---

Сутність та особливості формування інформаційного забезпечення системи надання електронних державних послуг

Використовуючи термін «сфера послуг», який дуже широко використовується у багатьох виданнях, учені вкладають в нього різний сенс, тлумачать його з різною мірою широти і деталізації. Багато в чому це пояснюється тим, що феномен сфери послуг в досить цілісному, системному виді сформувався і став грати свою роль порівняно недавно. Тому економісти-теоретики зайнялися дослідженням сфери послуг тільки в другій половині XX ст. В західних країнах це сталося в 60-70-і роки XX ст., у нас формально теж в цей період, але реальний, життєвий, практичний (науково-практичний) інтерес став проявлятися і посилюватися тільки в останнє десятиліття XX ст., коли прийшло усвідомлення важливості і складності цієї сфери суспільного виробництва. Дослідження здійснюються як на глибинному рівні, так і в прикладному плані, причому розвиненішим є прикладний напрям [72, с. 11].

Уперше як економічну категорію поняття «послуга» ввів в науковий обіг французький економіст Ж.-Б. Сей у 1803 р. у роботі «Трактат про політичну економію» [104, с. 160]. Проте активним науковим дослідженням ідентифікаційних властивостей і класифікаційних ознак послуг учені зайнялися тільки в XX столітті, коли сфера послуг почала інтенсивно розвиватися, займаючи значне місце в економіці країн.

Активізація досліджень сфери послуг пов’язана з тим, що сучасний етап громадського розвитку характеризується завершенням індустріальної епохи і переходом до постіндустріального суспільства. Поняття «Постіндустріальне суспільство», введене Д. Беллом, відповідає ознакам суспільства, що перейшло в стадію промислів, тобто послуг. Французький соціолог Ж. Фурастьє визначив постіндустріальне суспільство як «цивілізацію послуг» [104, с. 161].

Таким чином, першою стадією постіндустріального суспільства є сервісне суспільство, основним соціально-економічним критерієм якого виступає відсоток населення, зайнятого у сфері послуг.

У сучасній термінології таке суспільство прийнято називати «суспільством сервісного господарства». Його основною ознакою стала доля економічно активного населення, зайнятого у сфері послуг, коли більше 50% населення зайняте у сфері послуг. Якщо ж в суспільстві більше 50% населення зайняте у сфері інформаційно-інтелектуальних послуг, така фаза його розвитку класифікувалася як інформаційне суспільство [127].

Отже, абсолютно переважаючим сектором економіки в постіндустріальному (сервісному) суспільстві є сфера послуг, яка, у свою чергу, в найбільш агрегованому варіанті включає і сферу державних послуг.

В сучасних умовах роль сфери послуг проявляється в тому, що вона: виступає важливим сектором національного і світового господарства; грає величезну роль в розвитку людського капіталу; робить все більш зростаючий вплив на функціонування і розвиток матеріального виробництва; сприяє збільшенню вільного часу; створює можливості для повнішого задоволення і розвитку потреб людей і суспільства; виступає найважливішим елементом формування якості життя; забезпечує високу якість економічного зростання і підвищення конкурентоспроможності країни.

Монополізм державної власності, централізоване директивне управління позбавляли головних умов успішного розвитку сфери послуг - гнучкості і орієнтації на задоволення різноманітних потреб людей, господарюючих суб’єктів. В основному переважали такі державні послуги, як: безкоштовна освіта, охорона здоров’я, спортивні послуги. Альтернативи не було, тому не було вибору. В той же час за окремими характеристиками деякі послуги відрізнялися досить високим рівнем масовості [132, с. 87].

Сфера послуг - зведена узагальнена категорія, що включає відтворення різноманітних видів послуг, що робляться підприємствами, організаціями, а також фізичними особами [160, с. 6]. Сферу послуг можна визначити як комплекс підприємств, установ, організацій і видів діяльності, зайнятих виробництвом усього різноманіття послуг [176, с. 6]. Розрізняють сферу послуг матеріального виробництва (транспорт, зв'язок, побутове обслуговування); сферу послуг духовного життя (освіта, фізична культура, наука, мистецтво); сферу послуг в соціальній сфері (торгівля, житлово-комунальне обслуговування, охорона здоров’я). Під сферою послуг розуміється комплекс досить різнорідних галузей господарства, продукція яких носить нематеріальну форму і виступає як корисний ефект, невід’ємний від виробничої або господарської діяльності по обслуговуванню процесу громадською виробництва [24, с. 104].

Поняття сфера послуг поступово диференціюється і охоплює не лише послуги суто в правовому сенсі, але і послуги, що надаються державою в цілому і її органами, місцевими та іншими структурами. Нормативно-правове регулювання відносин у сфері надання державних послуг в Україні досі відрізняється неповнотою і суперечністю. По суті, відсутня навіть закріплена дефініція поняття «державна послуга», хоча і здійснюються спроби по можливості чітко його визначити.

Визначити спірність суті цього поняття можна, проаналізувавши думки дослідників, що склалися, про його зміст.

