Еволюція розвитку місцевих фінансів

Методологія дослідження теорії фінансів ґрунтується на виділенні головних ознак, які характеризують сутність місцевих фінансів як складного і багатопланового явища, а також проведенні структуризації їхніх складових ланок.

Сучасна наука про місцеві фінанси вміщує різні визначення місцевих фінансів, що різняться теоретичними підходами до характеристики їхньої сутності, виділяються місцеві бюджети, позабюджетні фонди, фінанси комунальних підприємств тощо як структурні складові системи місцевих фінансів, які зазвичай досліджуються уособлено. При цьому досить різний і ступінь їхнього вивчення: найбільш дослідженими є місцеві бюджети, а, наприклад, фінансам органів самоорганізації населення майже не приділяється увага науковим співтовариством.

Радянська доба розвитку місцевих фінансів значно віддалила українських дослідників від західної фінансової науки, змусила вести розробки для адміністративно-командної економіки. Вони мало підходять для вирішення проблем сучасності. Крім того, сьогодні повинна змінюватися й методологія наукового дослідження місцевих фінансів, яка дозволить новими методами описати нову економічну реальність, що характеризується дією ринкового механізму.

Також західна фінансова наука відмежовує сферу публічних фінансів від фінансів господарюючих суб’єктів через надто різну мотивацію їхньої діяльності. Публічні фінанси й фінанси підприємств об’єднує, за думкою зарубіжних учених, лише проблема ефективності розподілу й перерозподілу обмежених фінансових ресурсів.

Усе це вимагає від нас, під час визначення сутності місцевих фінансів, дослідити їх головні ознаки та обґрунтувати виділення окремих елементів системи місцевих фінансів.

Адекватне пояснення економічних явищ неможливе без вивчення історичних фактів, розкриття їх «історичного сенсу», а також без врахування не лише ролі економічних чинників, а й інституційних умов [366, с. 12]. Останнім належить визначне місце серед основних рушійних сил трансформації місцевих фінансів, що обумовило постановку гіпотези про суспільну визначеність місцевих фінансів та використання інституційного підходу.

Фінансове господарство місцевих громадських союзів давніше за своїм походженням, ніж державне господарство. «Ще в ті віддалені епохи, коли державна влада могла переслідувати лише елементарне завдання охорони країни від зовнішнього ворога і ще не брала на себе піклування про внутрішній благоустрій, місцеві громади турбувалися про задоволення необхідних потреб внутрішнього життя» [46, с. 545].

Період розвитку абсолютизму був охарактеризований тим, що не допускав існування будь-яких місцевих автономій, зокрема у фінансовій сфері. Як небезпечна для держави сприймалася будь-яка самодіяльність суспільства. Уся влада була сконцентрована в центрі, який, у свою чергу, дозволяв існування окремих територій лише в тому випадку, якщо вони не несли в собі загрози монархії та проводили збір коштів до єдиної казни. З метою суворої централізації влади для управління різними територіями призначалися представники центру. Серед них: воєводи, губернатори, інтенданти, намісники та інші. Вони наділялися доходними й видатковими повноваженнями центру і мали незначну самостійність. Обсяг власних доходних і видаткових повноважень варіювався залежно від країни, рівня її децентралізації. Представники монархії на місцях були особи підзвітні, підконтрольні, такі, що тимчасово призначаються.

Ефективність перерозподілу фінансових ресурсів історично вимагає проведення трансформаційних процесів у бюрократичному апараті. Вони полягають у тому, що відбувається зміна принципу організаційної структури влади з територіального на функціональний. Відбувається спеціалізація, виділення у складі тих, що існують, або створення нових установ влади й управління.

Якщо ж у країні відбувалося територіальне об'єднання, влада передавалася центру одночасно з переведенням місцевих установ. 

«Така централізація, власне, унеможливлювала такий адміністративний поділ, який перетворив би всю територію на одноманітні й одноманітно на місцях керовані округи, – все одно справи вирішувалися в центрі, і від абсолютної влади залежало надання їм одноманітної течії» [264, с. 146].

Таким чином, при абсолютизмі останнє слово в місцевих справах належало центральній владі. Місцеві органи влади не мали прав на власні ініціативи, що робило їх практично безликими й позбавляло індивідуальності. При цьому відсутність дієвих посередників між жителями територій і монархом не сприяла врахуванню потреб населення, вибору ефективного напрямку витрачання державних фінансових ресурсів.

Варто також зазначити, що відповідальність місцевих органів влади за фінансову діяльність при абсолютній монархії містилася перед державою в особі государя. Вона могла бути реалізована не лише в судовому, але і в адміністративно-дисциплінарному порядку, що позбавляло місцеву владу всіляких прав.

Крім того, монархії в цей період вдавалося лише обкладати податками міста. Обкладання приватних маєтків якщо і досягалося, то з великою важкістю. Власники маєтків позбавляли державу платників податків в особі кріпаків.

Необхідність розвитку економіки вимагала функціонування якісно нових фінансових відносин, які надали б змогу суттєво збільшити обсяг перерозподілу фінансових ресурсів, а також підвищити ефективність їх витрачання. Поставлених завдань можна було досягнути шляхом переходу від абсолютної монархії до конституційної.

