Закордонний досвід формування регіональної політики забезпечення продовольчої безпеки

Для забезпечення належного рівня продовольчої безпеки в регіонах України доцільним є пошук та використання раціональних елементів у системі регіональної політики продовольчої безпеки країн із розвиненими механізмами ринкової економіки.

За сучасних умов реформування вітчизняного національного господарства  пріоритетними завданнями поруч із власне економічним зростанням регіонів є поліпшення якості життя і здоров’я населення та зростання природно-ресурсної ефективності виробничих потужностей, що має наслідком формування сприятливого навколишнього середовища регіонів на засадах сталого соціо-економіко-екологічного розвитку. Саме концепція сталого розвитку визнана міжнародною спільнотою, в тому числі і Україною, як домінантна ідеологія життєдіяльності людства у ХХІ столітті [75] і тому особливого значення набувають питання забезпечення сучасної регіональної політики щодо продовольчої безпеки з врахуванням розглянутих цілей. Тому проведемо теоретичне дослідження зарубіжної специфіки основних напрямів регіональної політики забезпечення продовольчої безпеки, а також методів та механізмів, які використовуються на практиці.

Насамперед, варто зазначити, що зарубіжний досвід формування регіональної політики забезпечення продовольчої безпеки базується на розумінні того, що правильна спеціалізація сільськогосподарського виробництва в регіонах країни повинна значною мірою орієнтуватися на найбільш високоефективні галузі та спеціалізуватися саме на них з урахуванням кліматичних та ресурсних умов регіонів.

У цьому контексті важливим є саме фактор ефективності використання ресурсів, а не вимога обов’язкового самозабезпечення регіонів продовольством для формування умов продовольчої безпеки. У процесі раціональної міжнародної взаємодії набирає вагомості не «натуральне господарство» регіонів, а ступінь залученості в систему міжнародного поділу праці на найбільш вигідних для кожного регіону і держави умовах. У такому випадку забезпечується можливість за допомогою імпорту зберегти кінцеве споживання населенням всього необхідного «продуктового набору».  Тому сучасний підхід до розуміння проблеми забезпечення продовольчої безпеки повинен будуватися не стільки на створенні бази для власного виробництва продуктів харчування, а на формуванні такого балансу власних та імпортних продовольчих ресурсів, який забезпечував би постійний рівень соціальної стабільності в суспільстві [76].

Погоджуємося з Черновою Є.В., що перехід від парадигми пріоритетності внутрішнього забезпечення продовольством до парадигми пріоритетності соціальної стабільності в забезпеченні продовольчої безпеки сьогодні можливий і необхідний. Адже в умовах міжнародного руху капіталу та появи на регіональних ринках ТНК продовольчої сфери ускладнюється визначення походження багатьох продовольчих товарів як вітчизняних або імпортних. Нині транснаціональні корпорації, як міжнародна форма монополії, контролюють близько половини світового промислового виробництва, 63 % зовнішньої торгівлі, а також приблизно 4/5 патентів і ліцензій на нову техніку, технології та «ноу-хау». Під контролем ТНК перебуває 90 % світового ринку пшениці, кави, кукурудзи, лісоматеріалів, тютюну, джуту і залізної руди, 80 % – чаю і олова, 75 % – бананів, натурального каучуку та сирої нафти [77, с. 36]. До найбільш крупних представників цих утворень у продовольчій сфері можна віднести: The Coca-Cola Company, Groupe Danone, McDonald’s Corporation, PepsiCo, Kraft Foods Group, Carlsberg, Nestle тощо. Наприклад, майже 60 % російського ринку переробки молока в грошовому еквіваленті належить корпораціям PepsiCo і Groupe Danone, більше 70 % російського ринку сокової продукції – корпораціям PepsiCo і The Coca-Cola Company, а на ринку пива абсолютним лідером (понад 80 %) є концерн Carlsberg, що також володіє брендом «Балтика».

Крім того, враховуючи використання інформаційних технологій для проведення широкомасштабних маркетингових кампаній, націлених на зміну стереотипів, норм і звичок споживання продуктів харчування у вигідному для ТНК контексті, все актуальнішим стає питання про захист кінцевого споживача від недобросовісних виробників і неперевірених продуктів харчування. Такі маніпуляції найчастіше спрямовані на формування фальсифікованого образу благополуччя екологічної та біобезпеки продукції і сприяють впровадженню в суспільну свідомість моделей споживання, які потенційно можуть бути шкідливими для здоров’я, але задовольняти інтереси виробників продукції.

Як свідчать світові тенденції, загальнодержавний рівень продовольчої безпеки визначається розвитком регіональних систем, тому процес гарантування продовольчої безпеки кожної держави повинен реалізовуватися з урахуванням та дотриманням безпеки усіх територіальних складових.

