МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ОСНОВ ПРАВОТВОРЧОСТІ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Обґрунтування такої категорії конституційного права як правотворчість, її мети та ролі суспільства у правотворчій діяльності, з’ясування особливості участі Президента України у цій діяльності, дослідження всіх процедурних питань, що виникають у процесі конституційної правотворчості глави держави та залучення відповідних суб’єктів його нормопроектного забезпечення, вирішення існуючих проблемних питань, пов’язаних із системою актів правотворчості Президента України, а також розв’язання всіх інших питань стосовно правотворчої діяльності глави держави вимагає застосування відповідної методології дослідження. Це пов’язано з тим, що лише правильне застосування всього арсеналу інструментів, які розроблені методологією науки конституційного права, дає змогу досліднику отримати достатній рівень знань про таке багатоаспектне поняття як правотворчість Президента України, запропонувати власні висновки, положення та пропозиції стосовно порушеного питання і, в результаті, досягнути загальної поставленої мети відповідної роботи.

Як зазначає О. Скакун, результати наукової й практичної діяльності людей залежать не лише від того, хто діє (суб’єкт), або на що спрямована пізнавальна діяльність (об’єкт), або що конкретно досліджується (предмет), а й від того, за допомогою якого методологічного інструментарію здійснюється сам пізнавальний процес [738, с. 49].

Проблема методології сучасного українського правознавства і такої галузевої науки як конституційне право на сьогодні залишається досить актуальною. Це підтверджується, зокрема, появою останнім часом монографічних досліджень Р. Гаврилюк [114] та М. Кельмана [202], низки авторських публікацій з питань методології саме конституційного права В.Колісника [216], А. Колодія [218], А. Крусян [250; 251], М. Орзіха [324; 871] О. Скрипнюка [745; 746; 748; 752] та Ю. Шемшученка [847], В. Федоренка
[811; 818] та О. Ющика [858], спеціальних розділів у монографічних працях, присвячених питанням методології дослідження проблем системи конституційного права (В. Федоренко) [818, с. 88-149], проблемам введення закону в дію (М. Теплюк) [784, с. 29-52], основ конституційного ладу (М.Ставнійчук) [763], а також окремих досліджень, пов’язаних з питаннями методології нормативного юридичного прогнозування (В. Андріюк) [11], нормотворчості (Р. Дорохов) [155], законодавчого процесу (О. Ющик) [856], соціології конституційного права (В. Джунь) [146] та ін.

Наукову цінність мають і праці російських науковців, які спрямовані на вивчення загальнотеоретичних питань методології конституційного права, зокрема Л. Бєломестних [18], Н. Богданової та Д. Шустрова [87], Б. Джанкезова [144], Н. Конєвої та І. Окуліча [224].

Ознайомлення із зазначеними та іншими працями, в яких розглядаються схожі питання, вказує на справедливість позиції М. Оніщука, яка полягає у тому, що однією з найгостріших проблем сучасних конституційно-правових досліджень є формування методології дослідження того чи іншого явища конституційно-правового буття (предмета відповідного дослідження). Вчений також звертає увагу на те, що розв’язання низки методологічних проблем ускладнюється, зокрема, відсутністю єдності в поглядах українських і зарубіжних правознавців на поняття сучасної методології конституційно-правової науки [319, с. 44-45].

Аналіз досліджень у сфері конституційного права підтверджує існування низки неоднозначних та дискусійних позицій науковців щодо розуміння поняття методології та її структури, характеристики методів і принципів наукових досліджень, співвідношення методології та методики дослідження, а також особливості методики проведення досліджень у сфері конституційного права.

Все це призводить до того, що питанням методології у роботах, предметом дослідження яких є конституційно-правові явища, особливо вченими-початківцями досить часто відводиться другорядна роль: формально виконуючи вимоги до оформлення вступу, автори обмежуються лінійним перерахуванням загальновідомих методів наукових досліджень, вказуючи, в яких частинах (параграфах або розділах) роботи ці методи застосовані. Такий підхід можна вважати не досить вдалим, а відповідну роботу недосконалою, оскільки жодне проблемне питання не може бути вирішене за допомогою одного методу. Лише у виняткових випадках певний метод може не використовуватися в окремій частині роботи з огляду на специфіку досліджуваної частини питання. У цьому контексті слід погодитися з позицією вітчизняних учених-конституціоналістів, згідно з якою методи не застосовуються поодинці, оскільки, як правило, в основі будь-якого конкретного дослідження покладена певна методологія, яка, врешті, й визначає світогляд ученого-конституціоналіста [847 с. 19].

