Розвиток наукового мислення про економічну сутність місцевих фінансів

Аналіз історичних аспектів розвитку місцевих фінансів свідчить про сплеск наукового інтересу вітчизняних науковців щодо них у останніх десятиріччях ХІХ сторіччя аж до 30-х років ХХ сторіччя. Здобутки вчених можна віднести як до позитивної економіки, так і до нормативної. Важко переоцінити в становленні та розвитку місцевих фінансів як окремої галузі знань вагому роль праць: І. Озерова, Л. Ходського, В. Лебедєва, С. Вітте, С. Іловайського, В. Іванського, В. Твердохлєбова, Г. Тіктіна, М. Мітіліно, М. Яснопольського, Л. Веліхова, М. Сірінова, Д. Боголепова та інших.

У радянський фінансовій літературі повоєнного періоду утверджується погляд, згідно з яким місцеві фінанси є елементом фінансової системи буржуазних держав та країн, що розвиваються [155, с. 29]. Це підтверджують статті Великої Радянської енциклопедії, де зазначається, що фінансові системи капіталістичних держав містять як головні ланки державний бюджет, місцеві фінанси, спеціальні урядові фонди, фінанси державних підприємств і корпорацій. У місцевих фінансах головне місце займають місцеві бюджети, які не входять до державного бюджету. На цю ланку фінансової системи перекладена значна частина витрат на інфраструктуру, а також на відтворення робочої сили. У 60–70-і рр. витрати місцевих бюджетів швидко зростали, що викликане прагненням монополій ширше використовувати в своїх інтересах місцеві фінанси. Зростання витрат місцевих бюджетів при обмеженій власній доходній базі підсилює їх залежність від центрального уряду. У низці країн (Великобританії, Японії) за рахунок субсидій центрального бюджету формується більше 50 % ресурсів місцевих бюджетів. Радянські ж фінанси уналежнюють: фінанси соціалістичних підприємств (об'єднань), галузей господарства і загальнодержавні. Загальнодержавні фінанси містять: державний бюджет, державне соціальне страхування, державне майнове і особисте страхування, державний кредит [23].

Радянська фінансова наука ґрунтувалася на марксистсько-ленінській ідеології. Її відмінність від індивідуалістичної концепції фінансової науки Заходу та вітчизняних дослідників ІІ половини ХІХ – початку ХХ сторіч полягала в протиставлені фінансів та фінансової політики. Як елемент базису розглядалися фінанси. Вони визначалися як особлива сфера виробничих відносин.

Виробничі або економічні відносини в економічній теорії характеризувалися як «економічні стосунки між людьми, що виникають у процесі господарської діяльності. Вони становлять основу соціально-економічної системи. Їх не варто розуміти лише як відносини, які виникають між людьми тільки безпосередньо в процесі виробництва матеріальних благ або послуг. Під виробничими відносинами економісти розуміють стосунки, що мають місце в усіх чотирьох фазах відтворення, тобто безпосередньо у виробництві, де створюються матеріальні блага; у процесі розподілу, у результаті якого кожен учасник суспільного виробництва отримує свою частку виробленого національного продукту (у натурі або в певній сумі грошей); у процесі обміну, в якому одержана при розподілі частка обмінюється на необхідні конкретні засоби існування; і в процесі споживання, в якому продукт завершує свій рух, споживається, і тим самим відновлюється необхідність розпочинати новий виробничий цикл. Сукупність економічних відносин становить систему виробничих відносин або економічний лад суспільства» [4].

Натомість, фінансова політика була віднесена до категорій надбудови. Фінансова політика виходила з особливостей фінансових відносин, які розглядалися як її основа і сутність яких вона не може змінити. Відповідно лише фінансова політика досліджувалася з елементами надбудови, до яких було віднесено державні інституції. Навпаки, «фінанси – це вартісна категорія і як така не є предметом науки, що вивчає надбудову» [48, c. 16]. А так як надбудова визначалася базисом, фінансова політика розглядалася як другорядна.

«До недавнього часу вітчизняна економічна наука виходила, по суті, винятково з об’єктивного характеру фінансів. Вважалось, що дія економічних законів сама по собі спрямовує в потрібному напрямі функціонування фінансового механізму. І хоча вплив суб’єктивних чинників не заперечувався, вони розглядались як щось другорядне, несуттєве, повністю підпорядковане об’єктивним закономірностям і таке, що не має самостійного значення» [300, с. 31].