Основною характеристикою конституційного ладу є підпорядкування закону. У ньому зосереджена воля як монарха, так і законодавчої влади – парламенту. Відбувається розділення повноважень, функцій зі справляння податків і зборів (інших доходів) та витрачання фінансових ресурсів між гілками влади, які набувають самостійності. Ця тенденція простежується й серед місцевих органів влади. Виникають нові (відповідно до історичних умов, що склалися) і зміцнюються територіальні організації населення: общини, землі, області і так далі. Найнижчі територіальні одиниці об'єднуються під загальним регіональним управлінням (як представницького, так і виконавчого характеру), які наділяються власними повноваженнями визначати джерела та формувати доходи своїх бюджетів, визначати напрямки й витрачати бюджетні кошти. Створюються місцеві органи колегіального типу як подібність парламенту. Організаційна структура місцевих органів влади будь-якої територіальної одиниці в мініатюрі повторює відносини між гілками влади в державі. Законодавчі збори на місцях представлені в вигляді земських зборів, зборів графства, іншого представницького органу влади. Орган представницької влади наділений правом ухвалювати місцеві закони, приймати рішення щодо напрямів витрачання бюджетних коштів та їх джерел. Виконавчий орган самоврядування представлений у вигляді комітету, управи, комісії, іншого адміністративного органу, який виконує рішення центрального уряду та представницької влади, формує відповідний бюджет. Підрозділ влади на місцях на незалежні гілки є гарантією здійснення правової діяльності.

Місцева влада наділяється правом самостійного ухвалення рішення щодо справ місцевого характеру. Діяльність місцевої влади, її компетенція, місце в загальній системі влади і управління, відповідальність, порядок створення, структура регулюється законом (на відміну від одноосібних розпоряджень самодержця). Ступінь децентралізації влади значно збільшується. Крім того, місцевий представницький орган має можливість врахувати всі особливості територіальної одиниці. У результаті цього місцевий законодавчий акт містить повні й чіткі правила щодо організації фінансових відносин між суб'єктами права. Законодавчі акти центрального законодавчого органу, які регламентують порядок здійснення справ місцевого значення, містять більш загальні розпорядження. В останньому випадку орган виконавчої влади на місцях повинен сам адаптувати норми до місцевих умов, враховуючи потреби населення територіальних одиниць, тим самим дбаючи про рівень їх задоволення. Подібна організація місцевого самоврядування передбачалася і для колоніальних територій.

Таким чином, «чим далі законодавець від місця реалізації його волі, чим більша ієрархія влади, через яку ця воля проходить, чим, нарешті, різноманітніші та більш індивідуальні умови середовища, в якому адміністрації доводиться пристосовуватися, аби виконати своє завдання, тим ширше коло її повноважень, тим більш загальний зміст закону, а отже, тим необхідніше вільний розсуд виконавчого органу» [264, с. 208].

Розвиток місцевого та регіонального самоврядування дає можливість населенню бути не лише об'єктом влади, виконуючи повинність перед державою, але і отримати більший обсяг публічних прав. Це виявляється в можливості обирати місцеву і регіональну владу, беручи, таким чином, активну участь в управлінні місцевими і регіональними справами.

Що ж до відповідальності місцевих і регіональних органів влади за фінансову діяльність, то, за конституційним ладом, вона зосереджена перед виборцями і перед законом. Як правило, на центральну виконавчу владу покладені обов'язки з контролю за діяльністю місцевого і регіонального самоврядування. Деякі постанови місцевої і регіональної влади можуть підлягати затвердженню урядом (право вето). На місця і регіони можуть призначатися місцеві й регіональні урядові агенти.

Визначається коло суспільних потреб, які не можуть задовольнити приватні особи, держава та вільні договірні союзи, через неможливість виключення будь-кого зі споживання, або важкість врахування місцевих особливостей та умов життя населення, або відсутність примусової фіскальної влади тощо.

Отже, як зазначав Л. В. Ходський: «… у Західній Європі з падінням феодально-цехового ладу середніх століть, на залишках якого, як відомо, розвивається держава, пройнята ідеями абсолютизму, яка є несприятливим ґрунтом для нормального розвитку місцевого господарства. Проте, з переходом у ХІХ столітті до сучасного ладу правомірної держави і з розвитком її діяльності на користь свободи особистості та громадськості – виявляється все більша і більша необхідність децентралізації щодо виконання частини державних функцій із залученням до них широкої участі місцевих союзів» [321, с. 485].

У демократичній, суверенній державі, де народ є законодавцем, самоврядування має більш значний обсяг власних прав: самостійно визначаються напрями та особливості витрачання публічних фінансових ресурсів; самостійно встановлюються податки й збори, інші платежі; самостійно здійснюється місцеве запозичення. Громада, як низова ланка самоврядування, тут має власне походження і розвиток. Саме з громади формується держава: громада як народна держава в мініатюрі створює, об'єднуючись з іншими громадами, регіональні союзи, області, штати, провінції, кантони; далі відбувається процес об'єднання громади в державу, а фінансових ресурсів – у публічні регіональні фінансові ресурси.

Економічна потреба нового рівня фінансових відносин викликає до життя відповідні наукові розробки. Тому основні дослідження суті, ролі, принципів існування місцевих фінансів здійснюються з кінця ХІХ сторіччя. Саме тоді сформувалося вчення про фінансове господарство громади/союзу (місцеві фінанси), значний вклад до якої здійснила німецька школа.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/39048.html