Також про недостатню увагу науковців до питання методології дослідження свідчить те, що ними: формуються нові назви методів або “штучні методи” (наприклад, “метод тлумачення норм” та “метод документального аналізу”); змішуються та підмінюються методи і принципи дослідження; вводяться нові, але науково не обґрунтовані “авторські” поняття (зокрема, “методологічні тези” та “методологічна точка зору”); механічно інсталюються в правову науку окремі філософські, медичні, математичні та інші терміни, без пояснення необхідності відповідного запозичення, розуміння його сенсу та незамінності в юридичній науці. Названі тренди розвитку методології в юридичній, у тому числі конституційно-правовій науці, дозволяють зробити висновок про доцільність продовження досліджень питань методології проведення досліджень у сфері конституційного права, в тому числі вироблення загальноприйнятих підходів до розуміння методології та її структури складових.

На жаль, схожою ситуація з методологією правових досліджень була і десятки років тому. Українські вчені-конституціоналісти неодноразово робили висновок по те, що загальний стан розроблення методологічних проблем українського правознавства відстає від сучасних потреб, поширеною є методологічна невизначеність, еклектизм, некритичне запозичення певних методів та методологічних засобів інших наук поза межами їх можливого використання у дослідженнях, прояви абстрактного соціально беззмістовного визначення державно-правових явищ та нерозбірливого застосування концепцій, що належать до різних, у тому числі протилежних зарубіжних правових систем [233, с. 28].

Слід зазначити, що в українській юридичній науці методологію в цілому найчастіше пропонується розглядати як систему підходів, методів і способів наукових досліджень, а також засад їх використання при вивченні державно-правових явищ (П. Рабінович) [649, с. 618]; систему підходів, методів і способів наукового дослідження, теоретичні засади їх використання при вивченні державно-правових явищ (А. Колодій) [218; с. 94]; наукове обґрунтування того, що в конкретному дослідженні забезпечує досягнення поставленої мети, слугує вирішенню намічених завдань, реалізації одержаних результатів (П. Євграфов) [161]; сукупність прийомів дослідження, методів пізнання й відтворення їх у мисленні (М. Ставнійчук) [762]; вчення про структуру, логічну організацію, принципи, методи, засоби і форми діяльності дослідника в процесі пізнання ним досліджуваних явищ (М. Кельман) [201, с. 14] тощо.

Схожий підхід спостерігається і стосовно розуміння вченими методології науки конституційного права: сукупність правил, прийомів, принципів наукового пізнання, які забезпечують набуття об’єктивних достовірних знань [233, с. 28]; вчення про методи (сукупність правил, прийомів та способів) наукового пізнання конституційно-правових реалій, теоретичне обґрунтування методів і способів пізнання цих реалій, що використовуються наукою конституційного права для отримання об’єктивних і достовірних знань (П. Колісник та Ю. Барабаш) [233, с. 32]; упорядкована система взаємоузгоджених світоглядних принципів і методів, які дозволяють усебічно й комплексно дослідити юридичні властивості та якості конституційно-правових явищ, процесів і режимів, пізнати їх сутність і зміст, призначення в національній правовій системі (В. Федоренко) [811, с. 13]; світоглядна категорія сучасного конституціоналізму, що пов’язана із цілеспрямованою науковою діяльністю у дослідженні явищ правової реальності або комплексне правове вчення про світогляд і систему наукових принципів, методів, підходів і способів, які використовуються вченими для пізнання явищ сучасного українського конституціоналізму (М. Оніщук) [319, с. 51]; вчення про методи, їх систему та принципи, а також порядок їх застосування при дослідженні явищ конституційно-правового буття (Ю. Шемшученко та О. Скрипнюк) [847, с. 19]; вчення про сукупну цілісність (єдність) взаємопов’язаних та взаємообумовлених концептуальних принципів, підходів (напрямів) та методів, які використовуються у процесі дослідницької діяльності щодо пізнання сутності, змісту, принципів, мети та інших інституціональних і функціональних характеристик конституціоналізму в сучасних умовах українських реалій (А. Крусян) [250, с. 4]; вчення про систему методів, принципів, спеціальних засобів та прийомів вивчення загальних закономірностей, виникнення, розвитку, функціонування та забезпечення конституційно-правових відносин, конституційно-правових явищ та інститутів, які повинні гарантувати не лише послідовність в аналізі та дослідженні тих чи інших конституційно-правових явищ, а й забезпечувати можливість перевірки та істинність тих даних, які здобуваються у цьому процесі (О. Скрипнюк) [745, с. 253]. При цьому визначення методології конституційно-правових досліджень, на нашу думку, є більш ґрунтовною, ніж попередньо наведені дефініції в загальній теорії права.

Таким чином, більшість учених розглядають методологію як цілісну систему (сукупність) методів та принципів наукової діяльності або як вчення про цю систему. Крім того, деякі підходи передбачають такі додаткові елементи цієї системи як засоби, способи, прийоми, підходи, напрями проведення наукових досліджень, а також порядок їх застосування.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37414.html