Отже, перерозподільчі відносини та фінансова політика радянською фінансовою наукою сприймалися як економічно детерміновані, вони не можуть змінюватися політичними рішеннями державної влади.

Сприймалася й теза, що держава є основною причиною, через яку існують фінанси й державні фінанси, зокрема. Проте, вона уточнювалася приховуванням істинних причин: матеріальним виробництвом, де виникали виробничі відносини, підштовхуючись інтересами переважної більшості населення. Вони вважалися за характером об’єктивними, а значить суб’єктивні детермінанти не впливали на процес прийняття рішень щодо перерозподілу фінансових ресурсів.

Радянська фінансова наука не зважала на потреби індивідів заради добробуту більшості або загального добробуту. Державою вирішувалося, які суспільні блага будуть корисними для населення. Вважалося, що вона об’єктивно може максимізувати загальну суспільну корисність благ.

Практична діяльність довела, що ця основна відмінність радянської фінансової науки від фінансової науки Заходу та вітчизняних дослідників ІІ половини ХІХ – початку ХХ сторіч виявилася її основною помилкою. Політичні рішення фінансових питань не завжди виходять з економічно обґрунтованої необхідності.

«Досвід останніх років чітко засвідчив, що в реальній дійсності досить часто суб’єктивний фактор бере гору над об’єктивними чинниками. Адже механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоча і підпорядковані цим об’єктивним закономірностям, не спрацьовують самі по собі. Їх організовують конкретні суб’єкти, які керуються багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного характеру, поєднуючи при цьому як загальносуспільні, так і власні інтереси. Тому фінансова політика завжди є переплетінням широкої гами різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих органів влади та управління, різних верств населення тощо» [300, с. 31].

Економічний суб’єктивізм Заходу, що зайняв домінуючі позиції в наукових дослідженнях, навпаки, на зразок формування ринкової рівноважної ціни пояснює особливості перерозподільчих процесів на місцевих та регіональних рівнях демократичним волевиявленням населення. Значна увага в дослідженнях приділяється демократичному механізму прийняття рішень, оскільки «бюджетна детермінованість є політичним, а не ринковим процесом» [360, с. 87]. Індивідуалістична концепція фінансової науки ставить індивідуальні преференції та індивідуальну корисність в основу теоретичних досліджень. І це обґрунтовується тим, що індивід за свої кошти повністю утримує апарат державного, місцевого та регіонального управління, сплачуючи податки, збори та інші платежі. Лише він є носієм тягаря фінансового забезпечення виробництва та надання суспільних благ, а значить він повинен мати право та можливість впливати на фінансову політику. Тим самим фінансова політика не протиставляється фінансам.

Об’єктивізм радянської школи вплинув на сприймання вітчизняними науковцями сутності місцеві фінанси, які почали своє відродження на початку 1990-х років.

П. М. Леоненко, П. І. Юхименко, А. А. Ільєнко та інші визначають місцеві фінанси як систему формування, розподілу й використання грошових та інших фінансових ресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них завдань і функцій [164, с.187]. До них приєднуються Л. Є. Клець та М. Б. Тристан [146, с. 92], С. В. Бойко, Л. Л. Лазебник, С. В. Льовочкін, В. М. Опарін, А. О. Погорілий, В. М. Суторміна, В. М. Федосов та інші [295, с. 272], О. Р. Романенко [271, с. 184], В. І. Кравченко [155, с. 43], В. В. Венгер [44, с. 215], О. О. Сунцова [290, с. 20], Л. П. Стеців та О. І. Копилюк [285, с. 176], І. О. Петровська та Д. В. Клиновий при визначенні фінансів місцевих органів влади (що, на їх думку, є синонімом поняття місцевих фінансів, яке визначили як систему економічних відносин, при посередництві яких місцеві органи влади мобілізують, розподіляють і використовують фінансові ресурси відповідно до покладених на них законом та договорами обов’язків) [217, с. 130], І. Д. Мацкуляк, В. І. Оспіщев, О. П. Близнюк, Л. І. Лачкова, Т. О. Ставерська та ін. [96, с. 338], В. І. Оспіщев, О. П. Близнюк, Л. І. Лачкова, Н. І. Кропівцова, І. В. Бубенко та інші [302, с. 238]. На нашу думку, зазначене визначення, до якого приєдналися багато економістів, несе в собі риси централізму, за яким місцеві органи влади є виконавцями державних рішень на місцях. Про існування місцевого самоврядування, про децентралізацію влади, про необхідність задоволення потреб населення суспільними благами в наведеному визначені сутності місцевих фінансів не згадується. І. О. Петровська та Д. В. Клиновий зазначені недоліки враховують при наведенні визначення фінансів місцевого самоврядування, що розуміють як «систему економічних відносин, при посередництві яких територіальні колективи та органи місцевого самоврядування мобілізують, розподіляють і використовують фінансові ресурси відповідно до своїх функцій» [217, с. 130]. Тобто І. О. Петровська та Д. В. Клиновий наводять різні визначення фінансів місцевого самоврядування, місцевих фінансів та фінансів місцевих органів влади (при тому, що останні два визначення вважають синонімами) без пояснення своєї точки зору.