А.І. Буханевич пропонує розглядати тему державних послуг, виходячи із завдань підвищення ефективності державного управління. У зв’язку з цим автор дає визначення державної послуги. Далі автор скоригував це визначення, розбивши його на два, відповідно до емпіричного і теоретичного підходу. У рамках першого підходу, державними послугами називаються послуги, що надаються (у зв’язку з виконанням владних функцій) органами виконавчої влади та їх установами при безпосередній взаємодії з громадянами. Згідно другого підходу, державними він вважає послуги, які мають властивості приватних благ, але безпосередньо пов’язані із специфікою і захистом прав власності окремих осіб.

Необхідно зазначити, що в економічному сенсі, держава надає послуги, які є громадськими благами. У правовому сенсі, блага не потрапляють в категорію послуг, оскільки громадський договір не виступає формою договору в юридичному плані, що містить обіцянку з юридично значимими наслідками при їх невиконанні. Визначення переліку державних послуг є наслідок ідентифікації необхідної безлічі державних функцій і виділення надмірних функцій, а отже, і послуг [29, с. 120].

П.Г. Козирєв під державною послугою розуміє здійснення дій уповноваженим суб’єктом для задоволення потреб і прав інших осіб. Для державних службовців - це обов’язок в межах своєї компетенції по задоволенню законних інтересів громадян і юридичних осіб [79, с. 187].

І.В. Космідайло зазначає, що сукупність послуг, наданих органами державної влади, органами місцевого самоврядування, а також підвідомчими їм підприємствами, установами, організаціями визначає сферу публічних послуг, які, в свою чергу, залежно від ієрархії суб’єкта їх надання в державному управлінні розподіляються на державні та муніципальні. Муніципальні послуги надають органи місцевого самоврядування, виконавчої влади, підприємства, установи, організації згідно з повноваженнями, визначеними і делегованими органами місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевого бюджету. Важливою складовою державних і муніципальних послуг є адміністративні послуги [85].

Державна послуга – це діяльність щодо виконання запиту громадян і (або) організацій про визнання, встановлення, зміни або припинення їх прав, встановлення юридичних фактів, одержання для їх реалізації у відповідних випадках матеріальних або державних засобів, передбачених чинним законодавством, а також надання інформації з питань, що входять до компетенції органа виконавчої влади і включені до реєстру державних послуг згідно з законодавством. Надання державної послуги здійснюється державним органом влади або підприємством, державною установою, чи організацією, яким повноваження щодо надання державної послуги делеговані цим органом влади і здійснюється лише з коштів державного бюджету. Ознаками державних послуг є :

- надання громадянам та їх об’єднанням, юридичним і фізичним особам (далі споживачам) послуг саме державними органами та відповідними державними структурами з коштів державного бюджету;

- орієнтування дій державних органів при наданні послуг на реалізацію функцій і завдань держави, визначених Конституцією України та іншими законодавчими актами щодо забезпечення прав і свобод громадян;

- надання державної послуги у формі акта уповноваженого органу, який встановлює окремі права і обов’язки зацікавлених споживачів;

- нормативне закріплення забезпечення державою санкціонованої можливості отримання конкретному сторонньому відносно до даного державного або муніципального органу споживачеві відповідного результату на основі поданої ним заяви;

- індивідуальність надання послуги;

- надання послуги безпосередньо в державному органі;

- наявність у положеннях про орган державної влади і його структурних підрозділів спеціального пункту про обов’язки надання державних послуг, визначених чинним законодавством про державну службу і відомчою нормативно-правовою базою стосовно правового регламентування надання державних послуг;

- наявність конкретного адресата-споживача державної послуги, тобто особи, яка звернулася за отриманням відповідної послуги;

- універсальність вимог до всіх одержувачів послуг (відсутність дискримінації), технологічних перешкод (виключення можуть мати місце відносно окремого кола осіб згідно з чинним законодавством);

- кожна державна послуга має бути занесена до Реєстру державних та адміністративних послуг [85].

В.О. Плющ виділяє відмінною ознакою державної послуги суб’єкта, що надає послугу, зокрема, це державні органи. При цьому органи місцевого самоврядування, на думку автора, не можуть розглядатися як суб’єкти, що надають державні послуги [132, с. 87].

В цілому, необхідно виділити два підходи до концептуалізації державної послуги. Перший - ринковий. У рамках «ринкового» підходу до державної послуги - це продукт, який надається органами влади громадянам і організаціям, оскільки держава має суттєві переваги в наданні послуг окремих видів. Так, саме державі ефективніше надавати послуги з національної оборони, забезпеченню безпеки дорожнього руху і так далі на добровільній основі. Основне питання ринкового підходу до державних послуг: визначення меж державного втручання.

Іншими словами, підлягає виявленню, який інститут є належним постачальником цієї послуги: держава або ринок. Згідно з цим підходом витрачання і стимули виробництва різних видів благ розподіляються таким чином, що деякі з них можуть надаватися тільки державою, а деякі найефективніше надаватимуться в приватному секторі.

Другий – управлінський. У рамках управлінського підходу, який ґрунтується на концепції адміністративного регламенту, під державною послугою розуміються усі форми взаємодії держави і зовнішнього оточення (населення, бізнесу). Послуга виникає там, де є взаємодія органу влади із зовнішнім клієнтом. Таким чином, державна послуга визначається як взаємодія громадянина (чи юридичної особи) з органами державної влади. Цей підхід, на наш погляд, найчіткіше відповідає завданню оптимізації управлінських практик державного управління в Україні.

 

 

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85540.html