ГЕНЕЗИС КОНСТИТУЦІЙНИХ ОСНОВ ПРАВОТВОРЧОСТІ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Дослідження конституційних основ правотворчої діяльності вимагає розгляду питання генезису правотворчості Президента України, виділення основних етапів її еволюції, вироблення власного бачення певних особливостей цих періодів, а також окреслення головних тенденцій та перспектив правотворчості глави держави на сучасному етапі.

Слід зазначити, що розвиток інституту Президента України нерозривно пов’язаний із змінами обсягу його правотворчих повноважень, оскільки лише належний рівень компетенції глави держави у сфері правотворчості дає змогу повною мірою виконувати свої конституційні функції та впроваджувати в життя відповідні ініціативи і започатковані реформи. Цей розвиток пройшов непростий шлях, зумовлений еволюцією всіх органів влади та структурними змінами, які відбувалися в політичному житті нашої держави та соціально-економічних сферах.

Найбільший вплив на генезис правотворчості Президента України мали Закон УРСР “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР” [459], Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України [234], Конституція України, Закон України “Про внесення змін до Конституції України” [406], а також рішення Конституційного Суду України у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України [700].

У зв’язку з цим варто досліджувати процес розвитку правотворчості Президента України, поділивши його на 5 етапів, а саме: початковий етап, який бере свій початок від моменту видання першого акта Президента України, який ґрунтувався на положеннях Конституції УРСР (з 12 грудня 1991 року
по 7 червня 1995 року); другий – період дії Конституційного договору
(з 8 червня 1995 року по 27 червня 1996 року); третій – період дії Конституції України в первинній редакції 1996 року (з 28 червня 1996 року по 24 травня 2006 року); четвертий – період дії Закону України “Про внесення змін до Конституції України” (з 25 травня 2006 по 30 вересня 2010 року) та п’ятий – період, який бере свій початок з винесення Конституційним Судом України рішення у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України та відновлення дії Конституції України у первинній редакції
(з 1 жовтня 2010 року).

Забігаючи наперед, слід зазначити, що і в межах кожного періоду статус Президента України як суб’єкта правотворчої діяльності також зазнавав суттєвих змін, що було зумовлено, в першу чергу, прийняттям та внесенням Верховною Радою України змін до законів, які регулюють або впливають на питання правотворчості (наприклад, протягом першого періоду було прийнято 10 законів, які вносили зміни в Конституцію УРСР в частині, що стосується правотворчих повноважень глави держави), винесенням рішень Конституційного Суду України, що стосуються правотворчості Президента України, та виданням актів глави держави, які визначають особливості його правотворчості. Певну роль відігравала і зміна практики використання Президентом України наявних у нього правотворчих повноважень.

Слід зазначити, що предметом дослідження у цій частині роботи є діяльність Президента України, яка безпосередньо або опосередковано пов’язана з виданням (прийняттям) актів правотворчості як глави держави, так і інших суб’єктів владних повноважень. Окремо можна виділити питання здійснення контролю за правотворчістю Президента України, що також зазнавали певних еволюційних змін протягом досліджуваного періоду (додаток 2).

Порушену проблему в Україні досліджувала низка вчених, зокрема: Ю. Барабаш, І. Костицька, Л. Кривенко, С. Падалко, М. Савчин, Т. Скомороха, М. Теплюк, В. Цоклан та О. Ющик. Частково окреслене питання пов’язане з дослідженням В. Федоренка, яке стосується основних етапів генезису системи права і знань про неї в контексті національної історії державотворення та право творення [819, с. 123].

Незважаючи на досить широкий перелік науковців, які звертали увагу в своїх дослідженнях на питання історичного розвитку правотворчості, в тому числі законотворчості, в Україні на сьогодні не сформовано цілісного бачення періодизації еволюції правотворчості Президента України. Разом із тим вченими розроблено та запропоновано етапи розвитку інституту глави держави [771, с. 221, 276], становлення законодавчого процесу [819, с. 123; 863, с. 225], еволюції відомчої правотворчості [850, с. 18] та розвитку актів Президента України [744, с. 14].