Як систему формування, розподілу і використання доходів територіальними громадами та місцевими органами влади з метою виконання делегованих та закріплених за ними функцій і завдань характеризують місцеві фінанси В. Д. Базилевич та Л. О. Баластрик [12, с. 93]. Учені справедливо підкреслили значення територіальних громад як суб’єктів системи місцевих фінансів.

Іншу позицію мають С. В. Мочерний, Я. С. Ларіна, О. А. Усенко, С. І. Юрій. Вони місцеві фінанси визначають як систему відносин економічної власності між місцевими органами влади та юридичними й фізичними особами в межах відповідної території з приводу привласнення і використання регіональних фондів грошових коштів і фінансової діяльності підприємств муніципального господарства з метою реалізації соціально-економічних функцій органів місцевого самоврядування [121, с. 504].

Ми не можемо погодитися з авторами, які вважають, що місцеві фінанси пов’язані з функціонуванням регіональних фондів грошових коштів. Органи місцевого самоврядування створюють місцеві фонди грошових коштів, регіональні органи – регіональні фонди. Крім того, місцеві фінанси охоплюють систему відносин економічної власності не тільки між місцевими органами влади та юридичними і фізичними особами, а й між органами місцевого самоврядування з органами державної влади та юридичними і фізичними особами (справа в тому, що місцеві органи влади не тотожні органам місцевого самоврядування).

Є. М. Ганевич і С. В. Михайленко місцеві фінанси характеризують як фінансові відносини на регіональному рівні, що забезпечують функціонування органів місцевого самоврядування і задоволення соціально-економічних та інших потреб територіальних громад [93, с. 40]. Автори не пояснюють з приводу чого фінансові відносини існують, і чому саме на регіональному рівні, якщо існує місцевий рівень.

М. В. Тарасенко розглядає місцеві фінанси як сукупність соціально-економічних відносин, які виникають у процесі формування, розподілу та використання фінансових ресурсів для вирішення завдань місцевого значення [293, с. 199 – 200]. До цієї думки приєднуються російські вчені: А. Я. Бистряков, С. Е. Винокурова, В. Ф. Воля, В. П. Горегляд, A. M. Емельянов, В. І. Зарубин, Б. К. Злобин, А. Г. Куликов, В. Б. Кухаренко, С. Е. Ларина, Ю. І. Любимцев, В. І. Малявко, І. Д. Мацкуляк та інші, з тією відмінністю, що вони під місцевими фінансами розглядають муніципальні фінанси [97, с. 166]. Ми погоджуємося з думкою авторів за винятком необхідності конкретизації фінансових ресурсів, що формуються, розподіляються та використовуються для вирішення завдань місцевого значення.

Крім того, цей колектив російських авторів територіальні фінанси визначають як систему економічних стосунків між бюджетами різного рівня, а також господарюючими суб'єктами, що складається з урахуванням державно-бюджетного устрою за допомогою якої розподіляється і перерозподіляється національний дохід для економічного і соціального розвитку територій. Територіальні фінанси, за їх думкою, охоплюють регіональні й місцеві (муніципальні) фінанси, відповідні позабюджетні фонди та фінанси суб’єктів господарювання, що використовуються для задоволення територіальних потреб [97, с. 163]. Деякі українські вчені також наголошують на необхідності розмежовувати фінанси центральної, регіональної і місцевої влади [217, с. 135].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/39048.html