, а в основі сучасної доктрини лежить “людиноцентристська” ідеологія, згідно з якою держава має “служити” людині, забезпечувати пріоритет її прав, свобод та інтересів [219, с. 175].

Наближений підхід до структурування поглядів на питання правотворчості запропоновано Р. Іванюком, який, спираючись на сучасне тлумачення правотворчості, що базується на концепціях тотожності та розмежування права і закону, виділяє позитивно-нормативний, природно-правовий та юридико-соціологічний підхід до розуміння цього явища. Так, згідно з першим, під правом розуміється продукт держави; другий виходить з того, що “під правотворчістю слід розуміти не тільки діяльність держави, але й окремо взятого індивіда, направлену на встановлення, зміну та скасування правових норм”; правотворчість із позицій юридико-соціологічного підходу можна визначити як діяльність держави і суспільства, спрямовану на створення, підтримку і розвиток системи законодавчих актів та інших правових норм
[195, с. 182].

Ознайомившись із низкою досліджень, присвячених питанню правотворчості, можемо зробити висновок про те, що на сьогодні серед українських та зарубіжних науковців сформовано декілька підходів до визначення поняття правотворчості, які умовно можна поділити на державоцентристський, людиноцентристський та законоцентристський. Тобто представники першого підходу при визначенні поняття правотворчості на основне місце ставлять інтереси держави та збереження й удосконалення існуючого механізму державної влади, другого – людину та вироблення гарантій непорушності її прав і свобод, а третього – правотворчий процес та створення і підтримання в належному стані системи законодавства.

Найбільша група вчених у своїх дослідженнях обґрунтовує державоцентристський підхід, що пов’язано, швидше за все, з фундаментальними напрацюваннями вчених радянського періоду. Протягом цього періоду в науковому середовищі питанню правотворчості приділялася досить велика увага, особливо в контексті класового підходу до його розуміння.

Так, С. Алексєєв розглядав правотворчість як об’єктивно обумовлену державну діяльність, у результаті якої воля працівників під керівництвом робочого класу перетворюється в закон та в юридичні норми. При цьому слід віддати належне позиції вченого, яка передбачала, що на процес правоутворення, крім суб’єктів політичної системи (партія, держава), має вплив наука та правова активність громадян [8, с. 309]. Крім того, у колективній праці вчених того періоду обґрунтовується позиція, згідно з якою правотворчість – це вид державної діяльності, яка становить одночасно і зміст, і форму цієї діяльності [381, с. 29, 35]. Б. Дрейшев визначав правотворчу діяльність як одну з правових форм здійснення державного управління, яка дає змогу встановити правове регулювання суспільних відносин [156, с. 2]. Аналогічні підходи доводили у своїх дослідженнях такі вчені як А. Мухтарова [289] та В. Степанян [767].

Слід зазначити, що державоцентристський підхід досить часто обґрунтовується й у працях сучасних науковців. Зокрема, на думку М. Фігель, правотворчість є формою державної діяльності (безпосередньої чи опосередкованої), що здійснюється уповноваженими суб’єктами, виступає як засіб управління суспільством [822, с. 22].

У свою чергу, С. Плавич вважає, що правотворчість – це, насамперед, форма владної вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи й справедливості, яка передбачає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акта [361, с. 157]. Схоже визначення запропоноване І. Словською, згідно з яким правотворчість – це особлива діяльність держави
(її уповноважених органів), спрямована на формування системи законодавства з метою врегулювання значущих суспільних відносин [755, с. 6].

На нашу думку, одним із найбільших прибічників державоцентристського підходу до розуміння правотворчості та законотворчості як її складової є О. Ющик, який вважає, що вихідним суттєвим визначенням законотворчості є заінтересованість верховної влади у виробленні певного законодавчого акта, оскільки тільки від наявності або відсутності такої заінтересованості вирішальною мірою залежить початок та ефективність конкретного законодавчого процесу [856, с. 90].

Схожий підхід також запропонований Є. Бурлаєм, який вважає, що нормотворча діяльність побудована на презумпції інтелектуальної та соціально-владної першості суб’єкта, що встановлює обов’язкові правила, а також на презумпції того, що саме він здатний осмислити процеси, які відбуваються, і визначити оптимальні форми людської поведінки, зробити діяльність людей більш досконалою, у тому числі шляхом впливу держави на соціальне життя та переорієнтацію масової людської поведінки [91, с. 64].

На думку В. Ковальського та І. Козінцева, конституційно-правове призначення правотворчості полягає у встановленні певних стандартів, вимог до правової поведінки учасників конституційних відносин, які з позиції держави є припустимі, бажані або необхідні [207, с. 14].

У свою чергу, суддя Конституційного Суду України С. Вдовіченко розглядає правотворчість як напрям діяльності держави, пов’язаний з офіційним закріпленням норм права шляхом формування приписів, їх зміни, доповнення та скасування [308].

Значна частина російських дослідників мають схожі позиції щодо поняття правотворчості та розглядають її як діяльність державних органів з прийняття, зміни та відміни юридичних норм” [221, с. 319]; явище, що має управлінську (державну) природу та спрямоване на надання життя праву та створення умов для його впливу на суспільне життя [850, с. 10]; одну з найважливіших функцій держави, яка передбачає надання волі держави характеру загальнообов’язкових правил поведінки [753, с. 3, 9]. В. Верстов до правотворчості відносить діяльність спеціально уповноважених державних органів та посадових осіб, яка полягає у створенні правових норм, що відображають існуючі тенденції розвитку особистості, суспільства та держави, та спрямована на формування суспільної, групової та індивідуальної правосвідомості з метою впорядкування суспільних відносин [97, с. 77].

Таким чином, визначення правотворчості з точки зору державоцентристського підходу характеризує її як владну діяльність або функцію держави в особі уповноважених нею суб’єктів щодо формування суспільної, вузькоспеціальної та індивідуальної правосвідомості; форму та засіб державного керівництва суспільством; владну вольову діяльність держави та спосіб надання цій волі характеру загальнообов’язкових правил поведінки (втілення державної волі у нормативних актах). При цьому більшість учених поряд із такою характеристикою правотворчості відзначають і її зумовленість інтересами суспільства та спрямованістю на вироблення певного акта як частини системи законодавства.

Перехід від характеристики поглядів учених, що визначають правотворчість через призму держави та її інтересів, до розгляду підходів, пов’язаних із людиноцентризмом, хотілося б здійснити, використовуючи висновок К. Стефану. Британський вчений у своєму дослідженні зазначає, що погляди, згідно з якими правотворчість можна використовувати для досягнення великих змін у суспільстві, є дуже привабливими для політиків, які вважають, що можна отримати максимальний результат, доклавши мінімум зусиль. Проте політики забувають, що законодавство віддзеркалює розвиток суспільства і надзвичайно рідко йде попереду останнього [876, с. 4].

Серед представників людиноцентристських підходів до розуміння правотворчості, у першу чергу, хотілося б виокремити низку українських учених.

Так, В. Селіванов, наполягає на тому, що саме людина має розглядатися як основне соціальне джерело права та мета розвитку державно упорядкованого суспільства [733, с. 68]. Крім того, нам близька позиція С. Меленка, який висуває тезу про те, що суспільство є ініціатором та творцем правових норм, а функції держави полягають лише у їх закріпленні в нормативно-правовому матеріалі [279, с. 35].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37414.html