Інтеграція України до європейських структур неможлива без вироблення та реалізації такої моделі управління регіонами, яка б відповідала принципам регіональної політики Європейського союзу, сприяла становленню нових форм співпраці між центром і регіонами, внутрішньому міжрегіональному співробітництву та міжнародній співпраці територій. Гармонізація практики управління регіонами України з принципами ЄС передбачає, насамперед, чітке розмежування повноважень центральних та місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в ході адміністративної реформи, законодавче визначення принципів регіональної політики, державної підтримки регіонального розвитку, програм соціально-економічного розвитку регіонів, створення стандартної статистичної системи моніторингу розвитку регіонів [78, с. 12].

У розвинених країнах світу останнім часом спостерігаються дві тенденції: до зростання політичної ваги регіонів і до примноження кількості регіональних ініціатив в економічній сфері.

Регіональна структурна політика країн Європейського союзу вважається показовим прикладом багаторівневого переплетення та взаємодії різних рівнів. У регіональній структурній політиці регіональна міць залежить не тільки від наявності адміністративних та фінансових ресурсів, а й від організації рішень регіональних структур та їх інтеграції у вертикальну багаторівневу структуру [79, с. 219].

Модель регіонального розвитку Європейського союзу ґрунтується на стратегічному партнерстві між центральним урядом і місцевими органами влади, бізнес-структурами і громадськими організаціями. В контексті регіональної політики ЄС мова ведеться про слаборозвинені та структурно слабкі території. Кожна з цих груп потребує індивідуального підходу до розв’язання своїх основних проблем. Це можна пояснити принципами регіональної політики ЄС, один з яких – програмність: центр не просто фінансує регіон, а виділяє кошти на спеціально розроблені програми (цільові точки, які справляють вплив на розвиток усього регіону) [80, с. 70]. Цей принцип, безумовно, має бути прийнятий щодо вітчизняної практики забезпечення продовольчої безпеки регіонів.

В сучасних умовах для європейської моделі продовольчої безпеки характерним є посилення вектора сталого розвитку сільських територій. Розв’язання проблеми сільських територій спочатку розглядалося в рамках спільної аграрної політики (САП), а згодом вони стали складовою частиною регіональної політики ЄС [81, с. 174]. Незважаючи на те, що регіональна політика ЄС формується як окрема сфера і посідає друге місце в бюджеті співтовариства після САП, вона нерозривно пов’язана зі створенням сприятливих умов для сталого розвитку сільських територій. Сучасне планування соціального та економічного розвитку враховують необхідність активізації інститутів сільського соціуму, за допомогою яких можливе відродження регіонів, які перебувають у стані занепаду, поліпшення демографічної ситуації, збереження поселенської мережі та захист природних агроландшафтів.

Спільна політика в даному напрямі реалізується в регіонах ЄС на таких принципах як:

а) ринкова єдність (market unity), що передбачає вільну торгівлю сільськогосподарськими товарами між країнами-учасницями договору, скасування кількісних обмежень, мит та податків, а також встановлення єдиних цін на аграрну продукцію всередині ЄС і єдиний механізм їх підтримки;

б) надання переваги продукції, яка вироблена в країнах співтовариства перед імпортною (community preference);

в) фінансова солідарність (financial solidarity), що передбачала спільну відповідальність усіх держав-членів за фінансові наслідки САП.

На початку ХХІ ст. провідною ідеєю САП стало забезпечення сталого функціонування аграрного сектору ЄС через фінансування розвитку сільської місцевості та посилення вимог захисту довкілля та безпеки аграрної продукції. Було визначено, що соціокультурний підхід прийшов на зміну функціонально-виробничому, тобто, було запроваджено принцип «багатофункціональності», що поставив сільськогосподарського виробника у центр соціальної, культурної та природної системи. Також проголошено формування особливої «європейської моделі сільськогосподарської діяльності». До найбільш важливих пріоритетів у цей період відносять: охорону природних ландшафтів і підтримку життєздатності сільської місцевості, розвиток сільських громад, забезпечення їхньої активності й стійкості. Другим за значенням магістральним напрямом реформування САП на цьому етапі стає розвиток сільської місцевості, тобто проведення інтегрованої політики за допомогою єдиних заходів політики, що забезпечують більшу взаємодію між розвитком сільської місцевості й політикою цін та ринку в рамках САП [82]. Виходячи з загальноприйнятих пріоритетів сільського розвитку можна сформулювати ключову мету політики сільського розвитку Європейського союзу, яка полягає у створенні умов для досягнення визнаного суспільством стандарту якості життя населення певного регіону.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/39455.html