Як уже було зазначено, дослідження питання генезису правотворчості глави держави повинно охоплювати період із моменту вступу на посаду першого Президента України та початок видання ним власних актів. Попередній час, який містить як радянський період, так і попередні етапи, слід вважати періодом формування суспільно-політичної думки щодо посади глави держави та його місця в системі органів влади, вироблення певних традицій, які були запозичені для визначення правотворчих повноважень уже Президента України, а також встановлення законодавчої бази, необхідної для запровадження поста глави держави, проведення виборів на цю посаду та створення правового ґрунту для його правотворчої діяльності [67].

Вважаємо, що однією з основних причин запровадження поста Президента України була необхідність появи в державі самостійного суб’єкта владних повноважень, спроможного оперативно здійснювати правотворчі повноваження з найважливіших питань та відповідно проводити структурні зміни, яких вимагала ситуація на початку 90-х років минулого століття. Такі завдання вже не спроможні були виконувати Президія Верховної Ради УРСР та сама Верховна Рада УРСР, як з огляду на порядок формування цих органів, так і можливість прийняття невідкладних та неупереджених рішень у формі відповідних актів правотворчості. Крім того, правотворча діяльність Президента України, на відміну від парламенту та уряду, могла у той час гарантувати безперервність процесу правового регулювання суспільно-владних відносин.

Ю. Барабаш вважає, що бурхливі події кінця 80-х років ХХ ст. не могли не позначитися на існуючому на момент розвалу Радянського Союзу механізмі державного управління, та обґрунтовує необхідність запровадження посади Президента України нездатністю парламенту та уряду приймати оперативні рішення [14, с. 11].

Здійснивши певний ретроспективний огляд, слід зазначити, що в Україні процес реформування державної влади фактично започаткувала Декларація про державний суверенітет України [138]. Через місяць Верховною Радою УРСР було прийнято постанову “Про вибори Президента Української РСР”, згідно з якою визнано за доцільне заснування поста Президента Української РСР, а також проведення у 1991 році його виборів [391]. На виконання цієї постанови розроблено та 5 липня 1991 року прийнято закони “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР”, “Про Президента Української РСР” [583, ст. 7] та “Про вибори Президента України” [390]. Після створення відповідного правового поля 1 грудня 1991 року відбулися вибори глави держави.

Одними з перших актів Президента України після вступу на посаду наприкінці 1991 року були укази “Про прийняття обов’язків Головнокомандуючого Збройними Силами України” [587] та “Про Збройні Сили України” [492]. До актів глави держави того періоду, які відповідали ознакам нормативних, можна віднести укази “Про тимчасові невідкладні заходи щодо посилення боротьби із спекуляцією та незаконною торговельною діяльністю” [626], “Про соціальний захист населення в умовах лібералізації цін” [613] та “Про порядок реалізації військами Збройних Сил на території України матеріальних засобів, техніки, озброєння і нерухомості” [575].

Слід зазначити, що у період до 22 серпня 1991 року укази видавалися Президією Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки, а у період з 25 серпня 1991 по 21 січня 1992 року – Президією Верховної Ради України. Тобто більше місяця з моменту видання першого указу Президента України акти у такій самій формі видавала і Президія Верховної Ради України. Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України у справі про акти органів Верховної Ради України, Президія Верховної Ради за Конституцією УРСР здійснювала у визначених межах функції вищого, після Верховної Ради, органу державної влади в республіці, зокрема, в міжсесійний період у разі необхідності видавала укази, якими вносились зміни і доповнення до законодавчих актів із наступним їх затвердженням на пленарному засіданні Верховної Ради [717]. При цьому згідно з існуючою практикою правонаступником Президії Верховної Ради УРСР є Верховна Рада України, що підтверджується законами, якими визнаються такими, що втратили чинність, укази Президії Верховної Ради УРСР [410; 537].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37414.html